Магус
Магус читать книгу онлайн
Ви були коли-небудь в Італії? Втім, не поспішайте з відповіддю — в цій Італії ви точно не були ніколи. Тут кояться такі чудасії — годі й переповісти! У розкішних палацо оживають примари давно померлих людей, на всьому узбережжю таємно владарює «хрещений батько» татусь Карло Карлеоне, «малий народець» живе поряд із людьми, а серед чернечих орденів є такий, що розслідує особливі злочини. Злочини, здійснені за допомогою магії, яка в цій Італії — явище буденне!..
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Нехай випустить малого, — цідить крізь зуби. — І, до речі, месере, ви довіряєте своєму… компаньйонові?
— Це уже мій клопіт. — Магус обертається до Фантина. — Відчини дверцята. — І знову до привида: — А своєму «малому» ви довіряєте?
Синьйор Бенедетто набирає поважної пози «мене образили, але я вище цього!» і промовляє:
— Тепер і для вас це не має значення. До того ж, саме Малімор якоюсь мірою є свідком того, що сталося.
Серван, скуйовджений, але не скорений, якраз визирає із шафи.
— Синьйоре Бенедетто?
— Давай, малий, розкажи месерові, що сталося із перснями.
— Я ж просив вас! — ображається Малімор. — Стільки разів просив не називати мене малим!
Фантин чомусь відчуває симпатію до сервана. А той бурчить далі:
— І що мені розповідати? Ви самі все знаєте краще за мене, — і кидає пустотливий погляд на синьйора Бенедетто. — Молодий Граціадіо нічим не відрізняється від свого татуся, це в них, хе-хе, спадкове! Ну, я гостював у приятелів в Нижньому, вони мені дещо повідали. Я вирішив, аби по справедливості. Як краще хотів! А ви потім накинулися: «Що накоїв! Честь родини!», те, се. Можна подумати, я їх поцупив! Можна подумати, я накоїв, а не нащадок ваш дорогоцінний! Можна подумати…
— Думати раніше треба було! — гримає синьйор Бенедетто. — Теж мені, доброзичливець знайшовся! Нікому від твоєї доброти краще не стало, а от гірше — багатьом!
— Панове, — втручається магус. — Давайте по порядку. Те, що персні не викрадено, я зрозумів одразу: їх просто не могли викрасти, якщо на віллі був привид, — месер Оберто вклоняється синьйорові Бенедетто. — Точніше, мізерний шанс, що з’явився геніальний і неймовірно вдачливий крадій… такий шанс існував, але кращий із «вілланів» на цьому узбережжі тільки збирався навідатися сюди. До речі, панове, познайомтеся із Фантином.
— Добривечір, — киває Лезо Монети. Він сидить на підлозі, так і не знявши маски, і з неприхованою цікавістю слухає магуса. Оце хитрюга, відпочатку знав, що тут сталося, а дурив голову якимись «відтвореннями ситуації»!
— Отже, — продовжує месер Оберто, перетинаючи кімнату і вказуючи на шафу із порожнім ящиком, — ми дійшли висновку, що теоретично талановитий «віллан» міг забратися в бібліотеку і винести персні. Але він би напевне привернув увагу, якщо не охоронців, то вашу, синьйоре Бенедетто. І якщо коштовності залишили дім без переполоху, зроблено це було кимось із тутешніх пожильців: чи господарями, чи пуерулі. У першому випадку господарі не викликали б магуса. Виходить, персні винесли сервани, або массаріолі, або інші «дрібні». Знову ж, причин такого вчинку могло бути кілька, скажімо, звичайні для серванів пустощі: через вадливість приховали, щоб позлити. Але коли минуло стільки часу і персні не знайшлися, а синьйор Леандро насмілився порушити закони і використав у приватних цілях міську сторожу, я зрозумів, що справа не у пустотливості «дрібного народця». Тепер я не мав сумніву, куди і навіщо потрапили персні, я тільки не міг з’ясувати, хто саме ними тепер володіє.
