Зворотний бiк темряви

Навіть тоді, коли приносила щирі молитви Сварогу-Батьку, дякуючи за можливість бути-відбуватися-ставати кращою… Після Біловоддя зробилася сильнішою, розсудливішою, інколи не впізнавала себе, коли робила вибір або вчинок, які не просто здавалися зрілими, мудрими, виваженими, а й далекосяжними. Вона навіки зріднилася зі Світлим світом і йшла далі, не озираючись назад. І тільки чуттєва мова образів із минулого інколи мимохідь пролітала серцем. Тоді зупинялася вражена, запитуючи себе:

«Чи буває кохання у минулому часі?…»

У голові вичакловувався образ чоловіка, якого вона любила більше за життя, бо навіть смерть готова була прийняти з його рук. Навіть смерть… Фантомний біль повертався, і тоді нестерпно пекло там, куди влучила куля прокляття. Біль, який нагадував про те, що кохання закінчилося, принаймні для Стрибога, перетворившись на глибоку та всеосяжну ненависть.

Після повернення з Біловоддя перестало гостро боліти серце і вже не нила душа, і лишень фізичний біль інколи повертався, ось так – спогадом із минулого. І знову впійманим горобчиком билося в голові питання:

«Чи буває любов у минулому часі?»

Відкинула вбік спогади, глибоко вдихнула і повільно видихнула. Заплющила очі, якусь мить насолоджуючись відчуттям наповненості – світло та тепло вливалися в кожну клітинку її тіла, і вона вже знала відповідь на своє запитання. Спокійна та умиротворена, встала з колін, знаючи і приймаючи те, що приготував для неї творець. Завтра вона відведе Остапа до його діда Мирослада, точніше, до Учителя Мирослада. Була переконана, що Мирослад просто гори переверне, щоб зробити з власного онука справжнього повноцінного безсмертного. Наставав його зірковий час – реабілітуватися за сина. Чомусь вважав себе винним у тому, що син Шепіт став сірим.

Коли востаннє була у світі неврів та домовлялася з Миросладом про Остапа, відчувала фізично поруч чиюсь присутність. Того, хто оберігав її. І вже не сумнівалася більше, що саме він врятував її від прокляття Стрибога. І чому вона раніше ту присутність вважала опікою творця? Але чи став би творець шепотіти на вухо майже мертвій та непритомній жінці слова, які допомагають жити: «Не помирай, Пташко моя кохана! Не помирай!» І вона не померла, він не дозволив. Голос наче був знайомим. Часто думала-зга-дувала, звідки могла його знати? Але точно вже його колись чула, навіть більше, володар голосу не був чужинцем. Якась велика частина її аж затерпала від можливості згадати все. Інша частина, та, що відповідала за здоровий глузд, осмикувала, повертаючи до реальності. А реальність була не зовсім веселою. Мальва в руках темних, і вони зараз стараються переліпити її душу.

Горпина вісточку надіслала. Птаха вкотре дивувалася талантам та можливостям простих смертних. Ті не лишень духовно збагачувалися чи духовно росли через позитивні вчинки, вони володіли тим, про що безсмертні з часом забули. Бачили та відчували серцем, не соромилися опускатися туди, куди око безсмертного погидує зазирнути. Навіть більше, Горпина не тільки пасивно журилася через онуку, вона якимсь дивом зуміла відправити на той бік свого шпигуна. І це у жахливо-втаємничений світ темних, замкнений наглухо для усіх смертних та світлих безсмертних. Шпигун-спостерігач став Горпининими очима у світі Відтіні.

Мальва чемно вчилася, багато запитувала, трохи шкодила, але Птаху тепер осідали сумніви: чи надовго Мальвиної рішучості та спротиву вистачить. Тому перетворити Остапа на повноцінного безсмертного слід якнайшвидше, як і вихопити Мальву з рук її чіпкого діда.

Так, недобрі новини, якщо і з’являються, то відразу багато. Сьогодні вранці прийшли лихі вісті. Стрибог майже знищив цілий світ. Причина невідома. Той світ давно вийшов з-під впливу світлих, вважався майже стовідсотково темним. Якщо хтось, крім темних, і зазіхав на нього, то ще, може, трохи сірі. Відповідно спостерігачів від світлих у світі не було. І тут неждано з просто вишуканою жорстокістю світ перетворюють на випалену пустелю… і хто? Не просто ворожий до світу безсмертний, що трохи з’їхав з глузду, це зробив, а свій, чий обов’язок оберігати і захищати.

