Магус

— А я вам потрібний, щоб зберегти час?

— Месере, прошу, не ставтеся до моєї пропозиції так упереджено! Хіба ви не зацікавлені в тому, аби законності було дотримано? Між іншим, бастард за законом не є нащадком — ніде: ні в нас, ні у Фьйоренці, ні у Веннеції, ні у франків — ніде!

— І тому ви пропонуєте мені знайти і покарати.

— Не покарати! Лише розв’язати вузол, зав’язаний невдалим збігом обставин. Причому розв’язати мирно, з очевидною вигодою для всіх зацікавлених сторін.

— Але ви забуваєте, що хочете доручити пошук перснів і встановлення справедливості такому ж вилупку і бастарду.

— Ви, месере, інша річ, — анітрохи не знітившись, мовить синьйор Бенедетто. — То що скажете?

— А не боїтеся, шановний Цинікуллі, що я обдурю вас? Ви мене відпустите, а я не виконаю обіцяне?

— Клятви, месере, вистачить. — І він скоса поглядає на пісочний годинник. — Вирішуйте, месере!

— Що ж тут вирішувати… — у голові в Оберто наче все змішалося. Під час розмови кілька разів йому здавалося, що він слабне, голос привида лунав дедалі тихіше — і от зараз це повторюється. Тепер навіть якби магусу розв’язали руки, він навряд чи зміг би щось зробити.

Оберто хоче вимовити «присягаюся», але язик зненацька стає свинцевим і давить на зуби так, що ворухнути ним неймовірно складно, а кивнути головою, просто кивнути! — тим паче: у потилиці і біля скронь наче прорізалися вулканчики болю. Нестерпно думать, кожна думка спричиняє страждання, що тут говорити про тілесні порухи!

— Вирішуйте, месере! Просто кивніть, просто примружте повіки на знак згоди. Та хутчій! — І, обернувшись до дверей: — Маліморе, де ти?! Поквапся!

Синьйор Бенедетто підхоплюється з крісла і насувається своїм одутлим обличчям впритул до Обертового:

— То «так» чи «ні»?

Дивитись на нього магус не здатен, очі заплющуються самі собою.

— Маліморе! — гримить бас. — Дай йому протиотрутне, та не зволікай, чуєш! Ще не вистачало, щоб!..

Далі — темрява, забуття.

І чомусь нестерпно, жалісно виють собаки.

2

Крізь порожнечу, крізь ніщо, крізь прірви простору й часу — жіночий голос:

3

— Дозвольте, пане?

— Заходь, Маріє. Воду постав на столик, їжу також. — Голос Фантина на мить стає тихшим, він і так ледве чутний, а тут зовсім не розібрати — якесь запитливе мурмотіння, не голос. Пропонує їй гроші, чи що? Судячи з металевого дзенькання, взяла. Ну, Бог із ними обома, тільки б у кімнаті не почали грать у звіра з двома спинами, а то не заснеш під рипи та зітхання! А спати…

А спати і не хочеться.

Ляскають двері: Марія пішла, Оберто не встиг її роздивитись, оскільки лежить до входу потилицею. «І це обнадіює, — думає він із легкою усмішкою. — Був би геть поганий, поклали б навпаки, ногами до дверей, щоб легше потім виносити».

— Де?… — і не договоривши, він пригадує все, аж до скаженого крику синьйора Бенедетто («Вирішуйте, месере! Швидше!..») і собачого виття.

Лишень смаку протиотрути не може згадати, як не намагається.

— Ну нарешті! — вигукує Фантин. — Я вже гадав, месере, синьйор Бенедетто помилився.

«Де в чому він справді помилився». Але говорить Оберто інше:

— Де ми?

Він уже зрозумів: не в покоях родини Цинікуллі. Навіть якщо припустити, що на віллі десь є кімната з такою облізлою стелею і поточеними часом стінами, все одно гамору, кухонним запахам, звукам із вулиці там взятися нема звідки.