— Уявіть, ми теж! — бурмоче собі під примарний ніс засновник роду Цинікуллі. — Більше того, ми хотіли б, якщо можливо, найняти вас, аби з’ясувати це. Леандро накоїв лиха, що є то є, але тепер я його напоумив, і він не заперечуватиме проти вашої допомоги. До того ж, все розкрилося…
— Заждіть. Перш ніж продовжимо, дайте відповідь на таке…
Цієї миті знадвору лунає приглушене: «Точно! Стріляй!» Далі — клацання воротів і одночасний постріл двох арбалетів. Месер Оберто надто пізно розуміє, що сам зробив із себе мішень, коли від дверей вийшов на середину кімнати; а крик сервана, певно, почули-таки…
Думки ці проносяться в Фантиновій голові наче миші, що втікають від ос, хвостиками лоскочуть зсередини череп: «Усе! — пищать. — Пропали!»
Месер Оберто — маг-слідець, майстер своєї справи! — надламаною лялькою падає на підлогу; під ним хрустять скалки віконного скла.
Лезо Монети, зірвавши з обличчя маску, мчить до месера, щоб допомогти, зупинити кров, хоч щось зробити!..
Хникає розгублений Малімор, відчайдушно лається синьйор Бенедетто.
А Фантин, затискаючи рану магуса неслухняними руками, думає невлад: «От, казав я йому… казав же!..»
Розділ четвертий
Розмови про трунки, закони і страти — та, до речі, і сама страта
1
Біль у плечі здається нестерпним. І перша ж думка: «Як рука? Що з пальцями, чи не втратили вправності?»
Ні, це не злодюжка-«віллан» напівживий валяється у чужому ліжку — це найталановитіший слідець, який безглуздо, по-хлопчачому підставився під арбалетний постріл. Захопився надиманням щік та викладом власних теорій — от і маєш! А щодо руки тривожиться — ну, є такий гріх, працює інколи з олівцем і папером; трапляється, це й у справі допомагає: показати свідкові портрет підозрюваного, місце злочину замалювати.
До речі, про місце. Судячи з яскраво-червоного балдахіна, розшитого золотими нитками, судячи з розкішного ліжка, з подушок, якими магус дбайливо обкладений зусебіч, судячи з відсунутої вбік запони з кроликами і перехрещеними шпагами, зі стін, де ці ж таки кролики і шпаги присутні мало не на кожному килимі… словом, судячи з усього, перебуває Оберто не десь, а на віллі синьйора Леандро. А це — пр-рокляття! — найгірший з усіх можливих варіантів! Якщо магуса бачили слуги — все, про incognito можна забути!
— Очуняв! — противно пищить над вухом тоненький голосок. — Синьйоре Бенедетто, він прийшов до тями, чуєте!
— Я мертвий, але не глухий, — суворо відповідає привид. — Ну, юначе, — (це уже до Оберто), — наробили ви переполоху! Як почуваєтеся?
— Могло бути гірше. — Почувається він не дуже. Кепсько, що біль угніздився не тільки у плечі, а, виявляється, в усій руці. І якісь майстри так перев’язали — ворухнутись неможливо!
— Випийте-но ліки, — говорить синьйор Бенедетто, а Малімор за його знаком підносить магусу келих із паруючим напоєм, що пахне не надто приємно.
— Що це?
— Лікувальний відвар, пийте, не бійтеся. Ви втратили надто багато крові. Зазвичай кровопускання йде на користь, але це не ваш випадок, — привид сумно усміхається власному жарту. — Пийте, месере. Чи боїтеся, що ми вирішили вас отруїти? Маліморе, відсьорбни-но!
Той із готовністю робить кілька малесеньких ковтків.
— Давайте, — Оберто п’є, губи слухаються його погано, язик теж, але серван терплячий і турботливий. Нарешті келих спорожнів, Малімор ставить його на столик поряд із ліжком і перевертає пісочний годинник, який стоїть там само.
«Цікаво, коли я отямився, пісок у ньому ще сипався?» — чомусь це питання здається магусу вкрай важливим, але відповіді він не знає, не пам’ятає.