Вiтер у замкову шпарину

— Я знаю, — кивнув я. — Та позаяк малий справді бачив мало, то блеф, найпевніше, йому вдасться.

— І що тоді?

— Мабуть, замкнути їх усіх разом і дочекатися, коли один із них скине шкуру.

— А раптом це не те, що на нього просто находить? Що, як він може запобігати цьому?

— Тоді я не знаю, — сказав я.

Веґ почав гру в «Гляньте» на гроші з Пікензом і Стротером. Я вдарив по столу рукою і розкидав сірники, які вони використовували для лічби.

— Веґ, ви з шерифом проведете цих людей у в’язницю. Нам потрібно ще кілька хвилин. Лишилося кілька справ, які треба владнати.

— А що там, у в’язниці? — спитав Веґ, з певним жалем дивлячись на розсипані сірники. Напевно, він вигравав. — Підозрюю, хлопчик?

— Хлопчик і кінець цієї сумної справи, — сказав я впевненіше, ніж відчував.

Я делікатно взяв сивобородого за лікоть і відвів його вбік.

— Сей, як вас звати?

— Стеґ Лука. А вам що до того? Думаєте, я той самий?

— Ні, — і я не брехав. Без особливих причин, то було просто відчуття. — Але якщо ви знаєте, хто з них той самий, навіть якщо просто підозрюєте, краще скажіть мені. Там, у в’язниці, переляканий хлопчик, сидить у камері замкнений, сам-один. Він бачив, як істота, схожа на велетенського ведмедя, вбила його батька, і я б дуже хотів позбавити його зайвого болю, якщо є така можливість. Він хороший хлопчик.

Сивобородий замислився, а потім уже сам узяв мене за лікоть. Залізною рукою. Він відвів мене в куток.

— Я не можу сказати, стрільцю, бо ми всі там були, глибоко в новому забої, і ми всі це бачили.

— Що бачили?

— Тріщину в солі, крізь яку світило зелене сяйво. Яскраве, потім тьмяне. Яскраве, потім тьмяне. Як серцебиття. І… воно говорить тобі в обличчя.

— Я вас не розумію.

— Я сам себе не розумію. Єдине, що я знаю напевно, — ми всі його бачили. Воно говорить тобі в обличчя й каже заходити. Неприємно.

— Голос чи світло?

— І те, і те разом. Це ще від Древніх лишилось, я впевнений. Ми сказали про це Бандерлі, тому, що в нас бригадир, і він спустився сам. Сам це побачив. Сам відчув. Та чи вирішив він закрити забій? Чорта з два. Над ним були свої начальники, а вони знали, що там внизу цілий мойт солі ще. Тому він наказав людям завалити тріщину камінням, і вони завалили. Я знаю, бо я допомагав. Але каміння можна й повідкидати. І можу поклястися, його відкидали. Воно лежало якось інакше. Хтось туди заходив, стрільцю, і те, що було на іншому боці… воно його змінило.

— Але ви не знаєте, хто то був.

Лука похитав головою.

— Можу тільки сказати, що то було десь між дванадцятою ночі й шостою ранку, бо то час, коли все тихо.

— Повертайтеся до своїх товаришів і скажіть їм спасибі. Вже зовсім скоро ви теж будете пити. — Але ті дні, коли сей Лука пив, скінчилися. Людина ніколи не знає, чи не так?

Він пішов, і я окинув їх усіх поглядом. Лука був найстарший. Здебільшого шахтарі були середнього віку, і декілька зовсім молодих. Вони здавалися радше зацікавленими й збудженими, ніж переляканими, і я цілком міг їх зрозуміти. Вони випили по дві чарки, пожвавішали, і це внесло якесь різноманіття в нудну рутину їхніх буднів. Ніхто з них не здавався підозрілим чи винуватим, усі були тими, ким були: сільчаниками з напівмертвого шахтарського містечка, де закінчувалися залізничні колії.

— Джеймі, — сказав я. — На кілька слів.

Разом ми підійшли до дверей, і я заговорив йому на вухо. Я дав йому доручення й попросив його виконати якнайшвидше. Джеймі кивнув і розчинився у штормовому надвечір’ї. А може, то був ранній вечір.

— А він куди? — поцікавився Веґ.

— Це не ваш клопіт, — відказав я і обернувся до чоловіків з синіми татуюваннями на щиколотках. — Вишикуйтеся, коли ваша ласка. Від найстаршого до наймолодшого.

— А я от не знаю, старий я чи молодий, — сказав лисуватий чоловік з наручним годинником, що тримався на поіржавілому й перетягнутому стрічкою ремінці. Деякі шахтарі засміялися і закивали.

