Вiтер у замкову шпарину

— Дотепно, юний стрільцю, дуже дотепно! Нє, їх латають, коли там є що латати. Кілька хвойд підробляють сестрами милосердя після маленьких змагань Семмі Шанта. Та вони й не проти — все одно це, як не крути, обслуговування.

Авжеж, є плата за вхід, її вираховують із платні. Це оплачує витрати Семмі. Що ж до шахтарів, то переможець кожного змагання: забігів, бігу з перешкодами, кінних перегонів, — отримує списання річного боргу в крамниці компанії. Але з інших Семмі лупить такий великий процент, що ніколи не збідніє. Бачите, як це працює? Доволі хитро.

— Він хитрий, мов сам диявол, — погодився я.

— Атож! Тож коли доходить до того, щоб поганяти старих шкап на маленькому іподромі, який збудував Семмі, усі шахтарі, які вміють триматися в сідлі, вилазять на коней. Дуже кумедно спостерігати, як вони товчуть собі яйця об сідла: вгору-вниз, вгору-вниз. А я там завше приглядаю за порядком. Я бачив кожні перегони за останні сім років і кожного копача, що в них брав участь, знаю в лице. Оті хлопці отам-о — то все вершники. Був ще один, та на перегонах, які Семмі влаштував цієї Нової Землі, цей соляний кріт упав з коня і розтовк собі всі кишки. Прожив ще день чи два, а тоді спікся. Навряд чи це ваш шкуряк, га?

Веґ від душі розсміявся. Піві глянув на нього з німим докором, у погляді Джеймі читалася суміш презирства і зачудування.

Чи повірив я цьому чоловіку, коли він сказав, що вони зібрали всіх сільчаників, які вміли триматися верхи? Повірив би, якби він ствердно відповів на одне запитання.

— Веґ, а самі ви робили ставки на цих перегонах?

— Та я торік купу грошенят виграв, — гордо відказав той. — Звісно, старий скнара Шант платить чеками, зате за них я можу купити собі повій і віскі. Хвойд я люблю молоденьких, а віскі старе.

Піві глянув на мене через плече Веґа і сам знизав плечима, немовби кажучи: «Я не винен, він найкраще, що в них там є».

Але я й не збирався його винуватити.

— Веґ, ідіть у контору й ждіть нас там. Джеймі й шерифе Піві, ходімо зі мною.

Я все пояснив, поки ми переходили дорогу. Багато часу це не забрало.

— Шерифе, скажіть їм, що нам потрібно, — проінструктував я Піві, поки ми стояли перед дверима в салун. Я говорив тихо, бо на нас досі дивилося все місто, хоча ті, що зібралися були перед салуном, сахнулися від нас, наче ми були заразні. — Вас вони знають.

— Не так добре, як Веґа, — сказав Піві.

— А як ви думаєте, чому я попросив його лишитися на тому боці вулиці?

Шериф реготнув і штовхнув стулки дверей. Ми з Джеймі подалися слідом.

Завсідники перебазувалися за картярські столи, звільнивши шинквас для сільчаників. Обабіч них стояли Сніп і Кенфілд, Келлін Фрай сперся спиною на дерев’яну стіну і склав руки на грудях над жилетом з овечої шкури. У генделику був ще й другий поверх (я підозрював, що там стояли ліжка для траху) і балкон, де юрмилися й роздивлялися шахтарів не-дуже-чарівні леді.

— Мужики! — гукнув Піві. — Розверніться й подивіться на мене!

Вони доволі швидко виконали його наказ. Чи ж не був він для них ще одним бригадиром? Двоє-троє ще допивали рештки свого віскі, але більшість уже все прикінчила. Шахтарі помітно пожвавішали, їхні щоки стали рожевими від спиртного, а не від їдкого вітру, що гнався за ними від самого підніжжя пагорбів.

— Ось що, — сказав Піві. — Зараз ви посідаєте на шинквас, усі до одного, кожен материн син, і познімаєте чоботи, щоб ми бачили ваші ноги.

Ці слова зустріли невдоволеним бурмотінням.

— Якщо хочете знати, хто сидів у тюрмі Білі, чому просто не спитали? — гукнув один, сивобородий. — Я сидів і не соромлюся цього. Я вкрав хлібину для своєї старої й наших двох діточок. Хоча діткам це не помогло, обоє вмерли.

— А що буде, як ми не схочемо? — запитав молодший шахтар. — Ці збройники нас застрелять? Та я б, мабуть, і не проти був. Хоч не тре’ буде в забій знов спускатися.

І знову бурмотіння, цього разу схвальне. Хтось сказав щось на зразок «добре буде».