Що відбувалося зі Стрибом, чому він так себе поводив – по-дурному, безглуздо, божевільно? Вона здогадувалася. Через неї, досі через неї… Але ж… Навіщо йому зараз вона? Він повернувся до батька, став чемним сином, намагався перетворитися на доброго татка. Може, навіть силкувався забути її. Але, очевидно, не міг. «Ні-ні, не думай так, жінко!» – просила, благала себе. Ви тепер чужі, навіть більше – вороги. А від ворога можна чекати будь-якого підступу. Чи не так? Тому мала сьогодні важливу місію – перевірити безпечність світу неврів для перебування в ньому Остапа. Інтуїтивно відчувала небезпеку, тож мусила поставити обереги повсюди, розчистити для свого учня шлях та попередити Мирослада про можливість візиту в Невридію темного непрошеного гостя.

Через ворота перейшла швидко і без затримок. Мала дозвіл Мирослада на вільне перебування у світі Вурдалаків. Переступила поріг, роззирнулася. Повітря, крім болотяних пахощів, здається, більше нічим не пахло – жодного натяку на ворожу присутність. Йшла спочатку болотяною стежкою, майже наосліп вибираючи напрямок, бо дорога сама її слухала. То Мирослад минулого разу такий подарунок їй зробив. Можливо, чоловік загладжував свою провину перед нею, але, здається, що причина геть в іншому. Вона подарувала йому надію, тобто онука.

Досі вважала, що то одна з легенд – існування каменя-плавунця. З вигляду красива чорна перлина, маленька, блискуча. Її володар аж ніяк не може цю перлину втратити. Бо як тільки-но перлинка дарувалася комусь із людей та торкалася шкіри, то вже навіки ставала його власністю. Птаха з якимось трепетом тримала в руках той чорний камінчик, твердий і холодний на дотик, відчуваючи, як із нього виходить енергія – потужна та тепла. Холодний чорний камінь з теплом усередині. Птаха дозволила Миросладу зашити той камінець у поділ своєї сукні. Із цього моменту, який би одяг вона не вбирала, той камінець самостійно мандруватиме слідком за своєю господинею.

– Але що буде, коли зостатися без одягу? – запитувала Мирослада.

– Потрібно знайти все ж щось бодай схоже на одежину, побажати присутності плавунця, і він повернеться. – І вже насмішкувато додав: – Але тобі, Птахо, при такій цнотливості перебування без одягу не загрожує.

І ось тепер камінь-плавунець, нашептаний та зрощений у водах болота, її власність. На білому світі знайдеться від сили десять власників такого каменя. Його не можуть обдурити, підкорити собі ані заклинання чи омана наслання, ані сила думки чи навіювання. Плавунець допомагає доволі швидко та безпечно віднаходити дорогу в чужинських місцинах. Навіть якщо ти тут уперше. Тільки слід подумки назвати місце чи людину, до яких хочеш потрапити. Він легко рятуватиме тобі життя у водоймах з вирвами та безоднями. Там, де є вода, камінь допомагатиме.

То таки справжня магія народження плавунця. Він перебуває в утробі кокона мінімум тисячу літ, визріваючи та зростаючи на самому дні найтемнішого та найстарішого болота. О, так! Камінці-плавунці росли повільно. Звісно, і народжувалися рідко. Мешканка болота, самка павука-вовка, коли приходив час, відкладала свої яєчка, дбайливо загортаючи їх у кулеподібні кокони. Один із тих коконів вона залишала на квітці лотосу, як пожертву болоту. Болото завжди радо приймало таку пожертву, але інколи забувало про кокон. І він залишався лежати на квітці лотоса. Допоки найкоротшої в році ночі, коли співпадали моменти сонцевороту та місячної повені, коли сонце нагрівало своїми променями місяць так, що він, палаючи, мов зірка, щедро посилав на землю проміння, не ставалося диво. О, як тоді багато чинників мало співпасти: найдовша сонячна днина, найкоротша місячна ніч, обов’язково безхмарна, ніжний кокон на квітці лотоса, яка, здивована такою щедрістю місячного сяйва, не закривається на ніч. І тоді місячно-сонячне проміння любовно запліднює кокон. Що відбувається усередині, яка магія бере в тому участь – ніхто не знає. Однак, коли всі випадковості врешті зливаються в одне, всередині кокона зароджується нове життя.