Чорнильна смерть

Отак!

Спотворене мукою обличчя Срібного князя засвідчило, що таке і справді ще не спадало йому на думку. Ох, ця гра цікава. Це була саме та роль, яку він прагнув грати. Як мухи на липучку, невдовзі вони всі приклеяться до його хитрого язика.

Змієголов мовчав страхітливо довго.

— Цікаво, — промовив він нарешті. — Віолантина мати полюбляла шпільманів. Розбійник теж безперечно сподобався б їй. Але Віоланта не така, як її мати. Вона така, як я. Навіть коли не хоче чути про це.

— Ох, ваша високосте, не сумнівайтеся в цьому! — Орфей додав до свого голосу достатню частку приниженості. — Чому ж тоді книжковий ілюстратор цього замку, працюючи понад рік, ілюструє лише пісні про Сойку? Ваша донька продала свої прикраси, щоб мати змогу купувати йому фарби. Вона одержима цим розбійником, він панує над усіма її думками! Запитайте Бальбулюса! Запитайте, як часто вона сидить у бібліотеці й розглядає його малюнки! І запитайте себе, як Сойка за останні тижні зміг уже двічі втекти з цього замку!

— Бальбулюса я вже не можу запитати. — Голос Змієголова чудово пасував до завішаної чорними тканинами зали. — Свистун тільки-но вигнав його з міста. І відрубав перед тим праву руку.

На мить ця звістка таки відібрала в Орфея дар мови. Права рука. Він несамохіть схопився за руку, якою він писав.

— Ваша високосте, а чому… якщо мені вільно запитати? — глухо озвався він.

— Чому? Бо моя донька дуже цінує його мистецтво, і обрубок його руки, сподіваюсь, виразно засвідчить їй, який великий мій гнів. Адже Бальбулюс, звичайно, втече до неї, куди ж іще?

— І справді. Які ви мудрі. — Орфей мимоволі ворухнув пальцем, немов запевняючи себе, що це неправда. Слова в нього скінчилися, його мозок був мов чистий аркуш паперу, а язик — мов пересохлий стовбур від пера.

— А може, признатися тобі в чомусь? — Змієголов облизав випнуті губи. — Мені подобається вчинок моєї доньки! Мені він нестерпний, але подобається. Вона терпіти не може, коли нею командують. Ані Свистун, ані мій свояк-куріпковбивця, — він з огидою подивився на Миршавця, — не зрозуміли цього. А що стосується Сойки, то, може, й добре, що Віоланта прикидається його захисницею. Вона хитра. Вона знає не гірше за мене, що перехитрувати героїв легко. Їм треба тільки навіяти думку, мовляв, ти на боці права і справедливості, і вони вже біжать до тебе, мов ягня на бійню. Але зрештою Віоланта продасть шляхетного розбійника мені. За трон Омбри. І хтозна… можливо, я дам його їй?

Миршавець так заціпеніло дивився в простір, наче не чув останніх слів свого пана і вояка. А Змієголов відхилився назад і погладив себе по набряклій гомілці.

— Чотириокий, гадаю, твій язик належить мені, — проказав він. — Може, якесь останнє слово, перше ніж занімієш, мов риба?

Миршавець злостиво посміхнувся, а Орфеєві губи затремтіли, немов уже відчувши лещата. Ні. Ні, такого не може бути. Не на те він знайшов собі шлях у цьому сюжеті, щоб скінчити свої дні без’язиким жебраком на вулицях Омбри.

Орфей загадково, як він сподівався, всміхнувся Змієголову і склав руки за спиною. Орфей знав, що ця поза надає йому певної величності, він часто тренував її перед дзеркалом, але ж тепер він потребує і слів, — слів, що, мов камінь, кинутий у воду, утворять брижі в цьому сюжеті.

Заговоривши знову, Орфей стишив голос. Коли говорити тихо, слова мають більшу вагу.

— Що ж, гаразд, тоді, ваша високосте, я скажу своє останнє слово, але, будьте певні, це буде водночас і останнє слово, яке ви пригадаєте, коли вас схоплять білі жінки. Присягаюся своїм язиком: ваша донька планує вбити вас. Вона ненавидить вас, а ви недооцінюєте її романтичну прихильність до Сойки. Вона хоче трон для себе і для нього. Тільки для цього вона й визволила його. Розбійник і князівна завжди становили небезпечне поєднання.

Слова росли в темній залі, наче мали тінь. А завислий погляд Змієголова впирався в Орфея, немов він хотів отруїти його своїм злом.

— Але ж це сміх! — заперечив Миршавець голосом ображеної дитини. — Віоланта — не більше, ніж дівчинка, та ще й бридка. Вона ніколи не наважиться стати проти вас!

