Басаврюк Xx

– Ну от, – сказав він, – завжди думав, що люди про упирів брешуть.

Біля палацу ми вирили широку могилу. До неї поклали тіла Зозулі та Петренка. Бучма відрубав, незважаючи на наші заперечення, голову Зозулі і вбив прикладом гвинтівки обом осикові коли в груди.

11 (Смерть кулеметника)

Я спробував знайти сліди Петренка біля палацу. Вони виразно відбивалися на мокрій землі. Було видно, що він вийшов з лісу і декілька разів обійшов будівлю, перш ніж зайти туди. Раптом я помітив, що біля чітких відбитків підошов петренкових чобіт слабко проступають обриси ще якихось слідів. Всі вони виходили з лісу.

Я повернувся до палацу. Назустріч мені вийшов Бучма:

– У Сухомлина лихоманка!

Посередині кімнати на розісланих шинелях лежав сотник, – він тремтів немов від сильного холоду. Обличчя його було червоне і дуже спітніле. Я присів поблизу і поклав руку на лоба. Мою долоню обпік жар. Він все ще був у скривавленій сорочці.

– Зніми сорочку, – наказав я. Сухомлин ледве зміг її стягнути. На лівому плечі чорніли дві напухлі рани. В тому самому місці була продерта сорочка.

Я перезирнувся з Бучмою. Ми обережно витерли теплою водою кров з тіла Сухомлина, який вже втратив свідомість. Бучма витягнув зі своєї торби залізну флягу зі спиртом і залив його рани, потім натягнув на знепритомленого товариша свою чисту сорочку.

Я подивився на поліщука:

– Я жив у Сербії. Там кажуть, кого вкусить упир, той теж стає упирем.

– Хто його знає. У нас теж багато чого кажуть. От що з хлопцем робити?

Раптом я зрозумів, що Сухомлин, вояк, який пройшов "Крим і Рим", легендарний махновський кулеметник, гультяй і співець, – зовсім молодий хлопець. Не прийди ця пекельна завірюха на його Гуляйпільщину, – бігав би й досі за дівчатами, та бився би на гульках з сусідськими парубками. І ось настав його час…

До вечора Сухомлин хрипів і бився, не приходячи до пам'яті. Десь там, в запаленій свідомості, він знову вів свою тачанку до бою, напував коней і їхав серед квітучих садів, ловлячи на собі захоплені погляди дівчат в намистах.

І тільки коли темрява знову оточила нашу кімнату, і ми сиділи біля вогню, він заспокоївся, – очі його втратили гарячкуватий блиск, і він слабим голосом запитав:

– Пане полковнику, я теж стану таким… як Петренко?

Я подивився йому в очі:

– Не станеш.

Він спробував підняти руку, і я підхопив її. Сухомлин стиснув тонкими пальцями мою правицю. Очі його заплющилися, і він вмер. Майже годину сиділи ми з Бучмою над тілом козака. Нарешті Бучма піднявся і, зігнувшись, пішов у кут кімнати. Повернувся, тримаючи в руках кіл:

– Дозвольте, пане полковнику.

Я мовчки забрав у нього осиковий кіл і взяв гвинтівку. Вперше за шість років сльози душили мене. Відчуваючи, що зараз не витримаю і збожеволію, я приставив кіл до грудей Сухомлина, до білої накрохмаленої сорочки з червоно – чорним мереживом, яку Бучма стільки років тягав за собою, сподіваючись бути в ній похованим, підняв гвинтівку і з хрустом, одним ударом всадив його…

Вночі ми сиділи біля вогню. На вулиці було тихо. Ні вітру ні дощу. Бучма мовчки пакував в торби речі, потім сів чистити зброю. У нас залишалося декілька обойм до гвинтівок, з десяток набоїв до револьверу і дві англійські бомби – "лимонки". Диск від "льюїсу" був порожнім. На ранок ми вирішили тікати з цього клятого палацу.

Я взяв свою знахідку. Здавалося, що з часу, коли я її знайшов, пройшла ціла вічність. Ножем розрізав шовкову тасьму, розгорнув тканину. У мене в руках був досить об'ємний зошит у твердій обкладинці, обтягнутій зеленою замшею. Я розкрив його. На сторінках тонкого паперу рясніли рівні рядки, записані вправним почерком по-польськи. Це був щоденник – між сторінками були ретельно проставлені дати. Польської мови, за винятком військових команд і декількох фраз, підхоплених від наших нещодавніх союзників, я не знав.

