Межник, або Всесвiтнe Свавiлля. Ч.1. На гранi свiтла й тiнi

Помітив він ці волосини зранку, перед тим, як виходити на лекцію, коли духмарився туалетною водою (зауважимо — привиди люблять запахи). По щоці раптом щось дернуло.

— Ой! — вигукнув він і здивувався. Бо коли б він і далі був привидом, то його б нічого не дряпнуло. Він би просто не помітив цих шести волосин посеред чистенької м'якенької, як пампушка, долоні, на якій, до речі, як у всіх обмар, не було ніяких зморщок, ліній і закрутів. Але йому раптово стало неприємно колько. І це було перше фізичне відчуття, яке він спізнав за останні 350 років.

Професор Острихій Тронь позирнув за своє плече і в темних глибинах простору, що відкривався тільки посутенілій нелюді: привидам, примарам, упирям, потопельникам, поторочам, чортам та іншій, сказати б із дозволу людей, нечисті, побачив невизначеного кольору нескінченно глибокі очі світової безодні. Вони належали його господареві й усміхалися йому… І це було страшно і водночас трохи глумливо. Професор Тронь сторожко й обережно розглядав похмурий і величний лик, видимий лише йому в глибинах чорного Півмірря, і збагнув, що справи в нього поганючі. Бо очі ті, байдужі до всього, в які провалювалося все, що їх хазяїн бачив, належали Вершителеві Посутенілого світу Великому Смеркові. Його найбільше боялися всі істоти посутенілої тонкої та химерної субстанції. А люди і звірі, тобто все, що мало в собі душевне чи ж духовне тріпотіння, хоч і не бачили його, але жахалися ще дужче і складали про нього легенди. Вони його називали: Аґґелом, Люцифером, Вельзевулом, Князем темряви, Духом тьми, Ворогом роду людського та іншими лайливими словами. Звірі так само називали його страшними, тільки вже звірячими окликами. Хоч деякі з них радо йшли до нього на службу і навіть умудрялися добре на тому заробити.

І як повелося вже з правіків, невмирущі зіньки Великого Смерка всміхалися привидам тільки перед тим, коли замислювали забрати їх до себе в нетлінну темряву, до краю всесвіту.

Але цього разу вічниці лише всміхнулися самими кутиками й щезли. А професор Острихій Тронь залишився серед світу людей як був, перед дзеркалом, у якому, між іншим, він себе вже не бачив 350 років, але перед яким звик стояти і декоруватися наосліп. Зрештою, робити це було йому зовсім неважко, бо, як уже згадувалося вище, в поличчі привидів нічого й ніде не росло і не змінювалося віками. А довжелезна сива борода Острихія Троня мала здатність сама, коли того хотіла, скручуватись і розкручуватись у чимале, може з метр завдовжки, сяюче сніжною білизною, пасмо. Острихій любив устромити в те пасмо пальці, любив провести рукою, немовби відчуваючи лоскотливі довгі косини. Вони протікали сяючими білими іскрами і вислизали з-поміж його безтілесних перстів. А Тронь тішився їхньою мінливістю, яку дарувала йому невидима самотинність, бо треба додати, що привиди взагалі себе не бачать, а лиш відчувають. Коли ж Острихій Стефанович виряджався до роботи, тобто виходив на ясний світ, то борода відомого у всьому місті професора філософії відразу меншала та перетворювалась на академічний клинець із куцим завитком на кінчику. Таких борідок було небагато серед академічної професури. І найбільше її спогляданням тішились студенти-відмінники, які, окрім сухої науки і такої ж елеґантської бороди, попереду в своєму житті нічого іншого не бачили.

…І професор із безсилою люттю від того, що йому таки щось за 350 років виросло, ще й саме, без його волі, і що цього не могло бути взагалі, заходився шукати якогось виходу.

«Смерку, темний батьку світу! — гукав він подумки в безмірну всетемність. — Я ж звичайна поторочна обмара, привид-страхомор, що вдень протягом століть учить студентів і оберігає від неуків таємниці пізнаваного, а ночами, десь раз на тиждень, у вихідні дні лякає людей, ходячи темними вулицями з вимащеним у біле лицем і стогнучи не своїм голосом… Оце і все, повелителю мій, вічний Смерку!.. Але ж це не гріх!..»

Смерк мовчав і не змінювався у своїй глибинній темності.