— Вона безперечно стане! — уперше заговорив гучним голосом Змієголов, і Миршавець перелякано стулив вузькі вуста. — Віоланта, на відміну від моєї другої дочки, безстрашна. Бридка, але безстрашна. І дуже хитра… як оцей. — Його стражденні очі знову прикипіли до Орфея.

— Ти така ж гадюка, як і я, правда ж? Кров усякчас ганяє нам отруту по жилах. Отрута пожирає нас, але вбивча тільки для інших. У жилах Віоланти вона теж тече, і тому вона зрадить Сойку, хоч би що інше планувала вона собі… — Змієголов засміявся, але одразу ж закашлявся. Він хапав ротом повітря й задихався, немов легені набралися води, та коли Миршавець дбайливо нахилився над ним, брутально відпихнув його. — Чого ти хочеш? — запитав він. — Я безсмертний. Ти що, забув? — І знову засміявся, бухикаючи й захлинаючись. Потім ящіркоокий знову повернувся до Орфея:

— Ти подобаєшся мені, жовторота гадюко. Ти більше схожий на мого родича, ніж він. — Нетерпляче ворухнувши рукою, він відсунув Миршавця вбік. — Але він має гарну сестру, тож я мушу миритися і з братом. А ти маєш сестру? Чи, може, ти якось по-іншому прислужишся мені?

Ох, Орфею, все складається добре. Якнайкраще! Скоро ти снуватимеш і свої нитки в тканині цього сюжету. Яку барву ти обереш? Золоту? Чорну? Чи, може, криваво-червону?

— Ох, я, — знуджено подивився на свої нігті Орфей. Цей жест теж давав добрі результати, він завчив його перед дзеркалом. — Я можу бути корисним вам багато в чому. Запитайте вашого свояка. Я здійснюю сни. Я перекроюю речі відповідно до ваших бажань.

Обережно, Орфею, ти ще не маєш книжки. Що ти обіцяєш?

— Ага. Ти чарівник? — Зневага в голосі Змієголова була засторогою.

— Ні, я б так не сказав, — похапцем заперечив Орфей. — Скажімо так: моє мистецтво чорне. Чорне, мов чорнило.

Чорнило! Звичайно, Орфею!

Чому він раніше про це не подумав? Щоправда, Вогнерукий украв у нього книжку, але Феноліо написав ще й іншу! Чому слова старого не повинні діяти й тоді, коли походять не з «Чорнильного серця»? Де пісні про Сойку, що їх начебто так ретельно збирала Віоланта?

Адже хіба не звеліла вона Бальбулюсові списати ними кілька книжок?

— Чорне? Цей колір подобається мені. — Змієголов, крекчучи, вперся руками в бильця. — Свояче, дай малій гадюці коня. Я візьму його з собою. До Озерного замку шлях далекий, і, можливо, він допоможе мені збавляти час.

Орфей уклонився так низько, що мало не впав.

— Яка честь! — затинався він (адже в можновладців завжди треба створювати враження, ніби в їхній присутності стаєш недорікою). — А чи можу я в цьому випадку найприниженіше попросити вас про одну ласку?

Миршавець недовірливо зиркнув на нього. А що, коли цей йолоп давно вже обміняв книжки з розбійницькими піснями Феноліо на кілька діжок вина? А грім би його побив!

— Я великий прихильник книжкового мистецтва, — провадив далі Орфей, не спускаючи ока з Миршавця, — і чув дивовижні речі про бібліотеку цього замку. Я б охоче глянув одним оком на книжки і, певно, взяв би одну або дві з собою в подорож. Хтозна, можливо, я б навіть розважав вас їхнім змістом!

Змієголов знудьговано стенув плечима:

— Чом би й ні? А при нагоді ти ще й підрахуєш, скільки коштують ті книжки, яких мій свояк ще не встиг обміняти на вино.

Миршавець опустив голову, проте Орфей помітив його сповнений ненависті погляд.

— Звісна річ, — якомога нижче вклонився Орфей.

Змієголов спустився з трону й, важко сапаючи, зупинився перед ним.

— Оцінюючи книжки, ти мусиш зважати, що книжки, які проілюстрував Бальбулюс, зросли в ціні! — заявив він. — Зрештою, без руки він уже не створить ніяких нових праць, і тому ті, які є, набувають, без сумніву, вартості, правда?

Орфей знову притлумив судомні скорочення, коли сморідний віддих ударив йому в обличчя, але таки спромігся зачудовано розсміятися:

— Які мудрі слова, ваша високосте! — вигукнув він. — Яка досконала кара. Чи смію я запитати вас, яке покарання ви запланували для Сойки? Може, було б розважливим передусім позбавити його язика, бо стільки всюди торочать про його голос.