Урiзька готика

Не встиг відгриміти останній «Амінь», як двері до церкви отворились і вітер увірвався досередини. «Господи, борони й заступи!» — мовив про себе священик і перехрестив той вітер, що погасив кілька свічок. Люди, не встигнувши навіть обернутись, перехрестились слідом за ним, і паламар закляк на півдорозі. Він саме збирався гасити свічки, бо служба закінчилась.

— Закрийте двері, людоньки! — наказав отець Антоній, якому стало зимно, та й другий повів вітру міг наробити ще більшої шкоди.

Після того, як зачинили двері, люди не квапились розходитися. Декотрі ще молились й били поклони коло образів, кілька оточило дяка, що мав до них справу, а до отця Антонія ніхто не підійшов, і він ще гостріше відчув, як наступає довга самітна ніч у змаганні з недугою. Лиш вранці буде видно, чи він заслабне.

…Десь далеко звідтіль, на другому кінці села до помешкання у корчмаря Лейби повернувся ще один квартирант, трохи підхмелений, перечепився об стілець й з пафосом звернувся до пригаслої лампи із зачаділим склом:

— Де той світ, налитий сонцем?! Де квіт моєї молодості, де рай мого дитинства?

Фотограф Юліан, вирваний з нездорового післяобіднього сну, сів на ліжку й витріщив очі. А його товариш не вгавав:

— З безодні, de profundis, волаю до тебе, сонце! Поглянь на цей люд, що лягає спати в темряві і встає так само в темряві, котрий вже не мріє про рай на землі, де вічно сіяє сонце, і не треба ні чобіт, ні кожуха на зиму. Темнота надворі й чорнота всередині — ото є галицький хлоп. О, де моя кучерява юність, де моє перше кохання, Марися?

Фотограф не заважав Влодкові, лише кривився, коли той переходив на фальцет. То було вже не перше їхнє село. Влодко пригощав хлопів горівкою, але більше напивався сам. Бачивши се, пан Юліан тримався віддалік цих закладів. Зараз той впаде на ліжко й засне. Попри його підозріле заняття, можна сказати, навіть підле, фотограф жалів свого попутника, що жив з процентів, позаяк платили йому з голови. А труд то був вельми тяжкий, подібний до місіонерського: спробуй намовити хлопа, котрий по вуха вріс у землю, виїхати до Америки, де нібито на деревах ростуть білі булки, а дороги мають підлогу, як у хаті. Про булки й дороги хлопи слухали, посміхаючись у вуса. Не сміли казати панові з міста, що той бреше, але, певно, так думали. Проте слова, що землі дають, скільки хочеш, і за неї двадцять літ не треба платити податків, ще й належиться на перших порах урядова поміч, викликали в них інтерес. Правда, тут Влодко часом давав маху, бо не тямив нічого в господарці. Скінчив лише п’ять клясів гімназії, а хоч би й вісім закінчив, не відрізнив би жита від пшениці. Як, зрештою, і Юліан. Агент з Влодка був не найліпший, але витривалий. Не міг всидіти за бюрком, сам казав. Хотів наскладати грошей і поїхати до Америки. Раз мав уже на пів корабельної карти [116], але цигани вкрали усі гроші на ярмарку в Стрию.

Коли Влодко нарешті заснув, пан Юліан попросив, аби вечерю принесли вранці, а сам випив горня чаю з трохи черствою булкою. Аж тоді згадав, що мав йти до священика, але проспав. На ліжку хропів Влодко, поширюючи запах алкоголю і мокрої нечистої одежі, і не було від того як дітись аж до самого ранку. Ривка попередила, що вночі по Урожі ходити небезпечно. Можна стріти когось такого, хто видить у темряві. Мабуть, подумав пан Юліан, тут водиться злий дух чи вурдалак. Він був тут недовго, тому не міг знати, що за страхи переслідують мешканців підгірського села. Такі речі його розважали. Раніше бував навіть на спіритичних сеансах, але на світлинах не виявлялось нічого незвичайного, окрім самих учасників, схилених над круглим столом.

Покій був маленький і низький, і коли фотограф ліг, не здогадався відчинити на хвилю двері, щоби впустити трохи свіжого повітря, через те снилися йому прикрі сни.

