Басаврюк Xx

Кожух різко видохнув і зайшов усередину. Після нічної темряви очі його різонуло яскраве світло декількох гасових ламп. Посередині просторої світлиці стояв довгий стіл, заставлений тарілками та пляшками, в куті тріщала платівка патефону. За столом сиділо кілька людей в шкірянках і військових гімнастерках з "ромбами". Серед них його око відразу вловило людину в цивільному. Очі ховалися за блискучими пенсне, спітніле обличчя світилося самозадоволенням, рот кривився багатозначною посмішкою. Тяжко переводячи дихання, Кожух застиг. Військовий, який сидів найближче, здивовано піднявся і пішов йому назустріч:

– Ти кто та…, – він не встиг договорити, Кожух схвату вистрілив йому в роззявлений рот. Від пострілу впритул голова розлетілася на червоні шматки, які дощем хлинули на стіл з їжею та обличчя присутніх. Зчинився галас, військові й гепеушніки заметушилися, хапаючись за зброю. Трьох Кожух застрілив на одному диханні, четвертий встиг ухопити револьвер і вистрілити. Постріли гримнули одночасно. Гепеушник з пробитим черепом відлетів до вікна, а Кожух відчув удар в правий бік. Він відкинув порожній карабін і, спершись на стіл, витягнув з кобури маузер. У світлиці запала тиша, тільки в куті продовжував тріщати пошкрябаною платівкою патефон. За вікном чулися крики і постріли. Хтось несамовито кричав:

– Банда в станице!

Лунали команди, декілька кінних пронеслися галопом по вулиці.

Фельдман з білим обличчям стояв, втиснувшись спиною у стіну. Кожух втомлено сів на лаву, затискуючи занімілий бік. Черкеска швидко просякала кров'ю. Йому хотілося заплющити очі і заснути. Але він уважно розглядав остовпілого з переляку чоловіка, який зміг зруйнувати його світ.

Кожух тихо запитав:

– Так це ти, гнидо, тепер тут усім заправляєш?

– Слушай, казак, я даю тебе слово большевика, что если ты не убьёшь меня, то будеш амнистирован…

– А ти знаєш, що таке Голод? – не слухаючи, запитав його Кожух.

Фельдман замовк, його обличчя посіріло. Кожух підняв "Маузер":

– Зараз дізнаєшся, – і пару разів вистрілив йому в живіт. Більше Кожух не звертав уваги на Фельдмана, який впав на глиняну долівку і, скиглячи, засукав ногами по підлозі.

За вікном сірів ранок, темні хмари, які затягнули небо, час від часу прорізала блискавка. Ось-ось мав початися дощ. Солдати швидко оточували хату. Кожух побачив, як вони тягнули кілька станкових кулеметів, швидко влаштовувалися за тинами і стінами будинків. Перебираючи руками по стіні і переступаючи через трупи, Кожух добрався до кута, де ще висіли під рушником старі ікони. Обережно просунув руку за крайню ікону. Рука відразу намацала м'який шкіряний мішечок. Тримаючи його і пересилюючи біль, Кожух опустився на лаву. За вікном хтось кричав:

– Товарищ Фельдман!

Він подумав: "На кожного Фельдмана завжди свій Кожух знайдеться".

Пальцями, які вже відмовлялися слухатися, розв'язав мішечок. У ніздрі відразу вдарив забутий аромат пахучого тютюну.

…Швидко виселяли, викидали з хати, – чекали вже підводи до станції, а там на холодну смерть, але встиг батько заховати для сина єдине, що міг…

Дивний спокій і давно забуте почуття щастя повернення додому наповнили його душу. Кулеметна черга вдарила у вікно, залишаючи на білій стіні цівку широких темних відбитків. Кожух слабко посміхнувся.

На вулицю впала стіна дощу. Перші краплі заторохкотіли по вікнах хати, залишаючи стрімкі в'юнки, і через мить все скло закрив прозорий і чистий шар води.

