Межник, або Всесвiтнe Свавiлля. Ч.1. На гранi свiтла й тiнi

— Ти мені краще скажи, чого тут так нашою баронесою Лікі відгонить і ще якоюсь паленою смердотою, наче шашлики пекли?

— А я тобі казав, що туалетний дезодорант на сміттярці давно прострочений!

— Я ж не прошу в тебе Шанель чи Кензо! Я порядна кобєта і вдовольняюся тим, що під носом! — прохарчала псюка і, про всяк випадок, беркицьнулася на спину, лизнула поміж передніми лапами, там де могла дістати мордою, і прислухалася до загрозливого бурчання у своєму роздутому чорному пузі.

— Освіжувач клозету із запахом лугу був для твого шлунку зайвим! — спересердя рикнув більший пес і втер лапою носа.

— Не рявкай дурню! Хазяїн почує і нас удень більш не випускатиме!

Синьоязика відгавкалася і заходилася нюшити повітря. Вловивши якусь чи то людську пахощ, чи лугову прохолодь, рвучко звелася на задні лапи, вискнула, щось помічаючи попереду, і плигнула в гущавину дерези. Більший собацюра ще раз утер лапою морду і прохрипів собі під ніс:

— І чого це вона, стара вошолупка, знову до сміттярки потрусила? Хлопця ж ларьочниця в інший бік понесла!.. Ет! Собача натура таки сильніша за чари! — скрушно ощирився й посунув спершу в протилежний від своєї подруги бік, та раптом і собі щось нанюшив, спинився. Лизнув мимохідь у траві перелякану кузьку, схожу на равлика, заляпавши її рудою слиною, гавкнув для годиться, засмикався в різні боки, тужно скиглячи, немов боровся зі своїми собачими інстинктами — й усе ж не втримався і потягнув за псюхою…

Певне, саме ці дивні обставини, за яких був знайшовся Марко, розворушили зачерствілу душу Люції. Тому вона не поспішала його позбуватися. Та й хлопчик вдався веселий. Ніколи майже не плакав, а більше сміявся. Хоч і був величенький, зовсім не схожий на чотиримісячного, хіба — на восьмимісячного. Вона навіть оформила його у відділі реєстрації актів громадського стану, піддобривши начальство хабарчиком. Виписала хлопчикові метрику, зазначивши, що народився він 19-го січня (на цю дату Матінка вийшла, відлічуючи чотири місяці й два дні назад від того дня, як була знайшла дитя). І, заповнюючи анкету, в графі «Прізвище, ім'я та по батькові» з невластивим їй зворушенням, неслухняною рукою, вивела своє наймення — Штриха, ще й дописала «Люціанович», нехтуючи прозванням «Рисочка», яке зазначалося в цидулці.

Трохи пізніше, коли дитині сягнуло вісім місяців, із твердим переконанням у добропорядності своїх дій Матінка Люція взяла в держави обіцяну соціальну допомогу в розмірі понад п'ять тисяч гривень.

Притуляючи руку до серця, треба сказати, що, як не дивно, а вона таки ці п'ять тисяч гривень була заслужила. Бо понад чотири місяці, що Марко перебував під її опікою, і з самою Люцією, і з її хатою творилося щось незбагненне. Упродовж усього цього часу у дворі її старенького будиночка цідив дощ. А коли ляпавиця й затихала на якусь годину, то в подвір'ї зависала холодна сіра хмара. Траплялося, мла навалювалась така густа, що Люції інколи доводилося брати ліхтаря, щоб дійти з ним від дверей хати до хвіртки, що виходила на вулицю. І все це неподобство з погодою тривало ціле літо. Хоча тої ж пори в Луцьку і за його межами ніякого дощу чи хмар не було.

Такі неймовірні метеорологічні фокуси, щоправда, почали бентежити Люцію не відразу. Тим паче, що природа того літа немовби збаламутилася. Сонце хоч і сліпило немилосердно, але чомусь не нагрівало повітря і було млявим. Часто видавалося людям, що воно висить і висить в одній точці на небосхилі, немов завмирає. У тіні інколи ставало спекотніше, ніж на осонні. А іскристі плями променів, здавалося, не сушили ґрунт, а наповнювали водою. По телевізії на всіх супутникових каналах і всіма мовами частенько і нервово розповідали про якийсь світло-мокрий феномен, що його відкрили фізики під час наукового експерименту в Альпах. А ще етер увесь був переповнений сповіщеннями про природні катаклізми, неодноразовий шквальний прорив ультрафіолетом озонового шару, заводнення і знесушення цілих регіонів планети, де впродовж тисячоліть такого ніколи не спостерігалося. Про це з тривогою говорили всі й скрізь — на вулицях і зупинках, у кафе й автобусах, у наукових закладах, навіть діти в дитсадках і душевнохворі в божевільнях. Із цього починалися усі балачки й теревені продавчинь і продавців на базарах. Бо ж стояти під сліпучим і холодним сонцем було нелегко. Усім людям від того робилося не те що холодно, а мулько й моторошно. Тому й Матінка Люція так само, як усі інші мешканці Землі, на собі відчула світло-мокрий феномен. Під час довгого пасталакання з кумою із овочевого ряду в неї від сонячного променя намокла голова і змився увесь лак для волосся, яким вона укладала свої бурштинові коси. Це так сприкрило Люцію, що вона зачинила свою крамничку і якнайшвидше почимчикувала додому обсохнути та зігрітися.