Піві взяв мене за руку й витяг уперед.

— Цей збройник забрав вас із забою на цілий день. І випивку вам поставив. І чого вам боятися, як ви не той, кого ми шукаємо?

Хлопець, який визвався відповісти, був, напевно, моїм однолітком.

— Сей шериф, ми завжди боїмося.

До такої відвертості навіть шахтарі не звикли, тому в «Угробленому щасті» запанувала повна тиша. Надворі вистогнував вітер, сипав сіллю, мов градом, об тонкі дощаті стіни.

— Хлопці, послухайте мене, — сказав Піві тихішим і вже шанобливішим голосом. — Ці стрільці могли б витягти зброю й примусити вас зробити те, що від вас вимагається. Але я цього не хочу, та й не треба. Разом з тими, що загинули на ранчо Джеферсона, в Дебарії вже більше тридцяти жертв. З них три жінки у Джеферсона. — Він трохи помовчав. — Нє, брешу. Одна була жінка, а дві інші — дівчатка. Я знаю, вам важко живеться і не полегшає, якщо ви зробите добро, та все одно я вас прошу. Та й чому б ні? Серед вас тільки одному є що приховувати.

— Ну, то яка нахрін різниця, — сказав сивобородий.

Він сперся руками за спиною на шинквас і підтягнувся, щоб сісти. Мабуть, він був Старійшиною серед шахтарів, бо вони всі миттю наслідували його приклад. Я чекав, що хтось викаже нехіть, але жодних ознак не помітив. Хлопці взагалі поставилися до цього як до розваги, і невдовзі на шинквасі сидів двадцять один сільчаник у комбінезоні, а чоботи з глухим стукотом посипалися на підлогу. Ай, боги, донині відчуваю, як смерділи їхні ноги.

— Фу, з мене годі, — сказала одна з повій, і коли я підвів погляд, то побачив, як глядачки покидають балкон у хмарах пір’я і під шурхіт спідниць. Бармен втік до інших за картярський стіл і затиснув носа пальцями. Думаю, того дня в «Кафе Рейсі» навряд чи продали багато стейків, бо ж той запах міг кому завгодно відбити апетит.

— Підніміть холоші, — розпорядився Піві. — Щоб я міг оглянути ваші щиколотки.

Тепер, коли все розпочалося, вони підкорювалися без зайвих нарікань. Я виступив уперед.

— Якщо я вкажу на вас, — мовив я, — ви злазите з шинкваса і стаєте до стіни. Чоботи можете забрати, але взуватися не трудіться. Вам тільки через вулицю доведеться перейти, а це можна й босоніж зробити.

Я пройшовся вздовж лінії витягнутих ніг. У більшості шахтарів вони були страшенно худі, в усіх, крім наймолодших, випирали пурпурові вени.

— Ти… ти… і ти…

Загалом було їх десятеро, колишніх каторжників з тюрми Білі з синіми кільцями довкола щиколоток. Джеймі неквапом підійшов до них. Револьвера він не виймав, проте заклав пальці за свої перехрещені патронташі. Близькість долонь до руків’їв револьверів була доволі прозорим натяком.

— Бармене, — сказав я. — Налийте тим, хто лишився, ще по чарці.

Шахтарі без тюремного татуювання зраділи й узялися натягувати взуття.

— А що буде з нами? — спитав сивобородий. Витатуйоване кільце над його щиколоткою майже стерлося, від нього лишився хіба що примарний синій слід. Його босі ноги були вузлуваті, мов старі пеньки. Як він міг ними ходити, не кажучи вже про те, щоб на них працювати, було для мене загадкою.

— Дев’ятьом з вас наллють по склянці, — сказав я, і їхні обличчя проясніли. — А десятий отримає дещо інше.

— Зашморг на шию, — тихо промовив Кенфілд з Джеферсона. — І після всього, що я бачив на ранчо, надіюся, танцюватиме він у ньому довго.

Ми залишили Сніпа й Кенфілда наглядати за одинадцятьма сільчаниками в барі й повели десятьох інших через дорогу. Попереду йшов сивобородий. Він доволі моторно пересувався на своїх вузлуватих ногах. Світло того дня вигоріло до дивного жовтавого — я такого ще ніколи не бачив. І вже насувалася темрява. Віяв вітер, летіла пилюка. Я наглядав за конвойованими, сподіваючись у душі, що один із них спробує вирватися і втекти (хоч би для того, щоб пощадити дитину, яка чекала в камері). Але ніхто не спробував.

Джеймі підійшов до мене ззаду.

— Якщо він один із них, то сподівається, що малий вище щиколоток його не бачив. Роланде, він не дасть себе залякати.