Урiзька готика

— Орку, — сказав тато, — вставай. Я приніс теплої води. Вмийся у стодолі, переберися в усе чисте і взуй чоботи, аби нас люди не обмовили. Хіба не чешися, бо буде голова боліти. Ти чуєш мене?

— Чую, — глухо озвався хлопець, шморгнувши носом.

Він встав і побачив, що тато дивиться на Орисю.

— Учора так виглядала, ніби спить, — зміненим голосом мовив тато. — А нині…

В Оркові ніби щось увірвалось коло серця і він вискочив у сіни.

«Ніхто ніколи пальцем не рушив Орисю, не крикнув навіть, а відтак великої потіхи з неї не було: смутна завше, не така, як інші діти. То чого мені за нею жаль більше, аніж за Марією? — думав Петро. — Що могло стати з тої дитини, якби не вмерла? Ні, мусила вмерти, хоч ми намагалися її вдержати. І тепер щезне без сліду.»

Марія лишила слід. Ще носив сорочки, пошиті нею. Ще лежала в землі бульба і городина, яку вона садила. А донечка не лишила нічого. Він поклав до труни всю її одіж, навіть образочки, що купила для неї Марія. Петро був тяжкий на плач, встидався плакати на людях, але тепер заплакав: легко і недовго. Бо треба було вистелити сани соломою, аби не трясло труну. Отак від праці до жалю переходив Петро, а тоді знову- від жалю до праці. Не боявся, як Орко, бути сам коло небіжки. Страх у людині плекає потребу самооборони, і дорослий здатен його зупинити, не чекаючи, поки хтось се зробить за нього. Петро у сім років пережив набагато гірше, тому й гадки не мав, що син у чотирнадцять може ще чогось боятися. Він сприймав кожну смерть як меншу від тієї, що пережив найпершою. Від того часу багато разів проростала і пропадала трава. І все менше лишалось свідків тієї страшної події, але Петро нічого не забув, хоч і не мав наміру чинити помсти. Чувся винним і гіршим в Урожі. Не хотів багатства, не прагнув виставлятися перед людьми, бо знав, що ті йому нагадають про його рід і неславу.

Єдиним його родом був син Орко. З Маріїного боку не лишилось нікого: отець і мати повмирали у холеру, а вона на той час бавила дитину в Сторонні, у війта, і так врятувалась. Петро ще не усвідомлював, що їх тепер лиш двоє на світі, непотрібних нікому й чужих, бо Орися, його маленький пташок, ще лежала на катафалку, і тому їх було троє.

Волів у селі ніхто не тримав, і сани мав тягнути Гривко. Хресна ще доложила пару крейцарів, аби Орисі вистачило чим заплатити за перевіз на той світ. Усе було, як у людей. Священик добре спізнився, бо тяжко було йти через болото. Люди наповнили хату, сіни, чекали. Принесли хоругви з церкви, задзвонили. Орко стояв межи хлопців у новому сіраку [84] й нових чоботях. Ті щось йому розказували, а він мовчки слухав.