Удома її, як завжди, чекав безлад. Бо життя і побут самотньої жінки давно перетворилися на суцільне торговище. Хата її стояла захаращена неспроданим чи залежалим товаром, якимсь мотлохом, ганчір'ям, поламаним ґалантерійним непотребом, серед якого, крім самої Матінки, дуже добре почувалися хіба її одинадцять котів та кішок. Саме вони привернули увагу затурканої жінки до того, що в її домівці діється щось нехороше й незвичайне. І це незвичайне відгонило якимсь дуже специфічним запахом. У хаті тхнуло так, ніби хтось добряче скребнув редьки. Стривожена хазяйка пішла за тим сопухом і виявила в закутку сіней котячі тарілки із зіпсутою неторканою їжею. І вона врешті збагнула, що впродовж кількох днів узагалі не бачила жодної своєї кицьки.

— Ах ти ж!.. Де ж ви?!.. Киць-киць-киць! — занервувала жінка і заметушилася, забігала по хаті. І яке ж було її подивування, коли вона віднайшла своїх перестрашених кицьок серед мотлоху в купі драного муліне та різнокольорових клубків із вовни. Тварини збилися докупи, тремтіли, крутили хвостами, випинали спини, світили скруглілими від жаху очима, але — не нявкотіли. І саме тоді до вух Люції долинув страшний вереск, скреготіння і зойк, що лунали ось уже другий тиждень у її дворищі, а вона, забігана, того й не зауважила. Матінка кинулася до вікна, та нічого, крім чергового дощу, не уздріла й не розчула. Бо ледве-но відчинила віконницю, як увесь виск, валування і дзявкотіння вщухли.

Перед тим, правда, Люція вже щось подібне чула. Якось, коли їй не спалося і вона мріла про майбутнє свого нового синочка, щось у дворі зойкнуло та загалалайкало. Жінка схопилася і прожогом вискочила на вулицю з потужним ліхтарем у руці, який завжди тримала в сінях напохваті. Нікого на подвір'ї не було. Світлі плями ліхтаря дірявили туман наскрізь, металися по кущах і деревах, немовби примушували все живе затихнути і вклякнути. Аж раптом біля хвіртки щось шарпнулося. Матінка рвучко спрямувала сніп світла в той бік і побачила сіру постать старого чоловіка з сивим, аж білим волоссям. Воно було таким довгим і яскраво-білим, що на секунду засліпило Люцію. А коли око призвичаїлося, вона розгледіла, як те волосся наче згасло і стало чорним. А старець начебто помолодішав і дивно замахав руками, немов жестом хотів її про щось попередити.

— Хто ви? Що вам тут треба?! — гукнула до нього перелякана жінка.

Але чоловік нічого не відповів. І Люція раптом відчула його біль і муку, хоч і розгледіти його до ладу їй ніяк не вдавалося. І вона вже була метнулася до нього. Та він ураз відвернув мінливе, позбавлене чітких рис лице, що більше нагадувало жовту пляму, зробив один невеликий крок і майнув зі світляного кола. Коли ж вона спробувала розшукати його постать ліхтарним променем, то нікого поряд із хвірткою чи поза нею на вулиці вже не знайшла…

Насправді всі ці страхіття і чудноти особливо не дошкуляли загартованій злигоднями Матінці Люції. Позаяк саме в той час, коли вони відбувалися, її серце уласкавлювалося новим незвіданим почуттям ніжності до дитини, яке, щоправда, не раз її приголомшувало. Іноді їй здавалося, що прихильність до маленяти їй немовби нав'язана. У сновидіннях до неї нерідко являлася стара, котра була перестріла її ще в березні біля замку Любарта. Бабця приходила до її хати і показувала, як треба біля дитини ходити, як сповивати та купати. І Матінка слухалася її. А іноді після важкого дня, коли вона, вертаючись додому, ніг під собою не чула й падала в ліжко, у її сні виринав білоголовий старий чоловік без лиця, з великими білими крилами за спиною. Він стягував новоспечену мамуню за ногу з ліжка і припроваджував до малого. А якщо Марко розкривався чи наловлював у ліжку риби, то чоловік із мінливим обличчям ставав грізним, сварив пальцем і мало не бив її у сні.