Басаврюк Xx

Але пану і це було мало, бо дуже він вже ревним католиком став. Дуже його єзуїти обсіли, і віддав він їм в оренду оту діброву, яка зветься "Чернецьким лісом", – селян погнав їм монастир будувати, та до нього і поприписував. Одне тільки й того, що не змогли єзуїти примусити їм діброву у довічне володіння одписати, бо дуже скаредний був пан Мартин. Про нього багато чого люди лихого розказували, та не про це мова. З часом діти його вже вірними католиками стали і інакше себе, ніж поляками, не визнавали. Навряд чи кого Мартин і любив, окрім єзуїтів і свого католицького Бога, та ще своєї доньки Гелени. Чрез неї і сталася така пригода, що й досі страшно згадувати.

Був серед приписних до монастиря селян справний з себе хлопець Карпо на прізвисько Скиба. Як – не відомо, але покохалися вони між собою – Карпо та Гелена. Звісно, що пан Мартин про таке кохання швидко довідався, – вислужитися перед паном завжди охочі знайдуться. Від такої новини наказав нахабного хлопа до себе привести, але запізнився. Молодята вже в церкві у панотця, який колись сам козакував, і не те що пана, а й дідька не боявся, повінчалися і до Гетьманщини попрямували, та далеко не втекли.

Невдовзі панські гайдуки їх наздогнали, похапали та на панські очі доставили. Пан Мартин від такої непоштивости розлютився і наказав Карпа та святого отця собаками, як диких звірів, по лісу травити, а селян гайдуки погнали загінчиками. Хто там що казав, але канчуків побоялися і свого ж панотця та парубка на панські лови заганяти стали. Скільки їх по лісу ганяли, хто відає, та панські собаки бідолах наздогнали і на клоччя подерли. Що ж до Гелени, то її ченці посадили в карету і кудись повезли. Челядь маєткова балакала, що до жіночого монастиря десь у Великопольщу, холопське кохання постом та каяттям вибивати.

Але треба сказати, що у бідолашного Карпа рідний брат був – Петро. Той, про таку біду зачувши, на гайдуків з довбнею кинувся, але з потрощеними ребрами у льосі й опинився. Та недаремно в його жилах козацька кров вирувала. Зламав вночі горлянку гайдуку і втік.

Пройшов рік, другий, пан Мартин дітей своїх до єзуїтського колегіуму відправив. Поспільство, як завелося, на монастир та маєток спини гнуло.

А часи знов неспокійні були. На Лівобережжі Гетьманщина конала, Річ Посполиту ясна шляхта мордувала, на Правобережжі та Волині гайдамацькі ватаги часто-густо вешталися і маєтки та жидівські містечка шарпали. І от пішов по наших краях розголос про несамовитого гайдамацького отамана Різуна. Гайдамаки, звісна справа, не дуже жалісні були, але той Різун і їх перевершив.

Як Коліївщина зайнялася, то ляхам та орендарям не солодко прийшлося. Пан Мартин від помсти козацької рятуючись, зі своїм добром за кам'яні мури монастирські заховався, а пахолкам і гайдукам наказав до зброї взятися. Що тоді було! З усього краю вельможне панство та містечкові жиди за монастирські мури разом з родинами потягнулися, тим більше, що саме лютий Різун насувався. Незабаром з'явився і він сам зі своїм товариством на шляху біля села. Громада з хлібом-сіллю вийшла їм навстріч, а дехто вже сокири й коси нагострив маєток та монастир руйнувати та добром панським живитися. Сидить отаман Різун на баскому коні, люльку тягне, за чересом пістоль, при боці шабля в діамантах, – видко, що заможний панок її колись тягав, за ним верхи дві сотні його шибайголів очима блимають. Тут якась жінка як заверещить – Божечку рідний, – це ж Петро Скиба! Тільки тоді отаман люльку витягнув та як гаркне: – А що, гаспидові душі, забули, як брата мого рідного під панські пси заганяли! Свиснув він пекельно – і його хлопці з нагаями, гикаючи на селян насіли. Поки ті, мов зайці, між ними крутилися, отаман Різун, чи то Петро Скиба, свою люльку об стріху вибив. Село, як копиця, спалахнуло, а Різун з ватагою до монастиря мов вітер майнув. Погукали, погукали там мушкети, і раптом такий галас зчинився, як гайдамаки до монастиря вдерлись, що селяни кинули свої хати і заціпеніли. Скільки часу там у монастирі під гайдамацькими ножами конаючи нелюдськи кричали, стільки і простояли посполиті, з жахом тії стогони та репетування слухаючи.

