Зворотний бiк темряви

Світає. Ранкове сонце ніжно пестить своїми промінчиками квіт лотоса. І той перелякано стулюється докупи і опускається на дно болота, разом із цінною ношею всередині. Щоб через тисячу літ випірнути в таку саму місячну ніч, світлячками сповіщаючи про народження дива. І тільки відкритому серцю та квітка дається до рук. І, коли ти її покличеш, вона припливе і щедро нагородить тебе своїм багатством – народженням диво-каменя.

От яким чудом володіла тепер Птаха. Тому майже не замислюючись брела шляхом, який вибирав для неї плавунець, не звертаючи уваги на краєвиди довкола себе. А краєвиди не були знайомими, і якби Птаха хоч на мить зосередилася, то помітила б, що вона рухається в зовсім протилежний від місця призначення бік. Коли розуміння того, що мала б уже прийти, наздогнало її, ошелешено зупинилася. Довкола неї, куди не кинь оком, болото: справа, зліва, спереду, ззаду.

– От тобі і помічний камінець, – злісно видушила з себе.

Невже це ще один із дурних жартів Мирослада? Щось підказувало їй: то не так. І відразу, майже водночас зі сказаним, відчула поруч присутність кількох енергій. Крім потужної та могутньої енергії прадавнього болота вчувалася й людська. Знала, що на це болото ніхто з живих уже давно не ходить. Бо воно настільки старе, що, не розбираючись, заковтує все підряд. Вік робив свою недобру справу не тільки з людьми. Роки перетворили це болото на божевільного стариганя, якому навіть думати важко. Болото сердито забулькало, очевидно ошелешене таким нахабством людини. Нечувано: втручатися без попереджень у розмірений ритм його існування.

Птаха мусила все виправляти і почала нашіптувати, навчати плавунця, навіть просити вивести її якнайдалі звідси. Несподівано зрозуміла, що її намагання докричатися до камінця безглузді. Той наче помер чи, наляканий чимось, мовчав. Птаха не зупинялася, все ще розпачливо малювала в голові образи то воріт, то Милограда, то Мирослада. Мовчанка. Натомість булькання старого болота робилося сильнішим і сердитішим.

Тоді вона вирішила, що мусить перетворитися на Магуру, щоб спробувати утекти з пастки, в яку сама себе і завела. Але ноги жінки надто міцно тримало болото, та й безкінечні спроби майже виснажили її. Болото нарешті вирішило, що з нею робити, і почало засмоктувати Птаху. Вона занурювалася в твань швидко і безболісно. Знала, що якщо почне смикатися, то потоне ще швидше. І коли на поверхні болота залишилися тільки руки, хоч надія й досі не полишала її (ну не може вона так безглуздо померти), хтось дужий та могутній, набагато сильніший від старого болота, вихопив її з нього.

Чиїсь міцні руки несли її. Вона стала підніматися вище та вище, сили говорити не мала, тільки прошепотіла ледь чутне: «Дякую!» Знайомий запах неба перед грозою ніжно огортав її. Як гарно, як гарно хоч інколи відчувати себе слабкою жінкою. Через напівзакриті повіки бачила безхмарне небо, блакитне-блакитне, як очі Остапа. І таке умиротворення напувало її, наче знову повернулася в Біловоддя. Бо вона Птаха, сильна та могутня, слабка та кохана, ДОСІ КОХАНА. Хоч і не знає того, хто так сильно любить її.

І раптом усе закінчилося. Світ вибухнув брудом та жорстокістю. Ненависть висіла в повітрі невидимою хмарою. Хотіла закричати, заволати: поверни вбік, не лети туди. Та не встигла. Сотні батогів вдарили враз по серцю та по тілу, розриваючи, шматуючи плоть, обпікаючи різким пекучим болем. І перед тим, як сутінки накрили свідомість і Птаха зрозуміла, що вони каменем падають вниз, а це з такої висоти – стовідсоткова загибель, почула в своїй голові голос Стрибога:

«Клітка для зрадників готова. Ласкаво просимо до мого раю, Птахо!»

Але вона не померла. Хтось дуже добре опікувався нею. Розплющила очі – довкола глупа ніч. Прискіпливо вдивлялася в темряву, слухала свої інстинкти. Зовсім чуже, незнайоме місце. Темно та непривітно. Роззирнулася. Трохи бачити у темряві – один із талантів безсмертних, хоч кольори і втрачають свою сутність, та внутрішня наповненість речей завжди залишається незмінною. Стало не по собі. Таки передчуття не обдурювали. Вона на геть чужій території. Так, саме на чужій, а не на ворожій, і хтозна, чи це козир у рукаві, чи навпаки. Бо звички ворога ти знаєш, а от невідомість може стати як запеклим ворогом, так і близьким приятелем. Спасибі за те, що жива. Так, жива, бо дихала і майже без напруги пересувалася. Тобто могла стати, зробити кілька кроків, хоча чомусь нестерпно пекли руки.

