Зворотний бiк свiтiв

— Птаха не дозволить, щоб це сталося. Птаха…

Сірий різко перебив Мальву:

— Твоя Птаха, найпевніше, уже мертва. Твій батько, можливо саме зараз, убиває її стрілою Перуна. Яка трагікомедія: померти від стріли рідного татка, котру випускає коханий чоловік… Лада жадає смерті Птахи. Стрибог бажає смерті зрадниці. Сірі прагнуть її смерті. Темні також її ненавидять. Хі-хі, недарма кажуть у світі Єдиного Бога, що потрібно бути дуже обережним з бажаннями, адже вони можуть справдитися. Хочеш маленьке зізнання? Хм… Це я підсунув твоєму батечку смертельну стрілу. Ідеальна робота. Тож… Це кінець. Стрибог уб’є Птаху та знищить Храм Чорнобога. А потім… А потім він нарешті дізнається всю правду. Що ніяких почвар у річці Забутій-Незгаданій ніколи не було, лишень фантомний біль від знищеного світу носить у собі вода. Бо вода має пам’ять. І що доньку його тримали в полоні не вони, а його милі сірі друзі, і це вони подарували крихітку Мальву, як трофей, чарівній Ягілці. Для чого? Дуже просто. Маленький ритуал, і ти, Мальвочко, перетворишся на володарку Порубіжжя, станеш нареченою Нави. Ягілка добровільно зречеться свого покликання, а ти добровільно погодишся її замінити. Бо дуже легко зв’язати волю тому, хто зневірився. Ти станеш напівмертвою чи лишишся напівживою. Як тобі більше подобається? Ага, ледве не забув: Стрибог хай запізно, та все ж дізнається, що Птаха йому ніколи не зраджувала, і зрозуміє, що його просто використали. І що тоді зробить Стрибог? Правильно. Він уб’є себе.

Мальва ледве стримувала крик відчаю, стискаючи до хрускоту кулаки. Світ приречений, вона приречена, Птаха мертва, батько теж… Її ніхто не знайде. Ніхто.

— Ти дуже сильна дівчинка, у тебе могутній потенціал, — говорив поблажливо сірий. — Шкода, що так сталося і ми не зможемо ним скористатися. Відтепер звикай до думки, що ти приречена на спілкування з мертвими. Утім, інколи до тебе в гості будуть заходити й живі. Залишаю тебе наодинці з роздумами чи з розпачем. Дівчата люблять плакати. Поплач. Не допоможе, звісно, але й не зашкодить. А в мене справи. Сама розумієш, знищення ворожих світів не легка робота. Мусить хтось пильнувати хід подій. На початку я казав, що готовий відпустити тебе. Ти ж розумієш, що я пожартував. Бувай, дівчино Мальво, маленька дурненька дитина свого нерозумного батька.

Мальва замружилася, затулила руками вуха, безсило опустилася на підлогу. Сірий пішов. Вона ненавиділа себе за те, що так легко потрапила в пастку, що довірилася Ягілці, сірому клубочку ниток… Краще було згинути в болоті. Але ж вона не знала? Думала, що і справді батько її шукає, думала… «Менше треба думати!» — лаяла себе. Пішла в душ, увімкнула холодну воду, стараючись змити із себе бруд слів, почутих від сірого, чи знайти вихід. Холодна вода мала остудити серце, що палало від ненависті. Коли вийшла з душу, то почувалася кавалком льоду, впала безсило на ліжко та провалилася в неспокійний та тривожний сон.

Розбудило її гучне клацання замка у дверях. Сірий приніс вечерю. Навіть не стала озиратися. Хай поставить і забирається геть. А може? А може, врізати добряче цьому засранцю по пиці, і хай тоді її зв’яжуть, зроблять трепанацію абощо. Сірий сказав, що всі світи мають зникнути. Ні, вона не хоче так жити. Що ж, якщо гинути, то гідно! Щойно цей служка-бовдур наблизиться, вона…

— Ей, Мальво, ти що направду спиш чи придурюєшся? Ку-ку! Прокидайся, сонько, а то все найцікавіше проспиш, йолкі-матолкі! Тут до тебе гості незвані, але жадані, — той, хто приніс вечерю, розмовляв голосом Леда.

Це в неї слухові галюни чи що? Певно, сірі чогось таки домішали до їжі. Почалося. А що ти хотіла? Перемога будь-якою ціною — то кредо сірих. Тпру, дівчино! Але ж ти від учора нічого не їла? Мальва зіскочила з ліжка. І від побаченого готова була розревітися.

