Магус

Він кліпає очима і помічає, що месер Оберто дійсно кудись зник: його не видно в прорізі, але, здається, і пройти до кінця тунелю він не встиг би.

Фантин стривожено робить два кроки уперед — настільки виважені, наскільки й сторожкі, будь-якої миті готовий кинутися навтьоки — і жодне зобов’язання, жодна загроза не зможуть зупинити його.

Його зупиняє (якраз перед третім кроком) чиясь рука, що лягла на Фантинове плече.

— Обережніше, синку! — шепоче Лезу Монети магус, який невідь-звідки взявся в нього за спиною. — Ти надто часто хапаєшся за руків’я клинка, це не діло, так можна і порізатися. Будь спокійнішим, не нервуйся.

— З вами, месере, будеш спокійнішим!

— Облиш, нема чого хвилюватися. Все ладочком, можемо йти. У кількох вікнах світиться, але то напевне звичайні світильники. Мабуть, синьйор Леандро вельми стурбований зникненням і сам не впевнений, чи то хоче відлякнуть можливих грабіжників, а чи приманить. Тому світильники запалив, а сторожу тямучу не поставив.

— Кажу ж, не потрібна їм зовнішня охорона!

— Тоді навіщо світильники в коридорах?

— Щоб краще було видно тим, хто в домі, — роздратовано, як дитині, пояснює Фантин. — І не в коридорах вони…

— Побачимо, хто має рацію, — знизує плечима магус. Схоже, для нього ця задачка — виключно інтелектуального характеру, причому давно уже розв’язана і зараз потребує тільки надлишкового доведення. Наче вони сперечаються, чи зійде зранку сонце, і — хай уже так — магус поблажливо зволів зачекати кілька годинок, аби надати зримі докази своєї безпомилковості.

До речі, про сонце — час на місці не стоїть. Нехай месер Оберто корчить із себе мудреця, яких світ не бачив, — зробимо вигляд, що так воно і є, погодимося та поспішатимемо далі.

Вони вже майже проминули тунель, коли праворуч у стіні скрадливо виснули дверні завіси, — які двері? звідки?! — довелося швиденько (і безшумно! безшумно!!) ховатися у внутрішньому дворику… а тут, холеро, і не сховаєшся — нема де! Фантин заметушився переляканим зайцем: куди? куди, куди, куди дітися?! — але магус твердою і спокійною рукою вхопив його за плече і боляче притис до стінки, просто поряд із тунелем: «Стій, — каже, — і не дихай».

А у самого кров у жилах стука рівнесенько, наче не ось зараз їх знайдуть місцеві хоронителі порядку, наче, бач, стоїть він, магус, удень на ринку і неквапом так грушу обирає: яка смачніша? яка солодша?…

Тільки плащиком, самим краєчком, повів легесенько перед Фантиновим обличчям — і завмер.

А в коридорі стук-грюк, чиїсь кроки, нарешті виходить у внутрішній дворик… ну точно, вусатий і заспаний охоронник, позіхає у півобличчя, непоспіхом розстьобує штани і дзюрчить собі просто на найближчу клумбу. Віддзюрчав, штани зав’язав, у вусі пошкрябав, назад поплентався.

…І чому Фантин не пішов у охоронці? Харч, монета — і, диви-но, ніякого клопоту, знай, поливай собі квіточки панські вночі. Ляпота!

— Проморгали ми дверцята, — шепоче він, потроху отямуючись.

— Чому ж проморгали?

— То ви, месере, знали? — і мовчали?!

— Гадав, сам помітиш.

— Може, ви й ще про щось промовчали?

— Може. Там побачимо. Що далі робитимемо?

— Далі? Закинемо гачечок. 0-он туди, де на другому поверсі галерейка. Підтягнемось по мотузці — і ввійдемо легенько, без шуму, як господарі. Причому, завважте, не треба ні двері зламувать, ні сторожу обходить, ні потім по будинку вештатись, шукать потрібні сходи, кімнату і все таке.

— Вправно.

— Авжеж!

Сказано — зроблено. «Кішка» зачепилася з другого разу, надійно клацнула пазурами об кам’яний бар’єрчик — лізь, господаре, і не сумнівайся: не підведу!

Не підвела. Узагалі більше нічого несподіваного не сталося: Фантин заліз тихо й обережненько. Месер Оберто — теж.

Отже, галерейка. Оббігає другий поверх, по квадрату, на кожній стороні — двоє дверей, по кутках. І ясно, де бібліотека синьйора Леандро: он вона, тільки від неї у внутрішній дворик вікно нормальне виходить, решта або надто високо від підлоги, лише для освітлення, або узагалі з вітражами, через які назовні не дуже повиглядаєш (ну і досередини, відповідно, теж). Через такі не пройдеш, застрягнеш — зранку тебе і знайде охоронничок, у вікні завислого.