Прискіпливіше вдивлялася в темряву. Так. Чужий ліс, зовсім інший, не схожий на ліс, де жили неври. Нашорошилася. Ні, не помилялася. Ворожнечею чи ненавистю тут і не пахло. О, ліс був не ворожий. Він нагадував оте старе болото, прадавнє, яке просто собі жило, не впускаючи на свої терени нікого, бо давно вже не мало ані ворогів, ані друзів. Дух його міцно спав. І таке, схоже, відбувалося і з цим лісом. Приклала вухо до землі, тоді до дерева, погладила його ніжно. Старий дуб. Відчула: ліс спить, але хтозна, чи до ранку не прокинеться і як сприйме з’яву тут людини. Чи не поведе себе, як старе болото? «Треба звідси вибиратися, – думалося їй. – Це не болото. Тут більше шансів перетворитися на птаху чи пантеру».

Зовсім поруч почула людський стогін. О Свароже, вона, безсмертна дурепа, замість роздивитися під ногами, витріщалася на дерева. Кинулася на стогін. Неподалік лежало зігнуте в дугу тіло чоловіка. То був той, хто вже вдруге врятував її. Знайомий запах грози легким серпанком витав довкола тіла.

Поклала свою долоню на його чоло. Холодне, майже крижане. Торкнула руки. Чоловік від болю застогнав, погладила ніжно і зашепотіла: «Тихо, тихо. Усе гаразд, я поруч».

– Пи-ти, – по складах прошепотів слово.

– Так-так, пити. Потерпи трохи, я зараз.

Ще раз вслухалася в ніч. Ху, крім прадавнього лісу, який прокидався, – нікого. Значить, ті, що заманили їх сюди, поки не знайшли місця, куди жертви впали. Ті? Ні, не ті, а той. Стрибог. Чого від неї хоче? Очевидно, її рятівник виявився набагато сильнішим, аніж передбачалося нападниками. Відкинула вбік здогади про те, що мало статися, проте не сталося, й заходилася навпомацки вивчати тіло рятівника. Щойно торкнулася його голови, то наче чітку картинку побачила: вона майже втонула і вже не чекає порятунку, міцні дужі руки тягнуть її вгору, до сонця (от чому долоні так печуть), а тоді ті ж руки огортають її, як і тоді, коли занесли в Біловоддя. Ті самі руки. Вони летять, і враз… Щось небезпечне та липке вдаряє її рятівника. Ще один удар. Чоловік не може ані поставити захисту, ані боронитися, бо надто цінна ноша в його руках. Останнє, що він встигає зробити, якимось дивом викресати зі свого тіла блискавиці. От звідки запах грози! І це допомагає. Принаймні вони встигають упасти не там, де нападники замислили, а в іншому місці. Нападники їх більше не атакують і не наздоганяють. І вони падають. Він тримає її над собою, як найбільшу коштовність, з якою не повинно нічого трапитися, і весь удар приземлення бере на себе. І світ гасне. Непритомність.

Птаха обмацала тіло рятівника, тоді обійшла лісову територію довкола і задоволена повернулася з оберемком трав. Зовсім поруч жебонів маленький струмок. Стала навколішки, попросила в духу води дозволу напитися. Вода радісно забулькала. З листка лопуха зробила мисочку і принесла в ній води для чоловіка. Він пив пожадливо і просив ще. Разів п’ять ходила. А тоді, коли вгамована була спрага, Птаха взялася за тіло рятівника. Вона знайшла в прадавньому лісі все необхідне для того, щоб повернути чоловіка до життя. Ліс спав, і будити його побоялася, тому просила дозволу в рослин скористатися їхньою силою для того, щоб допомогти живому. Одні байдуже хитали головами, наче не розуміли того, що від них хоче та дивна жінка і взагалі що вона тут забула, як сміє турбувати своєю присутністю їхній спокій та сон. Інші трепетно та радо відповідали, ті, хто ще пам’ятав прадавню мову, на якій колись розмовляло все живе. Та жодної відмови Птаха не отримала, на щастя. Примочки, мазь із кореня живокосту, роса медунки, сльози Магури, а ще – кров безсмертного в жилах її рятівника. І він на очах зцілювався.