Чорнильна смерть

Вогнерукий стояв, зіпершись на мур і опустивши голову, наче прислухався до чогось. Чорні тіні, що їх відкидав замок, робили його невидним для очей вартових, які походжали за зубцями муру.

Вогнерукий обернувся тільки тоді, коли на нього вискочив Ґвін. Фарид занепокоєно поглядав на вартових, коли підбігав до муру, але ті не зважали на хлопця або самотнього чоловіка. Одному не під силу визволити Сойку. Аж ніяк. Миршавцеві солдати пильнували, чи не з’явиться де багато чоловіків, прийшовши з недалекої хащі або спустившись по линвах зі схилу, що нависав над замком, хоча, мабуть, Свистун знав, що навіть Чорний Принц не наважиться штурмувати Омбрійський замок.

Небо над вежами засвітилося темно-зеленою барвою від Воронового вогню. Миршавець святкував. Свистун наказав усім шпільманам написати пісні про його хитрощі й Сойчину поразку, проте лише нечисленні послухалися його наказу. Більшість мовчали і співали своєю мовчанкою іншої пісні — про смуток в Омбрі та сльози жінок, що, хоч і повернули собі дітей, утратили надію.

— Ну, як тобі Воронів вогонь? — прошепотів Вогнерукий, коли Фарид прихилився до муру поряд із ним. — Бачиш, наш приятель таки чогось навчився!

— Та він і досі партач! — шепнув Фарид у відповідь, і Вогнерукий засміявся, проте його обличчя одразу ж і споважніло, коли він глянув угору на глухий мур.

— Скоро північ, — тихо мовив він. — Цієї пори Свистун полюбляє засвідчувати в’язням свою гостинність. Кулаками, палицями й чобітьми. — Він приклав руки до муру й погладив його, наче камінь міг йому сповістити, що відбувається в камері. — Він ще не прийшов, — шепотів Вогнерукий, — але невдовзі з’явиться.

— Звідки ти знаєш? — Інколи Фаридові здавалося, ніби Вогнерукий, повернувшись від Смерті, став іншим, незнайомим йому.

— Відколи Чарівновустий, або Сойка, хоч як ти його називаєш, — пошепки відповідав Вогнерукий, — своїм голосом повернув мене з того світу, я знаю, що він відчуває, неначе Смерть пересадила мені в груди його серце. А тепер злови мені фею. Бо інакше, доки сонце зійде, Свистун заб’є його до півсмерті. Але принеси барвисту. Орфей через своє марнославство зробив їх придатними для практичного використання, і за кілька компліментів їх можна намовити до всього.

Фею Фарид знайшов швидко. Орфеєві феї траплялися всюди і навіть узимку були не такі сонні, як блакитні феї Феноліо, а нічної пори дістати фею з гнізда кожному було завиграшки. Вона кусала Фарида, але він дув їй в обличчя, як навчив його Вогнерукий, аж поки вона почала хапати повітря й перестала кусатися. Вогнерукий шепнув їй щось, і маленьке крилате створіння враз подзижчало до заґратованої продуховини і зникло в ній.

— Що ти сказав їй? — Угорі над ними отруйно-зелений Воронів вогонь і далі пожирав ніч. Він обплів небо, зірки та місяць, і в повітрі висів ядучий дим, Фаридові сльозилися очі.

— Ох, тільки те, що я пообіцяв Сойці послати йому в темну в’язницю найвродливішу фею. Щоб віддячити за цей комплімент, вона шепне йому, що Змієголов прибуде до Омбри через п’ять днів, навіть якщо моховині встелють йому шлях прокльонами, а ми спробуємо розважити Свистуна, щоб він не мав надто багато часу на знущання з в’язня. — Вогнерукий стиснув ліву руку в кулак. — Ти ще навіть не запитав, навіщо я покликав тебе, — сказав він, дуючи на кулак. — Думаю, ти б хотів, мабуть, подивитися…

Вогнерукий притулив кулак до муру, і поміж стиснутих пальців почали вилізати вогненні павуки. Вони квапливо подерлися вгору, дедалі більше й більше, аж поки встелили мур, і немов народжувались у його кулаку.

— Свистун боїться павуків, — прошепотів він. — Боїться навіть більше, ніж мечів та ножів, а коли ці залізуть на його гарні шати, він, напевне, на якийсь час забуде, як він любить бити вночі своїх в’язнів.

Фарид теж стиснув пальці в кулак:

— Як ти робиш це?

— Не знаю, і ці слова означають, на жаль, що я не можу тебе навчити. Так само, як і цього. — Вогнерукий склав долоні докупи. Фарид чув, як він шепоче, проте слів не зрозумів. Заздрість ужалила його, мов оса, коли з рук Вогнерукого вилетіла вогненна сойка і, б’ючи крилами з біло-синього полум’я, шугнула в нічне небо.

— Покажи мені! — прошепотів він ще раз. — Будь ласка! Хай я принаймні спробую!

Вогнерукий замислено подивився на хлопця. Вартові над ними зняли тривогу. Вогненні павуки вже доповзли до зубців муру.

— Фариде, цього навчила мене Смерть, — проказав тихенько Вогнерукий.

— Ну то й що? Я теж був мертвий, як і ти, якщо навіть не довше!

Вогнерукий засміявся. Він сміявся так голосно, що один з вартових глянув униз, тож Вогнерукий мерщій потяг Фарида в глибшу тінь.

— Маєш слушність. Я геть забув! — прошепотів він, тимчасом як вартові на мурі тривожно перегукувались і посилали у вогненну сойку стріли, які згорали між її пір’їнами. — Гаразд, роби, як я!

Фарид похапцем зігнув пальці, збуджений, як і щоразу, коли мав дізнатися про вогонь щось нове. Йому було важко повторювати дивні слова, які шепотів Вогнерукий, і його серце аж підскочило, коли він відчув вогненний свербіж між пальцями. Наступної миті і з його руки полізли на мур тільця-жарини, що квапливо видиралися нагору, мов армія іскор. Та коли Фарид спробував створити сойку, з його рук вилетіла тільки пара блідих метеликів.

— Не показуй, що ти такий розчарований! — прошепотів Вогнерукий, пустивши в ніч ще дві сойки. — Є багато іншого, чого можна навчитися. А тепер нам треба сховатися від Срібноносого.

Коли вони обидва сховалися між дерев, над Омбрійським замком висів вогненний гриб, а Воронів вогонь уже погас. Небо належало вогню Вогнерукого. Свистун вислав патрулів, проте Вогнерукий створив із вогню котів, вовків та змій, що звисали з гілля, і вогненних метеликів, що летіли в обличчя панцерним солдатам. Ліс перед замком немов запалав, проте вогонь не пік, і Фарид та його вчитель були тінями в усьому червоному, непідвладні страхові, який вони посіяли.

Свистун зрештою звелів лити воду з замкових мурів, вона замерзала на гіллі дерев, але вогонь Воґнерукого горів і далі, формував нових істот і заснув аж уранці, немов нічний привид. Тільки вогненні сойки навіть удень кружляли над Омброю, а коли Миршавець послав своїх псів до згаслого лісу, вогненні зайці збивали їх із кожного знайденого сліду. Тим часом Фарид із Вогнеруким сиділи в чагарнику з дурману й терну, і хлопець відчував, як щастя зігріває йому серце. Як добре нарешті знову бути поруч із Вогнеруким, як і давніше, протягом усіх тих ночей, коли він охороняв його або беріг від лихих сновидь. Але тепер, здається, вже немає від чого охороняти Вогнерукого. «Тільки від тебе самого», — подумав Фарид, і щастя згасло, мов вогненне створіння, яким Вогнерукий захищав Сойку.

— Що з тобою? — подивився на нього Вогнерукий, наче міг читати думки не тільки Чарівновустого. Потім узяв Фаридову руку й легенько подув на неї, аж поки між пальцями постала жінка з білого вогню. — Вони не такі погані, як ти думаєш, — прошепотів Вогнерукий. А якщо знову заберуть мене, то не через тебе. Зрозумів?

— Що ти маєш на увазі? — У Фарида аж серце зупинилося. Просто зупинилося. — Вони тебе знову заберуть? Таж як? І скоро? — Біла жінка на його руці перетворилась на метелика, що спурхнув і зник у сірому світанку.

— Залежить від Сойки.

— Що?

Вогнерукий застережливо приклав йому руку до вуст і розвів убік колючі пагони. Під в’язничними продуховинами стояла солдатська сторожа. Вартові дивились на ліс виряченими від страху очима. Коло них був і Ворон. Він вивчав замковий мур, наче міг прочитати на камені, як Вогнерукий підпалив ніч.

— Поглянь на нього, — прошепотів Вогнерукий. — Він ненавидить вогонь, а вогонь ненавидить його.

Але Фарид і чути не хотів про Ворона. Він схопив Вогнерукого за зап’ясток:

— Вони не мають забрати тебе ще раз! Будь ласка!

Вогнерукий глянув на Фарида. Його очі, відколи він повернувся, дивились по-іншому. В них уже не було страху, а тільки давня пильність.

— Кажу тобі ще раз. Усе залежить від Сойки. Отже, допомагай мені захищати його. Він потребуватиме захисту. П’ять днів і п'ять ночей на Свистуновій ласці — довгий час. Думаю, ми зрадіємо, коли нарешті приїде Змієголов.