«Ну так-так, правда твоя! — ледве чи не істерично продовжував подумки Тронь. — Іноді я лягаю на дорогу в очікуванні авта. А коли воно мене переїжджає, швиденько схоплююся, прибираю ті частини мого грішного тіла, що їх розшматували колеса автівки. І тікаю в ніч, похапцем приладнуючи все на свої місця… Так-так! Я каюся, що якось сміявся не своїм голосом з водія, який, мов божевільний, гайсав по чистісінькому шляху, заглядаючи під колеса в пошуках забитого перехожого!.. Але ж це від солодкої муки невидимої самотинності, о Великий Смерку! Невже ж краще верещати котом і кидатися молодицям і дівчатам чорним клубком під ноги?! Або ходити зі світлом по кинутих людьми хатах чи гупати вітром у двері, як робить найстарший в Україні обмарисько — скажений скит Орирій Гнилозубий?!. Їй-Смерку, я роблю це лишень для того, щоб люди не відзвичаювалися нас боятися і лякатись! І ні задля чого іншого! Присягаюся тінню своєї матері, повитухи Гимерії Солодухівни!»

Острихій Тронь трохи лукавив, хоч і знав, що Смеркові марно брехати. Смерк поглинає все. Острихій бавився і хизувався перед людьми своїми вміннями не лише для того, щоб смертні не відзвичаювалися боятися та лякатись, але й щоб отримати неймовірну втіху від збиткування з них… Отож найменше у своєму багатовіковому існуванні Острихій жадав повернення до людського стану. Бо знав, що всі привиди на дозвіллі люблять похизуватися перед людьми своїми надзвичайними вміннями і частенько лякають їх до смерті. І тому, коли він знову стане людиною, всі його привиди-вороги, а такі в нього, як у всякого порядного привида, були безпремінно, не зволікатимуть із тим, щоб познущатися з нього в найнезугарніший спосіб. Тому, розлючений ріденьким пасемком, що стирчало в нього з долоні, професор поступово зважувався на відчайдушний учинок. Він збирався перекинутись на вічну тінь і чекати в безмірі часу, десь у якійсь глибоченній печері так званого Суду ночі. У справедливість того суду вірили всі, приречені на спокуту своїх людських гріхів через розсіяння духу, обмари і поторочі.

Але перед тим, як щось устругнути всупереч законам темного світу, Тронь, якого все ще не полишала його магічна сила, таки спинив час і ще раз роззирнувся. Очей Смерка вже не було, тільки з темної глибини долинало глухими звуками якесь словечко, ніби плямкала стара жаба. Тронь прислухався:

— Прощавай, Острихію! — здалося йому. — Зупини світлозорих! Не дай утопити в світлі Чорне Півмірря і світ людців!..

Прямолінійність закликів завжди лише напружувала Троня. Але що він мав робити, як міг ослухатись, якщо був старою миршавою обмарою. І якщо вже казати все до кінця, то привиди були і є невільниками темряви. Вони й живуть лишень у мінливому світі сутіні, і справжнім виявом їхнього буття є передніччя та переддення. Тобто це ті моменти, коли день змішувався з ніччю, а ніч із днем, — а це, як відомо, найпримхливіші миті, під час яких світло пересипається тінню і померки просотуються сірим сяйвом. Саме тоді й виникають найдивовижніші образи та істоти. І привиди, що блукають поміж тих почвар, комусь із них потискають кінцівку, когось обминають десятою дорогою, когось цілують у щічку, кимось гидують. І весь час дослухаються до всіляких новин із безмежжя світів та вимірів. І самі розповідають про бачене й почуте за день у неоглядності свого обшару, що був їм кожному свого часу упризначений великим Смерком. У ці хвилини вони одержують накази незмірної Безпросвітності й не мають права ослухатися їх. Непослух миттю карається розсіянням духу. Зрештою, привиди і є духами, і живуть вони примарами та маячінням. А багато чого їм примарюється самим і просто так від безділля та щоденного неробства. Тому професор часто плутав реальне з містичним. А звукам — найпершим прислужникам чуток, огуди та брехні — їм Острихій не вірив найбільше, і оскільки в непроглядній таїні темного світу, на самому дні сірих бездонних очей, більше вже нічого не ворушилося і не ряхтіло, Тронь зібрався на силі і…

…І смикнув у себе на долоні за одну зеленкувато-чорну волосину… І більш нічого… Ніякого болю… І саме брак болю, який у таких випадках з'являється в людей, збудив у духові професора несамовиту неприкаяність і роздратування. Безмежна самотинність його тінистого існування, що всі ці 350 років поневірянь у Чорному Півміррі була ледве чи не єдиним його почуванням, із неймовірною й досі не звіданою силою заполонила його фантомну сутність. Ілюзія, подарована Смерком, буцім він насправді навіть у світі мороку все ж упризначений для чогось більшого і значного, зникла. Ба більше, тої хвилини вона здавалася знущанням!