Нарешті хтось доповів, що єгомость сповідає Волощука і невдовзі буде тут. Петро поплескав Гривка по шиї й накрив веретою, аби не застудився. Така сирість була, ніби від дощу. Світ увесь посірів від неї, зіщулився. Отець Антоній мав під пахою парасолю, понищену урізькими вітрами, й часом мусив йти попід плоти, аби не втрапити до баюри [85]. На дорозі не було нікого. У таку негоду тяжко робити на полі, але треба, бо кожного дня може вдарити мороз, і змерзнуть капуста й буряки. Ще треба йти на похорон, а тоді на цвинтар. Не те, що отець Антоній не звик до свого тяжкого хліба, радше, хреста, але змок і промерз до самої душі, і тільки хвороба або смерть звільнять його від нього. Міг би веліти, щоб Гарась запряг коня у візок, і приїхати. Але ні дідо його, ні тато того не робили. Не хотіли виглядати по-панськи. Це ще лишилось з тих часів, коли православні священики були темні, принижені й убогі. Будь-який гоноровий шляхтич міг вкрасти у священика доньку, зіпхнути візок з дороги, вдарити слугу Божого по лиці, а потім відкупитися в суді. Попівство і панський двір в Урожі завше були окремо, не помічали одне другого. Може, й добре, бо священик не мусив туди ходити. Але й помочі [86] не мав. У Винниках був мурований костелик, до якого ходило кілька шляхетських родин і пані графиня, та відколи з’явився новий дідич, у ньому не правилося. Отець Антоній скоса глянув на білий панський дім, і по спині його проповз холод. Згадав, що в селі говорили про нового пана: ніби той не видить удень, але дуже добре бачить вночі. Для себе єгомость давно вирішив: є речі доказані, а є ті, що їх ніхто не годен доказати, і треба з тим змиритися. Він записував до книжки різні цікавини, але ніколи не коментував їх. Був хроністом, а не філософом. Тому й не піддався спокусі стати вище, ніж стояв. Отримав колись урок, після якого прагнув лиш одного: сховатися. Так і робив — зачиняючи одне вікно, потім друге, четверте, далі двері. Справа була не в страху, не самознищенні, не у вихованні, яке тоді ліпило з дитини одразу дорослу істоту без молодечого завзяття. Ні, він мав сумніви, хоча й не бачив того, з ким мав помірятися силами. Суспільний устрій був непохитний як фортечний мур. І тому він його не підпирав, не боронив, але й не прагнув розколоти. А інші прикрі речі були минущі, гинули в нього на очах. Були слабі, а навіщо боронити те, що приречене? По суті, до пастви отець Антоній ставився так, як вона ставилася до власних дітей: не шанувала, готуючи до суворого селянського життя. Тому так багато було маленьких могилок на Урізькому цвинтарі. Зрештою, діти мають нести маленький хрест, бо ще не встигли згрішити; вони покутують за зло цілого світу: за байдужість, за вбивство, за несправедливість.

Долішня церква стояла на горбі, який на рану розтинала пряма дорога до Самбора. Проклали її за Антонієвого батька. Дорога поділила Уріж на дві частини, і тоді старі, первісні, звивисті шляхи почали занепадати. Дорога до Підбужа колись вела попід ліс, а на Самбір через гору Обочу, на яку тяжко було виїжджати, але їздили віками. Нікому не спало на думку розкопати гору. На новій дорозі графиня розбагатіла й поставила коло неї нову церкву Св. Покрови, ще раз розділивши село. Були просто горішній і долішній кінці, а стали — Уріж Вижній і Уріж Нижній, як у давньому Єгипті. Хтось із австрійських сановників узяв лінійку й поробив з Галичини самі прямі лінії й кути. Мабуть, ця геометрія служила порядку в державі, але батько не раз казав: «Пощо було то робити?» Пощо краяти вівсяний ощипок [87], коли легше ламати…

Минуло більше, як шістдесят літ, а на місці старих доріг й досі неспокійно. Дехто на тому місці має город — і нічого не родить, а котрий господар поставив хату на колишньому роздоріжжі, то мусить переноситися, бо худоба здише, і родина тяжко хворіє. Батько був чутливий до землі. Не рубав старих дерев у саду. І перший у селі посадив дерева, що тільки гарно цвіли, але не мали плоду, і навіть пару ялиць. То пани любили різні екзотичні кущі й деревця. Отець Антоній не мусив бувати у панському дворі. Якби він це зробив, то прирівнявся б до руйначів-будівничих Імперії, котрих не обходило, що про них думають люди, і як це відіб’ється на землі. Отець Антоній збирався жити довго, аби ніщо не тривожило Уріж, щоб не сталося чогось гіршого, бо у цілому світі занепадали любов і віра, усе котилося у пропасть. Таке промовисте слово — пропасть — пропасти — впасти….

Двері до церкви були вже отворені й горіли свічки. Добре би зайти на хвилю, помолитись, але священик і так вже спізнився. Той чоловік, кого він сповідав, не збирався вмирати. Був просто знесилений осінньою негодою. Завтра Волощук встане й почне робити полегоньку. Єгомость сам переживав такої пори занепад сил фізичних і духовник. Смутно дивитися, як природа вмирає і земля пустіє. Серед ночі чув, як тріпається змучене серце, той людський дзигарок, що мусить добре ходити, бо від сього залежить життя. Починав молитися, але забував, плутав слова, як у дитинстві, коли читав на ніч молитву. Тато завше сварився за несумлінність та неуважність. Тепер отець Антоній на старість боявся, що забуде в церкві молитву, і матиме встид перед людьми. Бо Господь милосердний і знає, що слова — усього лиш слова.