Десятий учень. Книга 1 (СИ)

-- Так, я чув про них. Існує легенда. Я, її, тобі зараз розкажу, та все ж мені здається, що це все правда, а легендою її назвали лише тому , що не хотіли в це вірити. От же, країна Стеркія, знаходилась на півострові відділеному від великої землі тонким перешийком. Там ,як і на всій нашій планеті, жив миролюбний, роботящий народ. Але його правителі, прийняли в свої душі зло, яке сіє по нашому світі, Магра . Землі Стеркії, були родючими, ріки повні риби, ліси переповнені дичиною, а надра півострова, корисними копалинами , але це, вже не задовольняло володарів цих земель. Вони створили величезну армію і пішли війною на своїх сусідів. Нескінченним потоком, на землі Стеркії стали заганятись раби. Вони, в усіх сферах діяльності, замінили місцевих мешканців. Раби працювали в сільському господарстві , заготовляли ліс , ловили рибу. Та найбільше їх працювало на шахтах, де добували вугілля, діаманти, золото , срібло. Хазяїни цих шахт були най жорстокішими рабовласниками. Вони заганяли рабів під землю і вже ніколи, їх, не випускали з відти. На обмін, за підняті копалини, шахтарям опускали їжу і воду. Та з часом видобуток ставав меншим і меншим , і нарешті зовсім припинявся. Тоді в таку шахту скидали тих, хто був приговорений до страти, серед них були і жінки, і цю шахту засипали. Люди які залишались під землею, у відчаї почали молитись божеству підземелля, Норку . І він, їх, почув. Та будучи слугою Магри , Норк не звільнив їх , а перетворив на підземних істот. Важко уявити когось страшнішого і бридкішого ніж ці створіння, з лицем схожим на морду кажана, з тілом покритим густою , короткою, чорною шерстю крота, з тілом, що здатне розтягуватись і пролазити у розколини та щілини в які навіть дитина не в змозі пролізти , з лапами, що мають товсті, гострі пазурі, яким під силу рити найтвердіший грунт, з неймовірною швидкістю. Та найстрашніше те, що Норк зробив їх м’ясоїдними. Спочатку, шорхи, так назвали цих істот, обходились тваринами, що мешкали під землею, або рили собі нори. Незабаром , цієї їжі стало не вистачати, бо шорхи дуже швидко розмножувались. Вони почали вилазити в ночі на поверхню землі, а так як рухались дуже повільно і тихо, то ніяка здобич, не була в змозі від них втекти. Та і цього було замало. Одного разу, ці тварі, скуштували людського м’яса , це стало початком кінця країни Стеркія. Селище за селищем зникало з поверхні півострова. Ніхто не міг їм протистояти. Тоді, племена півострова, вирішили покинути свої землі і залишити шорхів без поживи, щоб вони виздихали з голоду. Та творіння Норка виявились розумніші, ніж про них думали. Вони знайшли вихід, і слідом за його мешканцями, перейшли через перешийок вийшовши на велику землю. Ось і вся легенда, а тепер, як мені здається, вони знищують селище за селищем, так як знищіли наше, і так як знищили твоє, Кароле.

-- То це, вже не легенда, а страшна правда? Як же, з ними, боротися? – спитав юнак.

-- Якби ми знали спосіб, то наше селище не було б, знищене. – відповів, на питання хлопця, Перус. --- Єдине, чим можна, від них захиститись, це вогонь, і можливо вода. Адже, шорхи, залишили малого живим, а значить, побоялися лізти до колодязя. Ще, вони бояться сонячного світла, і в день сліпі, як кроти.

--- Шорхи, насправді, такі страшні, як розповідається в легенді?

--- Гидкіших потвор, марно і уявляти.--- подала голос, Мілена. --- Ми тікаємо від них вже цілий тиждень, а вони, виявились, попереду від нас.

-- То, ми, захищені вид цих тварей багаттям? Адже, вони, можуть прийти сьогодні вночі? — тремтячим голосом, спитав Карол.

-- Не думаю. – відповів на його питання Мозус. --- Твоє селище, перше, на їхньому шляху, після нашого, де вони зірвали такий великий куш. Тому, зараз бенкетують, і навряд знову полізуть на поверхню.

-- Тоді в нас є час, попередити поселення, де живе моя тітка?

-- А, до них далеко? – поцікавився Перус.

-- Як що вийти в ранці, то до вечора будемо в селищі. — відповів Карол.

-- Тоді треба виходити, як можна раніше. Бо цих створінь темряви, не одна зграя, будемо сподіватись, що встигнемо вчасно. А зараз, я гадаю, треба відпочивати, всі дуже втомлені, тому лягаємо спати. В ранці вирішимо, що робити.

Ніхто не сперечався . Полягали навколо багаття. Мозус кинув у вогонь, великий оберемок хмизу. Полум’я жадібно вчепилось в тоненькі гіллячки, відригнувши стовпом іскор. Карол дивився на вогонь, на згадку прийшло, те, страшне багаття, на якому згоріли останки Федори, і ще невідомо кого. По його щокам покотились сльози. Він вважав , що мама і тато завжди будуть поряд і гадки не мав, що так рано осиротіє. Важка рука лягла на його плече, це був Перус:

-- Не плач , хлопче. Смерть твоїх рідних була жахливою , але зараз вони в світлому світі, знають, що з тобою все добре, і радіють за тебе. Не журися, в кожної людини своя доля, своє призначення і якщо тобі не судилося тут померти, то ти його ще не виконав. Ми теж втратили багато рідних і друзів . У Мозуса було два сини близнюки, такі ж немовлята, як і дитина яку ти врятував. Шорхи забрали їх , але він тримається і намагається допомагати іншим. Тримайся і ти.