Село, звісна річ, дотла згоріло. А вночі над монастирем заграва на півнеба знялася. Вже високо сонце стояло, як на шляху з монастиря гайдамаки з'явилися. Селяни край дороги, шапки знявши, стояли, а гайдамаки повз них неспішно проїхали – тільки курява завіялась.

Довго ще ніхто з громади до монастиря відправитися не наважувався, а як війт з писарем там побували перші, то три дні оковиту мовчки пили, а на четвертий день мовили про ставок, небіжчиками запруджений, та згарище з попаленими мерцями.

Отак жахно Петро Скиба за свого брата душу відвів. Ну а як Москва коліїв погромила, прийшла до села чутка, що отамана Різуна разом з Іваном Гонтою отой клятий генерал Кречетніков ляхам видав, і прийняв Павло Скиба у святій Кодні смерть люту, жодним стогоном шляхту та жидів не звеселивши.

Ще через рік повернулася Гелена – як ходила, то очі виплакані не здіймала, одяг чорний жалібний носила, все Богу молилася. Селяни тоді вже кістки людські біля руїн монастирських поховали. Гелена наказала каплицю біля цвинтаря звести й там до смерті своєї молилася та плакала – і за батька, і за Карпа, і за панотця, і за Павла, і за всіх, жахну смерть прийнявших. Далі вже сини пана Мартина з Варшави повернулися і за господарство взялися. А на руїни монастирські, та до тієї страшної діброви, прозваної "Чернецьким лісом", ходити люди боялися через перекази моторошні, але про них інша мова буде".

16 Щоденник (продовження)

20 травня. Переписав легенду про "Чернецький ліс" і відправив у Берлін професору. Відчуваю, як минуле мого роду поступово приваблює мене, історія цього краю іноді здається безкінечною прірвою, яка втягує в себе і примушує підкорятися своїм законам будь-кого, хто має до неї будь-яке відношення.

Здоровий глузд підказує одне: тікай звідси, тікай туди, де цивілізація і культура змогли перетворити минуле на музейний експонат, відірваний від університетів і теорій, повсякденного життя і ландшафту, туди, де за провини предків не розплачуються безкінечні покоління нащадків. І в той же час думка про те, що насправді жодна цивілізація не звільнила людину від влади минулого, робить життя нестерпним.

Вранці я знову верхи мандрував в околицях маєтку. Несподівано зрозумів, що прямую конем до садиби старого Порецького. Зустрів він мене дуже гостинно. Вдалося ближче познайомитися з його онучкою. Наталена виявилася не такою вже й хутірською дикункою. Вона вчиться у київській гімназії (навіть не польській), і має досить гострий розум. Якщо додати, що її зовнішність поєднує в собі свіжість і первісну чарівність місцевої природи, то можна зрозуміти моє захоплення. У нас вже є своя таємниця – збираємося разом побувати на місці колишнього монастиря.

21 травня. Фінансове становище господарства значно погіршилося. До того ж додалося зникнення нашого економа, який з грошима для виплати боргів земельному банку відправився в місто і не повернувся. Стурбований батько викликав поліцію, але ті відразу заявили, що трапився звичний випадок втечі з довіреними грошима. Економ служив у батька протягом тридцяти років і користувався абсолютною довірою. Важко повірити, що він зробив такий вчинок, хоча пограбування в цих краях не трапляються.

23 травня. Сьогодні ми з панною Наталеною відправилися до місця, де згідно з легендою знаходилися залишки монастиря. Для селян цей ліс і зараз сповнений жахливих таємниць і населений душами замордованих там людей. Ми зустрілися з чарівною панночкою в умовленому місці. Вона, як завжди, була одягнена в народний одяг, який їй надзвичайно пасує. Їхати треба близько десяти верстов – я сам правив коляскою, день був чудовий, присутність гарної дівчини і наближення до давньої таємниці утворювали досить романтичну атмосферу. Невдовзі ми звернули на шлях, який прямував до нашої мети. Шлях був густо зарослий деревами і ледь проявлявся. Через декілька верст я вирішив прив'язати коня до дерева і ми відправилися пішки. Чим далі дерева ставали густішими, а стежка вужчою. Наталена йшла за мною, але відчувалося, що вона трохи боїться. Нарешті ми вийшли до напівзруйнованих стін. Іноді мені доводилося, асистуючи професору, брати участь в археологічних розкопках старовинних німецьких замків і фортець, і тому я досить швидко зміг визначити, що стіна, простягнута між дерев на декілька сот метрів, була зруйнована часом і корінням. Ми пройшли крізь провалля в стіні, і перед нами відкрилася картина, яка і через сто п'ятдесят років викликала жах. Посередині двору стирчали залишки обгорілих чорних стін господарських будівель, далі похмуро височів остов спаленого храму.