— De profundis, — пробелькотів уві сні Влодко, — dormio, dormivi, dormitum, dormire [117]…

Бідака [118] мав уже під тридцятку, а латина залишилась його найжахливішим кошмаром. У його ровесників подібні речі зникли з пам’яті без сліду, а він все ще лишався дітваком [119]. Оте дітвацтво найбільше приваблювало у ньому. Чого гіршого, окрім дрібного шахрайства, можна сподіватись від чоловіка, що у сні повторює форми латинських дієслів? Юліан мусив у дорозі вчити його, що робити, аби не натирало ноги, де ставати на нічліг, щоб не бути ні задалеко, ні заблизько від тих, хто потрібен. Його ремесло теж вимагало терпіння, уміння переконувати, і виваженої порції лестощів. Здавалося, що вони роблять одну й ту саму справу, вилущуючи людей з монолітної сірої маси. Звісно, корабельний агент не читав ні Штірнера, ні Ніцше, і то добре, бо хтозна якого переродження зазнала би його бідна душа. Втім, Влодко був одержимий однією мрією — Америкою, і про неї міг би говорити безконечно, причому була Америка для клієнтів, і друга — для Влодка, з хмародерами і казино. Носив при собі англійську граматику, як стара панна молитовник, бо не мав часу брати уроки. Що ж, міг їхати до Америки! Не лишав тут нікого. Правда, Юліан теж не мав нікого рідного в Старому світі й міг хоч завтра їхати до Америки вчитись тамтешньої фотографічної справи, однак щось його стримувало. Боявся, що нова техніка може вбити у світлині її душу, як убили потяги дороги людей, а електричне світло — інтимність людського побуту. Не те, щоб він ненавидів поступ; просто люди змінюються помалу, і поступ виглядає щодо них чимось зверхнім, пригнічує своєю досконалістю. Тому Юліана потягнуло до скромного сільського священика, від якого віяло євангельською простотою. Він інстинктивно шукав захисту від цього згустку осінньої сірості, що дихав тривогою й смутком. Ще не знав, що відбувається зараз в Урожі від Ласок до Границі. А там панувала темрява, і дорогою та стежками заволоділи ті, кому не потрібне світло. Якби він подолав у собі нехіть до прогулянки під дощем, і здибав людину, то це не була б людина, а якби зустрів пса чи кота, то це б скоріш за все не були би звичайні пес і кіт. Отець Антоній записав цілу хроніку таємничих випадків, та ніхто туди крім нього не заглядав, і хоча з неї можна було б зробити якісь висновки, але поки що єгомость зробив їх лише для себе й не вважав за доконечне ними ділитись.

Отець Антоній прокинувся одразу після півночі. Старий дзиґар у вітальні натужно хрипів, намагаючись видобути з себе чистий звук. Однак щось у ньому заржавіло і слухати то була одна мука. Шукати майстра — чистий клопіт, і єгомость боявся, що майстрові не сподобається дзиґар, а дзиґареві — майстер. Тепер отець Антоній прокидався часто від передчуття, ніби десь щось сталося, хоча ранок не приносив ніяких новин. Очевидно, у нього почалося старече безсоння: думки налітали й дзьобали його свідомість, різні думки, тривожні. Ніби й не мав за кого тривожитись, не було в нього нікого рідного ані по крові, ані по духу. Терпеливо діждався, коли замовкне дзиґар, і віддався на поталу настирливим думкам. Так робив уже віддавна: не пручався, не сердився, терпів, бо часом це тривало недовго — треба було лише причаїтися, лежати нерухомо, прикидатися мертвим. За пару годин сну недуга встигла оволодіти його тілом, і холод встиг перемінитися в гарячку. Завтра мав лиш вечірню, то міг вилежатися.

Потім згадав мандрівного фотографа, що хотів прийти до церкви і не прийшов. Ніби не виглядав на пустого балакуна. Пробудив цікавість, як і кожний новий чоловік. Отець Антоній трохи остерігався чужих людей, проте у глибині душі не боявся Господа. Боятися треба, вважав він, гріха перед людьми і Богом. Але не смів брати на себе чужі гріхи, недарма прожив шістдесят п’ять літ в Урожі й зрісся з ним, як одне дерево зростається з іншим, коли ростуть близько. Їх не можна буде розділити, бо всохнуть обоє.

Отець Антоній відчув, як холод підбирається до нього з-під розсохлої підлоги, і наче колись у дитинстві, затиснув у кулаках рукави сорочки і схрестив їх на грудях, сховавши під периною. Тато з мамою давно спочивали на урізькому цвинтарі, там же спала вічним сном його дружина. Ще трохи — і йому не доведеться прокидатись від хрипіння дзиґаря, бо стануть вони знову однією родиною.