Гортаючи сторінки, я відчував, що саме в цих рядках знаходяться відповіді до питань, які переслідували мене весь цей час.

Я знов старанно загорнув зошит, показав згорток Бучмі і наказав у будь-якому випадку, якщо я не зможу, доставити його до начальника контррозвідки при Головному. Деякий час я розмірковував, куди заховати свою знахідку, і не надумав нічого кращого, ніж запхати пакунок собі за ремінь, під шинель

12 (Панські лови)

Світало. Я останній раз озирнув залу, в якій загинули мої люди. На підлозі чорніли плями крові. В куті на шинелі лежав мертвий Сухомлин. Зло непереможно панувало в цьому палаці. Передчуття відчаю знов почало охоплювати мене.

Біля могили Петренка та Зозулі ми викопали яму. Обережно опустили туди тіло махновця. Я сходив до бібліотеки та приніс звідти череп. Бучма запитально подивився на мене:

– Теж, мабуть, сердега колись заблукав?

Я потис плечима і поклав до могили загорнутий у знайдений шматок тканини череп. Ми постояли біля двох могил. Я прочитав "Отче наш". Вітер ніс в обличчя холодну мряку, поряд у лісі кричала галич.

Ми повернулися за кіньми. Вони знову почали нервувати. Я закинув сідло на спину свого вороного. Поряд вовтузився, лаючись крізь зуби, Бучма. Раптом сірий жеребець Зозулі став дибки – копита ледь не знесли мені півголови. Вороний рвонувся на мене. Від удару кінського крупу я відлетів до стіни, і мене це врятувало. Божевільні від пекельного жаху коні понеслися по залі. Переді мною крутилась карусель кінських спин, розширених червоних очей, білої піни, сплутаних грив та хвостів. Все скінчилося миттєво. Коні вихопилися в розкриті двері і щезли, – десь у далечині ще можна було почути шмакотіння копит по вологій землі. Як і я, Бучма тільки дивом не був розчавлений. Він розгублено стояв з непотрібним тепер сідлом.

– Ну що, козаче, пішли коней шукати, – сказав я. Втрата коней ставила нас в дуже тяжке становище. Перспектива пробиратися на своїх двох по цих лісах була не дуже приємною.

– Де ж їх тепер знайдеш! – в голосі Бучми я вперше почув розгубленість.

Нам нічого не залишилося, як іти пішки. Навантаживши на себе частину зброї і необхідні в дорозі речі, ми нарешті вибралися з палацу. Загрузаючи у вологому ґрунті, почали виходити на шлях. Час від часу я озирався – палац поступово танув у тумані. Чорні провалля вікон пильно стежили за нами. Бучма йшов мовчки, не озираючись. Перед собою я бачив темну стіну дерев, яка невідступно насувалася. Шлях наблизився до лісу, і ми знову опинилися в чащобі. Колись шлях був добряче протоптаний, але за кілька років встиг порости молодими кущами. Без сумніву, невдовзі ми мали вийти до людського житла.

Раптом здалеку почувся собачий гавкіт, який поступово наближався. Ми перезирнулися. Я зняв з плеча рушницю і пересмикнув затвор. Гавкіт швидко наближався. Ліс ожив – з усіх боків на нас насувався свист і нелюдські завивання, гілля хрустіло під ногами невидимих загінчиків. Нерви наші не витримали, і ми побігли. Бігти було важко, хотілося кинути зброю. Тяжко дихаючи, ми зупинилися на галявині. Бучма припав спиною до стовбура. Ліс навколо верещав і свистів, здавалося, що невидимий натовп загінчиків оточував нас з усіх боків. Великий чорний пес з гладкою, блискучою шкірою вискочив на галявину. З оскаленої пащі лилася слина. Він підлетів у стрибку до горла Бучми і впав, збитий ударом прикладу гвинтівки. Другим ударом Бучма розколов псу голову. Я встиг вистрілити в чорну тінь, яка блискавично неслася на нас. Тінь заскавчала і закрутилася на місці. Бучма закричав. Я озирнувся – третій пес гриз йому коліно, а козак молотив його гвинтівкою по хребту. Я підскочив до пса і вистрілив йому у вухо. Мозок з розваленої голови бризнув мені в обличчя.

Бучма лежав на землі – з розідраної ноги струменіла кров. Я схопив його під пахви і підтягнув до дерева. Він підняв на мене обличчя зі стиснутими зубами. Нелюдський біль розривав його. Бучма глухо застогнав, давлячи крик і захрипів: