Вiтер у замкову шпарину

— Люди, ви приїхали допомогти нам, і від імені Ґілеаду я кажу вам спасибі! — заволав я, щоб перекричати вітер.

Почути шахтарів мені було легше, бо вітер віяв у мій бік.

— Іди ти нахрін зі своїм Ґілеадом, — сказав один.

— Шмаркач-недоносок, — додав другий.

— Відсмокчи мені від імені Ґілеаду, — запропонував третій.

— Хочете, я примушу їх бути чемними? — спитав чоловік із закрученими вусами. — Одне ваше слово, юначе, бо я констебль того задуп’я, звідки вони приїхали, тому я за них начебто відповідаю. Вілл Веґ. — І він недбало торкнувся лоба кулаком.

— Нізащо в житті, — відказав я і знову підвищив голос: — Хлопці, хто хоче випити?

Невдоволений буркіт миттю припинився, і шахтарі здійняли радісний галас.

— То злазьте і шикуйтеся в чергу! — прогорлав я. — По двоє, коли ваша ласка! — Я широко їм усміхнувся. — А як не хочете, то йдіть к бісу з сухими горлянками!

Жарт їм так сподобався, що майже всі розреготалися.

— Сей Дескейн, — сказав Веґ. — Напоїти цих розбишак — не дуже вдала думка.

Та я вважав інакше. Жестом я підкликав до себе Келліна Фрая і вклав йому в руку два золоті зливки. Від подиву в нього очі полізли на лоба.

— Призначаю вас пастухом цього стада, — сказав я. — Поставите їм по два віскі на брата, не хочу, щоб вони повпивалися. З собою візьміть Кенфілда і ще оцього парубка. — Я показав на одного з підпасків. — Тебе звати Арн?

— Сніп, — відказав той. — Арн — то другий.

— Ага, добре. Сніпе, ти стаєш з одного боку шинкваса, Кенфілде — з іншого. Фраю, ти стаєш позаду них біля дверей і прикриваєш зі спини.

— Я б свого сина в «Угроблене щастя» не брав, — сказав Келлін Фрай. — Там бордель, щоб ви знали.

— Це й не потрібно. Сей Вікка займе позицію коло чорного ходу з іншим підпаском. — Я показав великим пальцем руки на Арна. — Ви, хлопці, маєте стежити, щоб жоден сільчаник не спробував вислизнути через чорний хід. Якщо помітите такого, кричіть і тікайте, бо то, найпевніше, буде наш тип. Зрозуміло?

— Угу, — кивнув Арн. — Ходім, малий. Може, як забратися з цього клятого вітру, то й цигарку можна буде розкурити.

— Поки що ні. — Я підкликав жестом хлопця.

— Гей, пістолетику! — закричав один з шахтарів. — Ти даси нам сховатися від цього вітру, поки ще ніч не настала? Я, бляха, хочу горлянку промочити!

Решта з ним погодилися.

— Не пащекуй, — порадив я. — Інакше промочиш ти свою горлянку. Будеш на мене шкіритися, поки я свою роботу роблю, — ляжеш отам на дно підводи й будеш сіль лизати.

Погроза їх угамувала, і я обернувся до Вікки Фрая.

— Ти мав дещо декому сказати, коли був у Соляних скелях. Ти зробив це?

— Атож, я… — Але батько штрикнув його ліктем, та так сильно, що той мало не впав на землю. Хлопець одразу ж згадав правила ввічливості й почав знову, цього разу — приклавши кулак до лоба. — Так, сей, зробив.

— З ким ти розмовляв?

— З Паком Делонґом. Це хлопець, якого я знаю з ярмарку Жнив. Він син шахтаря, але ми з ним здружилися, влаштовували разом перегони на трьох ногах. Його тато — бригадир нічної бригади. Ну, Пак так каже.

— І що саме ти йому сказав?

— Що Біллі Стрітер бачив шкуряка в його людській подобі. Я розказав, як Біллі сховався під кучугурою старої збруї і це його врятувало. Пак знав, про кого я говорю, бо Біллі теж був на ярмарку Жнив. Він навіть «Гусячий ривок» виграв. Знаєте, що це таке, сей стрільцю?

— Так, — кивнув я. Сам не на одному ярмарку Жнив змагався в цій грі, та й не так давно це було.

Вікка Фрай нервово проковтнув слину, і його очі наповнилися слізьми.

— Тато Біллі аж голос собі зірвав, так радів, що його син прийшов перший, — прошепотів він.

— Я вірю. І цей Пак Делонґ зумів розказати історію так, щоб її передали далі, як ти думаєш?

— Та не знаю. Але якби я всім розказував, то я б зумів.

Я подумав, що це добре, і поплескав Вікку по плечі.