— Постарайтеся зробити це якнайкраще, — сказав я.

Їхній вік не цікавив мене, але на обговорення й суперечки пішло трохи часу, а саме це й було мені потрібно. Якщо коваль виконав своє доручення, усе було б добре. Якщо ні, я збирався діяти за ситуацією. Стрілець, який не вміє цього робити, довго не живе.

Шахтарі бігали, мов дітлахи, що граються в «Море хвилюється», мінялися місцями, аж поки не вишикувалися (дуже приблизно) за віком. Першим стояв Лука, Наручний Годинник — посередині, а замикав ряд хлопець мого віку, той, що зізнався, що вони завжди всього бояться.

— Шерифе, запишіть, будь ласка, їхні прізвища, — попросив я. — А я піду побалакаю з хлопчиком.

Біллі Стрітер стояв біля ґрат камери для п’яниць і хуліганів. Він чув нашу розмову, і вигляд у нього був настрашений.

— Він тут? — спитав Біллі. — Шкуряк тут?

— Думаю, так, — відповів я. — Але ми не можемо знати напевне.

— Сей, мені так лячно.

— Я тебе розумію. Але камеру замкнено, а ґрати з надійної сталі. Він не дістане тебе, Біллі.

— Ви не бачили його, коли він ведмідь, — прошепотів Біллі. Очі в нього були величезні й блискучі та незмигно дивилися в одну точку. Такі очі я бачив у чоловіків, коли їм добряче зацідили у щелепу. Це погляд, який з’являється перед тим, як коліна підігнуться. Вітер надворі тонко завищав попід стріхою тюрми.

— Тім Хоробре Серце теж боявся, — сказав я. — Але йшов уперед. Від тебе я очікую того самого.

— А ти будеш тут?

— Еге ж. І мій друг, Джеймі, теж.

І тут двері контори відчинилися. Всередину, неначе прикликаний моїми словами, ввалився, обтрушуючи солончак з сорочки, Джеймі. Я дуже зрадів, його побачивши. Хоча запах пітних ніг, який він приніс з собою, був менш приємним.

— Узяв? — спитав я.

— Так. Доволі гарна річ. А ось список імен.

І те, і те Джеймі передав мені.

— Синку, готовий? — запитав він у Біллі.

— Мабуть, так, — сказав Біллі. — Я вдам, що я Тім Хоробре Серце.

Джеймі серйозно кивнув.

— Слушно. Бажаю, щоб усе вдалося.

Повз тюрму промчав дуже сильний вихор. У заґратоване вікно камери для п’яниць і хуліганів ввірвалася хмарка шорсткої пилюки. І знову моторошно закричав під дахом вітер. Сутінь усе густішала й густішала. Мені спало на думку, що ліпше (безпечніше) було б замкнути сільчаників у тюрмі й відкласти справу на наступний день. Але дев’ятеро з них нічого не скоїли. Так само, як і хлопчик. Найкраще було зробити все одразу. Звісно, якщо можна було щось зробити.

— Послухай мене, Біллі, — сказав я. — Зараз я проведу їх повз камеру, дуже повільно. Може, нічого й не станеться.

— Д-добре. — Голос у нього був кволий.

— Не хочеш спершу води випити? Чи попісяти?

— Не хочу, — сказав він зі страшенно переляканим виглядом. — Сей? А у скількох із них сині кільця на щиколотках?

— В усіх.

— Тоді як…

— Вони не знають, скільки ти бачив. Просто дивися на кожного, хто буде проходити. І відійди трохи далі. — Щоб до тебе не могли дотягтися, ось що я мав на увазі, але вголос цього не промовив.

— А що я маю казати?

— Нічого. Хіба що побачиш щось таке, що стане поштовхом для пригадування. — Але на це надії було мало. — Джеймі, заводь їх. Шериф Піві на початку шеренги, Веґ — у кінці.

Він кивнув і вийшов. Біллі простягнув руку крізь ґрати. Я не одразу зрозумів, що він хоче, та потім допетрав. І на мить стиснув його руку.

— Біллі, відійди. І пам’ятай обличчя твого батька. Він дивиться на тебе з галявини.

Хлопчик послухався. Я глянув на список, пробіг очима по іменах (з помилками написаних, певно), які нічого для мене не означали, тримаючи руку на руків’ї свого правого револьвера. У ньому був дуже особливий заряд. Ванней казав, що є лише один спосіб убити шкуряка: гострим предметом зі священного металу. Я заплатив ковалеві золотом, але куля, яку він для мене відлив, та, що потрапить під барабан при першому зведенні курка, була зі щирого срібла. Це могло подіяти.