Звісно , чоловік не міг знати Каролові думки, але те що хлопець переживав, він пережив і сам. Юнак був йому вдячний за співчуття. Хлопчина лежав і дивився на вогонь. Спочатку, сон не йшов до нього. Полум’я то пригасало , то злітало догори , розсипаючи жаркі іскри, які злітали в небо як і душі померлих, і там згасали. Та за якусь мить, Карол вже бачить перед собою не маленьке багаття, а велике ритуальне вогнище. Хтось, знову, поклав йому руку на плече. Карол озирнувся, біля нього стояв його батько:

-- Сину, де ти був? Я так за тебе хвилювався. Ми з мамою обшукали всі округи. Ми так боялись, що тебе забрали підземляни.

Від щастя, у хлопчини на очах з'явилися сльози :

-- Тату! Рідний ! Я теж думав, що ви загинули! Я так радий тебе бачити! А де, мама та сестри?

-- За тим пагорбом. – показав батько рукою. Карол побіг, сподіваючись побачити табір односельців . Та за пагорбом він побачив лише кілька довгих рядів, поминальних каменів, що родини загиблих , ставили на своїх подвір’ях і висікали на них ім'я загиблого. Та як Карол не намагався, не міг знайти, на тих каменях, імені жодного з односельців. Камені були пустими. Несподівано перед ним з'явився той самий дід, що і в лісі.

-- Не намагайся відшукати тут імена своїх рідних, та знайомих. Вони ще, не висічені, а чи будуть, залежить лише від тебе.

Раптом, юнака, хтось погукав. Він обернувся на голос, та нікого не побачив, коли знов повернувся до старого, його вже не було.

-- Кароле! Кароле ! Прокинься, хлопче. – перед ним стояв Перус. — Ну ти ж, і гаразд спати. Ніяк не можу тебе добудитися. Уставай , твоя черга вартувати. Не будити ж мені, жінок!

Хлопець підвівся і сів. На сході, над обрієм , з'явилась світла смужка. Скоро ранок. Яким буде, для них, новий день?

Сон розвіявся, але залишив по собі важку гіркоту у грудях. Навкруги було все спокійно. Завовтузилось і заплакало немовля. Марика схилилась над дитиною і та принишкла. Десь грав на скрипочці цвіркун , затріпотіла чимось сполохана пташка. Потроху розвиднялось. Ранок був свіжий і яскравий, сонце підіймалось як завжди, йому було байдуже, що коїлось внизу. Карол підвівся, до нього підійшла Міла:

-- Доброго ранку, юначе! Куди ти зібрався?

Карол хитнув головою в бік свого будинку:

-- Хочу зайти до свого двору . Скоро вирушаємо, а я вчора так і не насмілився до нього зайти.

-- Піти з тобою?

-- Не треба. Я хочу сам. Ти мене розумієш?

Дівчина нічого не відповіла. Вона все розуміла, хлопцеві треба побути на самоті, щоб попрощатися зі своїми рідними, і зі своєю домівкою. Ось і рідне подвір’я . Яким страшним воно було зараз для нього. Як і повсюди у селищі, і у хаті, і у сараї були вибиті двері. Паркан лежав на землі. Юнак ледве насмілився переступити через поріг. В голові шуміло, серце калатало так, що здавалось, ще мить і воно зупиниться, не витримавши цього не людського болю. Хлопчина притулився спиною до стіни, щоб не впасти , бо ноги зовсім перестали слухатись його. Він обвів затуманеним поглядом оселю. Хіба такою він її полишав? Посеред світлиці лежав до гори ніжками стіл, розкидана постіль, місцями, була забризкана кров’ю . Майже на порозі, валялась мамина хустина, вона нею запинала на ніч свої довгі коси, щоб не скуйовдилися. Карол нахилився і підняв полотнину, притулив до лиця, і вдихнув аромат. По за його бажання, з глибини душі вирвалось ридання, він пригорнувся до шматка тканини , наче до матері і так простояв деякий час. Хлопцеві трохи полегшало . Він згорнув платок і сховав собі за пазуху. Потім, ще раз озирнувся по хаті, намагаючись не дивитись на криваві сліди. Нелюдів не цікавили скарби і тому майже всі речі лежали на своїх місцях. Карол знайшов дорожню торбину і почав збиратися. Він поклав в неї деякий одяг, пару нових черевиків, які купив йому батько на весняному ярмарку. У коморі знайшов сир, хліб, крупу, пару кілець ковбаси, і все це, теж поклав до торбини. Витяг зі скрині теплу куртку і капелюха, на випадок негоди. На порозі, юнак ще раз оглянув довгим поглядом рідну, але вже таку непривітну домівку, і вийшов геть. Він пішов з двору злегка похитуючись, наче під важкою ношею, переступивши межу, після якої немає вороття у минуле.