Про неї не забули…

5. Коли відступає віра

З важким серцем повертався Морок додому. Птаха досі залишалася для нього винуватицею багатьох неприємностей, котрі спіткали Темний світ. Однак таки не всіх. «Не завжди ворог — справді ворог, а друг — справді друг», — сказала Птаха йому на прощання. Дивна і непередбачувана жінка. Донька Перуна? Це ж треба! Коли її вбивали вперше, то вважали — назавжди. Повернулася. Завдяки молитвам та проханням того, хто тоді був її чоловіком, а тепер став її батьком. Мудрість Творця не завжди можна вповні осягнути. Бо вона безмежна. Зрештою, те, що Перун виявився не коханцем Птахи, а її батьком — чудова новина. Чому син у це не вірить? Із закоханими завжди нелегко. Однак якщо він зуміє цю новину донести сину, то…

Ні, ніколи нічого вже не буде, як раніше. Надто багато всього трапилося, щоб залишатися по-старому, але принаймні порозумітися із сином вони мусять. Найприємнішим з почутого від Птахи було те, що його онука жива. ЖИВА…

Він наблизився до мосту через річку Забуту-Незгадану. Здивовано зупинився. Вхідна брама навстіж відчинена. Недобрі передчуття гнали Мора вперед… У його світі щось кепське відбувається, і він, здається, знає, хто винен.

Стрибог рухався Темним світом упевнено та велично. Прокляті навіть не робили спроб підглядати чи доповідати в Храм на нього. Щось зловісне та страхітливе було у його вигляді, наче то не син Повелителя Темного світу з’явився у Відтіні, а сама Смерть, несучи на своїх раменах погибель для всіх. На роздоріжжі, перед площею Чотирьох доріг, Стрибог зупинився. Подумки прикликав свого тутешнього слугу. Той блискавично з’явився, тремтячи всім тілом та запопадливо чекаючи наказів господаря. Стрибог тицьнув йому в руки прозору пляшечку із сірою рідиною. Це вариво приготувала Навія. Ягілка нашептала, що і як, дала необхідні складники, а та й зварила. В обмін на обіцянку, яку Ягілка дала Навії: назавжди привернути Морока, використовуючи магію мертвих. Закохана бідолашка і не здогадувалася, що виконувати обіцяне ніхто не збирався. Стрибог нахилився над вухом проклятого і щось зашепотів. Після слів Стрибога: «Виконати негайно!» — проклятий щез.

На площі, перед Храмом, поки було порожньо. Тиша здавалася гнітючою та провислою, наче павутиння під краплями ранкового туману.

Стрибог криво посміхнувся, недобре зиркнув у бік статуї Чорнобога. Ще вчора його лякало нерозважливе ставлення Мальви до цього ідола. А зараз… Він був справжнім сліпцем. Його ще зовсім юна донька бачила та розуміла набагато більше, аніж він. Це і справді лишень статуя. Такий собі символ. Звісно, добротно зроблена, мистецьки досконало навіть, але… Це лишень пам’ятник старому богу. Богу, який давно вже залишив цей Усесвіт і не може бути посередником у молитві між Темним світом і тим, хто тримає над Усесвітом рівновагу. А що менше посередників, то краще для світів. Чи не так?

Цього разу Стрибог не вклонився низько старому богу, як завше то робив. Натомість попрямував далі, твердою ходою долаючи сходи, що вели до Храму. Двері Храму навстіж розчинилися. Чи не вперше за всі часи ніхто не лишався пильнувати темні світи чи стояти на чатах. Темні чекали. Чекали на нього. Навія постаралася на славу.

Стрибог упевнено увійшов до зали. Стояла мертва очікувальна тиша. Стрибог ловив на собі трохи перелякані, інколи втомлені, збентежені, суворі, підозрілі й навіть лихі погляди.

— Йменням великого Творця нашого, найтемнішої ночі, найдовшої ночі, найгустішої темряви, вітаю вас, славні темні! — Стрибог склав руки навхрест і низько вклонився. Продовжував урочисто: — Шановні мої брати і сестри! Перед тим як зробити важливу для нашого Всесвіту заяву, змушений попросити вас переміститися з цієї просторої зали на площу. Стіни цього величного Храму надто тиснуть на слова. Ми всі разом принесемо пожертву Творцеві, я відкрию ваші закриті пеленою облуди очі, і справедливість стане між нами.

— Та хто ти такий, щоб наказувати? Ми слухаємо та скоряємося тільки Мороку, чуєш? Ти його син, але ти не він, — злісно заричав Радегаст, виходячи наперед. Він сердито плюнув Стрибогу під ноги та прорік: — Забирайся звідси, відступнику! Щоб ми тебе почули та зачали слухати, мав би бути хоч якийсь знак. Ну?