Межник, або Всесвiтнe Свавiлля. Ч.1. На гранi свiтла й тiнi

Та все хороше чи погане у нашому житті рано чи пізно закінчується. От і для Люції настали непрості часи. Спершу в снах перестала показуватися бабуся з обличчячком-вареничком, за нею припинив погрожувати і старий без лиця. І це, на думку Люції, було добре. А невдовзі цілком несподівано в її приватному будиночкові на чотири кімнати почало самовільно гаснути світло. І це вже було погано. Цієї миті пригадалося Люції, як одразу після того, як вона закінчила інтернат, неждано-негадано якимсь дивом дістався їй у спадок від луцької тітки-небіжчиці цей будиночок. І коли Люція, котра про існування своєї щедрої та ще й рідної дядини ні сном ні духом не відала, запитувала в її сусідів, хто вона і що — ті перелякано замовкали. Тільки одна циганка-волоцюжка в синіх спортивних штанях, що крала рано-вранці у квітнику Люції квіти і провалилася по пояс у підмоклий від сонячного проміння ґрунт, сказала їй злосливо:

— Всьо цево з сонцем діється через таких відьминих небог, як ти!

Люція чемно допомогла злодюжці вилізти з багнюки і сказала:

— Ви вже немолода, а дурниці плещете…

Отож, коли світло почало мерхнути то в одній кімнаті, то в іншій і відразу ніби щось падало на спину холодним міхом, Люції Порфиріївні Штрисі несподівано зробилося по-справжньому моторошно. І як вона не намагалася увімкнути електрику, вкручуючи нові запобіжники і лампочки, нічого з того не виходило. Вона вже й електромонтерів викликала, і дроти в одній із кімнат міняла, і розетки з вимикачами переставила всі, а самовільне згасання не минало.

Наприкінці місяця таких електричних лих у кімнаті, де спав Рисочка, знову погасло світло й зненацька щось двигнуло і гуркнуло. Матінка вбігла до покою і задубіла, перелякана тим, що побачила. Частину стіни разом із вікном, під яким стояло ліжко Марка, немовби хтось рівненько по колу вирізав пилкою. Цегляна кладка бехнулася на вулицю, утворюючи круглястий пролом. Люція кинулася до дитини й, не розуміючи, що діється, почала вимахувати руками і кричати. У ліжку клубочилися й увивалися, немов змії, два пасма чи то туману, чи диму, чи пилюки. Одне пасмо — червонясте, інше — фіалково-синє.

— Згинь! Пропади! Нечиста сило! — закричала, йойкаючи, перестрашена не на жарт продавниця.

На її оклик за парканом посеред вулиці вигулькнув усе той же старець із білим-білим волоссям без лиця. Він вихопив з кишені довгий мотузок, виплів мигцем із нього сильце, і клуби диму неохоче сповзли з постелі на підлогу й вислизнули, звиваючись, крізь пролом у стіні. Старий посірішав на виду, знову змінився. Став схожим на сушений опеньок. Щось у тому місці, де в нього повинні були бути вуста, наче заворушилося, наче скривилося від зойку. І враз у повітрі залишився тільки слід від його білого довгого волосся, немов полиски від спалаху.

— І ти йди за димом геть! Аспид проклятий! — знову зазіпала не своїм голосом Люція, проганяючи тепер уже старця, і замахала руками. Хоча насправді за штахетником уже стовбичив астенічний високий молодик, із рудуватими пелехами й довгою косичкою, закладеною за вухо. Його занадто дрібні риси обличчя так само годі було упіймати. Матінка аж рота відкрила. А чоловік знову змінився на виду: руді кошлаті коси враз ніби самі уляглися й причесалися та ще й розділилися на дві рівні частини проділлю. Він навіть привітно кивнув їй. А тоді, так само несподівано, як і прийшов, зник, роблячи один невеликий крок. Лишень відчуття його присутності, турботливої і пронизливої, зосталося повсюди. Люція аж здригнулася, відчувши, наче хтось підтримує її під лікоть.

Дякувати Богу, із Марком під час падіння стіни нічого не сталося. Він, як був веселий і потішний, таким і залишився. Белькотів щось, тільки собі зрозуміле. Кувікав, радів, говорячи сам до себе. І вже кілька разів після цієї історії Матінка заставала його за нехитрим, хоч і небезпечним ділом — Марко невідомо як залазив животиком на дерев'яні поруччя ліжка і висів там, пускаючи пухирі й безпорадно метляючи у повітрі ногами з одного боку бильця, а головою — з іншого.