Не наш метод.

Ми, пояснив Фантин магусові, через двері зайдемо, як люди пристойні, не позбавлені світських манер. Та-ак, натиснули, провернули, відмичку сховали до кишені м’якенької (аби не дзвякала). Прошу пана!

Коридори тут не передбачені, сама галерея замість коридора. А ми зайдемо одразу до кімнати, яка звичайними дверима поєднана із двома сусідніми. Фантин і магус стоять зараз на етиці лівого крила і задньої частини будинку… передня — фасад, а як називається протилежна? фазад? — Лезо Монети хмикає: не суттєво, як; головне — вони тут і знають, куди йти.

Але, власне…

— Все, — говорить Фантин. — Я обіцяне виконав. Дозвольте відкланятися. Тільки спершу розрахуватися б, як годиться…

— Що з тобою?

— Нічого, месере. Я вас на віллу провів, у будинок допоміг потрапити? Чого ж іще? До самої бібліотеки з вами йти — угоди не було. Не погодився б я на таке, це ж, не ображайтеся, натуральне самогубство. Ви, звісно, знатний маг, не сперечаюся. А тільки тут не лише привиди водяться. Чув я, в тутешньому будиночку і лінчеті зустрічаються, які ночами, уві сні, людей душать, і фолеті, і решта «малих».

— Ти віриш у казочки? А наче із дитячого віку вже вийшов. Зрозумій, хлопче, мені треба відтворити ситуацію, розібратися, як діяв грабіжник. Він не застосовував магію — і ми не будемо. Він не знав точно, як будинок ізсередини облаштований, — і я тобі не підказую, хоча був тут і знаю, що де. Він вдерся сюди вночі — і ми…

— Він валяється десь під парканом із перерізаною горлянкою — і нам туди дорога?

— Та нема тут ніяких лінчеті й фолеті! — розлютився магус. Стоїть, очима блискавки пускає, злий, наче гадюка розтривожена, хіба що не кусається. — От що, — шепоче, — ти мене краще не дратуй. Ходімо далі, часу в нас обмаль, а ми майже нічого не зробили. І, до речі, роззирайся довкруж — вирішуй, що візьмеш за плату.

І рукою хазяйським жестом поводить, мовляв, бери, не шкода. Воно, звичайно: чого ж шкодувать, якщо майно все одно чуже. І треба вам сказати, знатне — одні меблі чого коштують! Скринищі під стінами — та із різними орнаментами! із блискучими застібками! з ін-крус-та-ціями! А буфети!.. а в буфетах! — диви, хоч і темно, а видно ж, яких штучок поназбирано: і каркас із срібла, щоб, павину шкіру на нього натягнувши, набити блюдо солодощами різноманітними; і солонка, і ложки, і виделки із ножами. Окремо височить судок-неф у вигляді малесенької каравели, полицею нижче — блюда і чаші, і кінви із веннеційського скла, дві цукерниці-дражуара, набір вуховерток і зубочисток (кожна, якщо очі Фантинові не брешуть, із чистого кришталю, та золотом оздоблені! та на колодочках по перлині от-такенній!) Погляду від красот не відведеш, а руки, руки самі тягнуться, щоб торкнутися, помацати, сунути до кишені!..

Тільки — не можна.

— Ні, — заявляє Фантин. — Я, месере, ще не зовсім з’їхав із розуму, щоб такі примітні штучки хапать. Ми, ясна річ, відтворюємо ситуацію і все таке, але давайте без зайвини. Той, хто перстенькі прибрав до рук, здуру це зробив, повірте. Зараз він або мертвий, або от-от таким стане. Продати їх не продасть, навіть по одному. А ляже на дно — незабаром його і винюхають. Чи місцеві, альяссці (як гадаєте, дуже зраділи наші, що на стільки часу «промисел» заморозився?), чи он ви ж його за м’яке місце і вхопите. Чи так, чи сяк — користі від цих цяцьок крадених він не матиме, а голову втратить. Тому, месере, я віддаю перевагу дзвінкій монеті: може, отримаю трохи менше, ніж від якихось камінців, але ж — отримаю напевне.

— Тоді тим паче не варто зупинятися на півшляху. Тут синьйор Леандро навряд чи ховає свої накопичення. А от у бібліотеці…

Поміркував Фантин, почухав потилицю та й махнув рукою.

— Гаразд, — погоджується, — піду далі. Але якщо…