А от і Фантин підходить, із тацею в руках. На таці — паруючий запашний бульйон. «Віллан» сідає поряд із ліжком і явно збирається годувати Оберто з ложечки, наче немовля. Незабаром з’ясовується, що це ні до чого, магус за останній час (до речі, а скільки саме часу минуло?!) видужав — не так, щоб застосовувати сильні закляття на зразок inflammari, але достатньо, щоб харчуватися самостійно. Фантин, залишившись бездіяльним, пересмикує плечима і починає розповідати, що ж сталося з ним і Оберто на віллі.

Розповідь його сповнена темних місць (або, якщо завгодно, білих плям) — не через бажання Фантина про щось змовчати, а з більш прозаїчної причини. Після того, як охоронець підстрелив магуса, до бібліотеки увірвалися люди синьйора Леандро, зв’язали «віллана» й потягли в якийсь прикомірок, де і протримали досить довго, у темряві, серед павутинного клоччя, у сусідстві з наглючими пацючищами. Пацючищі лоскотали Фантина вологими вусами, шаруділи й узагалі поводилися вкрай зухвало. Він, звісно, намагався звільнитися (а хто б на його місці смиренно чекав милості фортуни?!) — але, на жаль, полонителі добре знали свою справу, та через якийсь час, до речі, і навідали Фантина в його в’язниці, звеліли поводитися сумирно і потягли назад на другий поверх, тільки вже не до бібліотеки, а в одну із сусідніх кімнат. Там на полоненого чекав синьйор Бенедетто, який і пояснив — коротко — ситуацію: розутаємничувати месера магуса не можна, а тому треба знайти йому, хворому, годящий притулок не на віллі, а десь у місті. Чи зможе Фантин допомогти? Аякже, відповів той, знайде, якраз є на прикметі один такий.

З допомогою служників (тих самих, котрі нещодавно в’язали і поневолювали Фантина в прикомірку) безтямного Оберто переправили у згадане місце, навіть приставили на якийсь час Малімора — чи то наглядачем, чи то помічником, чи тим та іншим водночас. Фантин його терпів-терпів, а потім, знаєте, кілька разів образив ненавмисне: кип’ятком бризнув, на ногу наступив, те, се — серван і вшився, весь із себе ображена доброчинність маленького зросту. Правду сказать, він Фантинові ще тоді, у бібліотеці, не сподобався: от навіщо вищати, га?…

Ну от, виходить, Малімор забрався геть, синьйор Бенедетто відтоді посилає його раз на добу навідатися, про здоров’я месерове розпитать, а решту часу — біля хворого Фантин. І не даремно: хоч і калатав тоді гримо у дзвін, та, певне, помилився! І собаки, що кілька ночей вили, аж Рубер стомився їх палицею пригощать — теж позатикали пельки; певна, значить, прикмета. А головне — он ви як, месере, на супчик накинулися, аж замилуватися можна, бачила б вас моя матуся-покійниця… га? та ні, це я не у прямому значенні, вона не відроджена, звідки, ніколи у мене таких грошей не буде, знову ж, навіть якщо і накра… назбираю, неодмінно ж ресурдженти [6] поцікавляться, звідки, мовляв? Та й, знаєте, матуся моя була вдачі суворої, тому… ну, я би подумав, перш ніж… Це знатним панам годиться предків оживлять, а проста людина і без таких зайвостей обійдеться. Що? Татусь? Ні-і, татка я не бачив ніколи, його в якійсь п’яній бійці зарізали, він вантажником був у порту чи щось таке. Достеменно не знаю, матінка не любила розповідати. Мабуть, випивав і бив її, самі знаєте, норови в «схлялого народу» дикі. Адже чому я у «віллани» подався? — таку-сяку, а все-таки честь маємо, традиції, гідність. І тут не суттєво, хто ти за походженням, тут, месере, інше цінується. Чого своїми силами, розумом доможешся — те твоє.