Ремонт стіни забрав у Матінки більшу частину накопичених коштів. А на додачу (бо, як відомо, біда сама не ходить) у Матінки Люції помінявся податковий інспектор. Це була вибілена перекисом водню молодичка з гострими, як у смерті, вилицями і синіми покрученими губами. Нічого шляхетного в Люції вона не розгледіла й відразу їй не повірила. І після перших відвідин базару занадилася до її ятки майже чи не щодня. Вона вже тричі підходила до Люціїної галантереї і не питаючись дозволу брала, який хотіла, товар. І що більше брала, то більше в неї синіли губи. А це могло означати тільки одне — що хабар новому інспекторові повинен був зрости неабияк. Про розміри хабара Люції й думати було страшно. Але минав день за днем, а інспекторка приходила й приходила. І настав момент, коли вона привела з собою двох бецманів із сумками. Бецмани понакидали до сумок усю галантерею з прилавка і мовчки забралися разом із інспекторкою, в якої губи попухли від злості й стали схожі на синющі сливи.

Ну і що вже тут удієш. Щоб вийти зі скрухи і поквитатися з податковою, Люція змушена була вдатися до надзвичайних заходів. І як вона того не хотіла, але податкове ненажерство приневолило її попрощатися з Марком.

Для цього продавчиня, мало не плачучи, виробила знову ж таки за хабара у знайомої чиновниці районного відділу реєстрації актів громадського стану довідку, що Марко помер, і заходилася його продавати. Покупці знайшлися швидко.

Глава 3,

А покупців звали Пущинськими. Він і вона, немолоді, у чорних плащах. Вона — присадкувата коротуха. Він — довший, цибатий, із барилкуватим черевцем. Очі в обох осклянілі, у нього трохи червонясті, у неї крижані й холодні, немов барвінок із примороззю. Обидвоє були з дуже дивними іменами: Глокія і Маттей. Окрім чудних імен, впадала у вічі їхня схожість. І коли на Матінку дивилася Глокія, то їй чомусь здавалось, що на неї дивиться Маттей, котрий стояв трохи збоку. А коли ж Маттей заводив мову, то Матінці видавалося, що то до неї промовляє Глокія затисненими смужками землистих губ.

«Чи не цигани?» — подумала Люція. Але надзвичайно біла шкіра обличчя без найменшого знаку засмаги переконувала її у протилежному. І все ж попри тому саме ця надмірна білястість чомусь непокоїла її більше, ніж відсутність засмаги.

— Ну, то що? Будете продавати? Де ваш товар? — запитала пані Глокія, проникливо вдивляючись у розгубленість продавчині, ніби читаючи її сумніви.

«Та й добре ж підтоптані. Куди я раніше дивилася?..

Це ж як Марко виросте, їм буде…» — промайнув здогад у знервованої Люції.

— Мабуть, пані крамарисі не треба добрих грошей! — недбало промовив пан Пущинський і додав: — Як надумаєте — потелефонуйте нам. Хоча тепер безбатченків повно… Бери якого хоч…

— Цілковита правда. Замовимо ліпше на міській сміттярці. Там викинутих дітвисьок щомісяця кілька штук. І ніяких тобі опікунських рад, — якось недобре всміхнулася Пущинська.

— Почекайте! Ось там якийсь дід у натовпі. Сивий. Весь час сюди позирає. Ви б стали щільніше. Або в ятку мою зайшли б, щоб не бачив, — прошепотіла геть пополотніла й змучена боріннями з власним сумлінням Люція.

Пущинські швиденько зайшли досередини галантерейної гамазеї і стали до базарної вулички спинами.

— Ну, то де? — знову поспиталася пані Глокія.

— Ось, — промовила Люція і вказала на величенького, як на вісім місяців, хлопчика, котрий, переповитий блакитними пелюшками, лежав у кошелі під прилавком і тихенько спостерігав за тим, що довкола нього відбувається.

— Ви казали, що за десять тисяч, — заговорила молода жінка, поки Пущинські розглядали дитину і щипали за щічку. Їй дуже не хотілося продавати Марка, і вона спробувала поторгуватися: — А чи це не за…?