— Ідіть. Якщо хтось спробує непомітно втекти, кричіть. Голосно, щоб було чути крізь вітер.

Вони з Арном пішли в провулок, що мав їх привести до чорного ходу в «Угроблене щастя». Сільчаники не звернули на них ні найменшої уваги — їхні очі були прикуті до стулок дверей, а думки витали вже навколо отруйного пійла, що чекало за ними.

— Мужики! — закричав я. А коли вони обернулися до мене: — Гарненько промочіть горлянки!

Це викликало ще один шквал схвальних вигуків, і чоловіки рушили до салуна. Але ходою, не бігом, і все ще по двоє. Добре ж вони були треновані. Я подумав, що їхнє життя шахтарів нагадувало рабство, і дякував, що ка повело мене іншою дорогою… хоча, озираючись зараз назад, я не можу сказати, що між рабством шахти і рабством револьвера була аж така велика різниця. Хоча ні, одна відмінність все-таки була: я завжди міг подивитися в небо і за це кажу Ґану, Людині Ісусу та всім іншим богам спасибі.

Я жестом підкликав Джеймі, шерифа Піві та новоприбулого — Веґа — на дальній бік вулиці. Ми стали під маркізою, що нависала над шерифовою конторою. Стротер і Пікенз, не-дуже-хороші помічники, скупчилися в дверях і дивилися вибалушеними очима.

— Ви двоє, зайдіть всередину, — сказав я їм.

— Від тебе ми наказів не приймаємо, — пихато заявив Пікенз, непорочний, мов Діва Марія, бо ж начальник повернувся.

— Ідіть усередину і зачиніть двері, — наказав Піві. — Невже ви, довбні, досі не зрозуміли, хто головний у цій виставі?

Вони відступили. Пікенз сердито дивився на мене, а Стротер — на Джеймі. Двері грюкнули так сильно, що аж шибки задрижали. Якусь мить ми вчотирьох стояли й дивилися, як мчать головною вулицею великі хмари солончаку. Деякі з них були такі густі, що в них зникли підводи сільчаників. Але на роздуми часу не було: наближалася ніч, і тоді один з сільчаників, що пили в «Угробленому щасті», міг з людини перетворитися на звіра.

— Думаю, в нас проблема. — Звертався я до них усіх, проте дивився на Джеймі. — Мені здається, перевертень, який знає, хто він, навряд чи признався б, що вміє їздити верхи.

— Я про це думав, — сказав Джеймі й схилив голову в бік констебля Веґа.

— Тут усі, хто вміє сидіти верхи, — сказав Веґ. — Можете бути певні, сей. Чи ж я сам не бачив?

— Сумніваюся, що ви бачили їх усіх, — сказав я.

— Думаю, бачив, — заперечив Джеймі. — Слухай, Роланде.

— У Малій Дебарії є один багатій, звуть його Сем Шант, — сказав Веґ. — Шахтарі звуть його Шант Їблан, і це не дивно, бо він усіх тримає за те місце, де волосся коротке росте. Комбінат йому не належить — ним володіють великі цабе в Ґілеаді, — але що стосується решти, то майже все тримає він: бари, шльондр, кубла…

Я подивився на шерифа Піві.

— Нічліжки в Малій Дебарії, де ночують деякі шахтарі, — додав він. — Кубла не такі вже й брудні, але вони не підпільні.

Я перевів погляд на Веґа, котрий тримався за лацкани свого пильовика, і вигляд у нього був самовдоволений.

— Семмі Шанту належить крамниця компанії. А отже, йому належать шахтарі. — І він розплився в усмішці. А що я не всміхнувся у відповідь, він прийняв руки від лацканів і здійняв їх до неба. — Так уже влаштований світ, сей, не я його створював і не ви теж.

Семмі великий прихильник розваг та ігор… тим паче, що він може собі дозволити витратити на них трохи грошиків. Чотири рази на рік він влаштовує перегони для шахтарів. Деякі піші, деякі з перепонами, де треба стрибати через дерев’яні барикади чи баюри, повні рідкої грязюки. Так кумедно дивитися, коли змагальники туди падають. Хвойди завше приходять подивитися і регочуть, як дурні.

— Швидше давайте, — прогарчав Піві. — Цим хлопцям не багато часу треба, щоб дві чарки перехилити.

— А ще кінні перегони, — додав Веґ. — Хоча там лише старі шкапи, бо молодих шкода: раптом ногу зламає, доведеться пристрелити.

— А якщо шахтар ногу зламає, його теж пристрелюють? — запитав я.

Веґа це так насмішило, що він ляснув себе по стегну, наче я добрий анекдот розповів. Катберт міг би йому сказати, що я ніколи не жартую, але Катберта з нами не було. А Джеймі взагалі нечасто говорив, тільки в разі крайньої необхідності.