ЕПІЛОГ

Кожен вечір я приходжу до кав'ярні Длугоша. Які б термінові справи у мене не були, я завжди знаходжу хоча б пару десятків хвилин, щоб посидіти там, випити кухоль пива і перекинутися кількома фразами зі знайомими. Я дивлюся на двері, і кожен раз, коли дзвонить дзвінок на дверях кав'ярні, сповіщаючи про нових відвідувачів, мимоволі напружуюся. Мені здається, що саме зараз сюди увійдуть мої товариші і я знов зможу обмінятися кпинами з Кожухом, вислухати міркування отця Василя про зміст віри, спланувати з Бойчуком нові шляхи Боротьби і висловити полковнику свої думки щодо розвитку історії. А головне, дізнатися – що чекає там, за чорним отвором…

І тільки тоді я зможу поїхати в одну далеку і спокійну країну, де під чужим іменем живе Наталка.

Але кожен раз заходять інші. Серед них українських ветеранів стає все менше. За останній час багато виїхало з Подебрад, інші зав'язли в роботі і злиднях. Колись, стиснуті в залізний п'ястук, зберігши братство у таборах для інтернованих, ми ще залишалися Армією в перші роки мирного еміграційного життя. Тоді нас об'єднувала надія на повернення. Тепер наше братство поступово розпадається, розсіюючись по всьому світі.

Учора ми проводжали з десяток козаків до Іноземного легіону. Я розумів їх. Злидні і безробіття міського життя, нудьга за минулими часами, нестримно штовхала їх туди, де хоч щось могло нагадати їм про часи, коли вони знаходилися на вершині свого вояцького щастя.

Прощання було сумне – всі розуміли, що розстаємося назавжди. Розмовляли мало – ковтали, не п'яніючи, горілку і співали довгі степові пісні.

Біля мене сидів курінний Гоголь. Чомусь мені завжди було трохи ніяково в його присутності. Можливо, цьому сприяло його прізвище. Він не співав, лише уважно слухав, спершись на руку. Над столом лунало " Повій, вітре, на Вкраїну". Високий дишкант заспівувача, підносився в незнані світи, і злагоджений спів інших, розсипаний на підголоски, надавав цій пісні урочистого трагізму і невимовного суму.

Коли спів завершився і за столом знову піднявся гомін, Гоголь, ні до кого не звертаючись, почав розповідати. Але я достеменно знав, що ці слова призначені мені.

– Пам'ятаю, як у вісімнадцятому з п'ятьма вільними козаками перебирався через Хорол. Червоні вдарили по броду з гармат. Я їхав в середині колони. Березнева вода була холодна як смерть. Від вибухів коні почали дуріти. Раптом щось луснуло в моїх вухах. Стіна води піднялася переді мною. Декілька секунд навколо мене падав дощ з талої води та шматків криги. Коли я отямився, навколо нікого не було – щезли навіть коні. Я вибрався на берег і добрався до свого куреня. Згадувати про цей випадок я почав тільки тут. І знаєш, що мені здалося? А може, це мене на шматки розніс гарматний постріл? А козаки продовжили війну, яка завершилася по-іншому. І всі ми вже колись загинули, тільки не знаємо про це, бо смерті немає, а є тільки інша історія. Тому ми ніколи не знайдемо спокою, поки не відшукаємо свій втрачений шлях.

Гоголь підвівся, кивнув мені на прощання і тяжкими кроками вийшов з кімнати. Більше я його не бачив…

…Я буду чекати ще довго. Надія живе в мені. Але вона слабшає з кожним незнайомим відвідувачем кав'ярні. Коли її залишиться зовсім мало, я піду до своєї кімнати і зберу речі. Візьму в Академії відпустку і відправлюся на польсько – совєтський кордон. Вночі перейду його і проберуся до чорного отвору посередині руїн монастирського подвір'я.

Я знаю що там зустріну. -- КІНЕЦЬ --

Текст звірено з виданням: Білий Д. Басаврюк ХХ // Літературно-мистецький альманах "Кальміюс". – Число 2 (6), 1999.; Число 3-4 (7-8), 1999. Оригінальний текст взято з сайту літературно-мистецького альманаху "Кальміюс": www.kalmiyus.h1.ru У*.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua