Чорнильна кров

Вогнерукий запхав палець у полум'я смолоскипа, прошепотів вогняні слова і чекав, поки з кінчика пальця не вискочить вогник. Коли він вперше показав Фаридові, як писати вогнем ім'я на стіні, у хлопця очі мало на лоба не вилізли. А це ж було так легко. Вогнерукий просунув руку крізь ґрати і провів пальцем по шорсткому камені. «Реза», — написав він і побачив, як Двопалий опускає флейту й витріщається на вогненні літери. Реза повернулась. Яка вона сумна! Він мусив прийти раніше. Добре, хоч Меґі її такою не бачить.

Реза встала, зробила крок до свого імені й зупинилася. Вогнерукий провів пальцем вогняну стрілку, яка вказувала на нього. Реза підійшла до ґрат і недовірливо вп'ялася очима в порожнечу поперед себе.

— На жаль, — прошепотів він, — мого обличчя ти сьогодні не побачиш. Воно все в рубцях, як і раніше.

— Вогнерукий? — Реза простягнула руку крізь ґрати. Він схопив невидимими пальцями її руку. Вона розмовляє! Чорний Принц казав йому, що вона знову розмовляє, та він не повірив.

— Який гарний голос! — прошепотів він. — Я завжди уявляв його таким. Коли ти почала розмовляти?

— Коли Мортола вистрілила в Мо.

Двопалий витріщався в їхній бік. Навіть жінка, яку втішала Реза, повернулась до них. Поки вона нічого не казала…

— Як твої справи? — прошепотів Вогнерукий.

— Скажи спершу, як справи в Меґі?

— Добре. Без сумніву, краще, ніж у тебе. Вона і Феноліо намагаються змінити хід історії на краще.

Реза однією рукою обхопила ґрати, другою — його руку.

— Де вона зараз?

— Думаю, з батьком. — Вогнерукий побачив страх у її обличчі. — Так, я знаю, він сидить у вежі, але вона так захотіла. Це все частина плану, який придумав Феноліо.

— Як справи в Мо?

Ревнощі ще дошкуляли. Серце така нерозумна річ.

— Кажуть, йому краще, а завдяки Меґі його поки що не вішатимуть, отже, не сумуй. Твоя донька і Феноліо придумали щось дуже розумне, щоб його врятувати. Його, і тебе, і решту полонених…

Наближалися кроки. Вогнерукий відпустив Резину руку й відступив. Кроки затихли.

— Ти ще тут? — Її очі обмацували темряву.

— Так. — Він узяв її пальці в долоню. — Останнім часом ми бачимося виключно в темницях! Скільки часу треба твоєму чоловікові, щоб зробити книжку?

— Книжку?

— Так. Це божевільна оповідка, але її написав Феноліо, і твоя донька її прочитала, тому, схоже, вона справдиться.

Реза просунула руку крізь ґрати і водила рукою в темряві, поки не натрапила на його обличчя.

— Ти таки невидимий! Як тобі вдається?

Вона цікавилася всім, чого ще не знала, немов маленька дівчинка. Вогнерукий завжди це в ній любив.

— Всього-на-всього старий феїн фокус! — Її пальці провели по рубцях на його щоці.

«Чому ти не можеш їй допомогти, Вогнерукий? Вона ще збожеволіє тут унизу! Якщо вбити вартового? Але там ще сходи, безкінечні сходи, а потім замок, велике подвір'я і лиса вершина пагорба — жодного місця, де б сховатися, жодного дерева, щоб її сховати. Лише каміння і солдати».

— А що з твоєю дружиною? — В неї гарний голос. — Ти її знайшов?

— Так.

— Що ти їй розповів?

— Про що?

— Про час, коли тебе не було.

— Нічого.

— Мо я розповіла все.

— Чарівновустий може зрозуміти, що ти йому розповіла, але Роксана мені навряд чи повірить, хіба ні?

— Певне, що не повірить.

На мить вона опустила голову, наче згадала час, про який він не міг розповісти.

— Принц казав, що в тебе є донька, — прошепотіла вона. — Чому ти про неї ніколи не розповідав?

— У мене було дві доньки. — Вогнерукий здригнувся, коли в одній з камер хтось скрикнув. — Старша такого ж віку, що й Меґі, але вона про мене не дуже доброї думки. Вона хоче, щоб я їй пояснив, де був усі ці десять років. Можливо, ти знаєш гарну історію, яку я можу їй розповісти?

— А що з другою?

— Вона померла.

Реза замовкла і стиснула його руку.

— Мені шкода.

— Мені теж.

— Три, можливо, чотири тижні! — прошепотіла Реза. — Залежить, наскільки товста книжка.

— Добре, це не так страшно. — Вогнерукий просунув руку крізь ґрати і провів по Резиному волоссю. — Кілька тижнів — нічого проти років у Каприкорновому будинку, Резо! Думай про це щоразу, коли здаватиметься, що краще розбити голову об ґрати, ніж сидіти тут. Обіцяй мені.

Вона кивнула.

— Скажи Меґі, що в мене все гаразд! — прошепотіла вона. — І скажи також Мо, добре? Ти ж з ним розмовлятимеш, правда?

— Звичайно! — збрехав Вогнерукий. Яка шкода від того, що він їй це пообіцяє? Що ще він може зробити, щоб їй допомогти?

Жінка знову почала плакати. Її плач відбивався від укритих грибком стін, голоснішав.

— Чорт забирай. Ану, тихо там! — Наглядач підійшов до камери.

Вогнерукий притиснувся до стіни. Товстун, людина-опецьок. Вогнерукий затамував подих, коли той зупинився просто перед ним.

— Годі ревти! — Реза намагалася заспокоїти жінку, коли наглядач ударив палицею по ґратах.

Вогнерукий не знаходив жодного кутка, куди можна було б втиснутися. Заплакана жінка сховала обличчя в Резиній спідниці. Наглядач обернувся, хрюкнув і почвалав геть. Перш ніж знову підійти до ґрат, Вогнерукий почекав, поки наглядачеві кроки стихнуть. Реза стала на коліна біля жінки, та все ще притискала своє обличчя до її сукні, і тихо заговорила до неї.

— Резо! — прошепотів Вогнерукий. — Мушу йти. Сьогодні вночі сюди приводили старого чоловіка? Цирульника, він себе називає Болотяником.

Вона знову підійшла до ґрат.

— Ні, — прошепотіла вона. — Та наглядачі казали, якогось цирульника привели. Він мусить лікувати хворих у замку, а тоді його відправлять до нас.

— Це він. Перекажи йому від мене вітання.

Вогнерукий не хотів лишати її саму в темряві. Він би з радістю звільнив її з цієї клітки, як звільняв фей на ярмарках, та Реза не вміє літати.

У вежі Сутінкового замку

Мо спав, коли привели Меґі. Він засинав, лише коли його била гарячка, вона приглушувала думки, які не давали спати — годинами, днями. У час безсоння він прислухався до биття свого серця. Крізь заґратовані вікна ще світив місяць, коли кроки за дверима вирвали його зі сну.

— Прокидайся, Сойко! — Світло смолоскипа освітило камеру, і Рудий Лис проштовхнув худу постать у двері.

Реза? Що це за сон? Добрий, для різноманітності? Та це була його донька. Мо з великим зусиллям підвівся. Вона обняла його так міцно, що від болю він мусив стримати дихання. Він відчув смак сліз Меґі на своєму обличчі. Отже, вони спіймали її.

— Мо? Скажи щось! — Вона схопила його руку, стурбовано зазираючи йому в очі. — Як ти?

— Тільки подивіться! — знущався Рудий Лис. — Сойка має доньку. Хай вона тобі ж розповість, що опинилася тут за власним бажанням. В цьому вона навіть хотіла переконати Змієголова. Ця мала відьма уклала з ним угоду, яка мусить врятувати твою шию. Тобі варто було чути її казочки. Ти завиграшки продаси їх шпільманам, щойно заговориш ангельським голоском.

Тільки-но за Рудим Лисом зачинилися двері, Мо притулив Меґі до себе, цілував її волосся, чоло. Він був упевнений, що в конюшні в лісі бачив її востаннє.

— Меґі, заради неба, — сказав він, спираючись на холодну стіну, бо ще досі не мав сил стояти. Він був невимовно радий, що вона тут. Відчував неймовірне щастя, але водночас страшний відчай. — Як вони тебе спіймали?

— Пусте. Все буде добре, повір мені! — Вона провела по його сорочці там, де зсохлася кров. — У конюшні ти так погано виглядав… Я думала, більше тебе не побачу.

— Я теж так думав, коли знайшов листа на твоїй подушці. — Він витер сльози з її повік, він робив так багато років. Як вона виросла, вже майже не дитина, хоча він ще дуже добре бачив у ній дитину. — Як добре тебе бачити, Меґі. Я не мушу так казати. Добрий батько на моєму місці сказав би: «Люба донько, чому ти потрапляєш у полон щоразу, коли зі мною таке стається?» Не дивися на мене так перелякано! Мені вже краще, набагато краще, і ти знаєш чому. — Він забрав їй волосся з чола, воно так схоже на Резине. Думка про Резу завдавала болю, мов колючка. — Це потужні слова. Їх Феноліо написав?