Басаврюк Xx

– Нічого не видно, – коротко кинув у темряву і зайшов у дерев'яні двері землянки. За ним, важко спираючись на свою нерозлучну шашку, ступив і Коляда. Озирнувшись навкруги, Кожух скинув з плеча гвинтівку і почепив її на гак у дерев'яній стіні коло іншої зброї.

Землянка була велика, в минулому пересиджувало тут тяжкі часи і по півсотні повстанців. А таких землянок розкидано було на таємних острівцях ген скільки! Тепер хитливий вогник коптилки кидав примарне світло на чотирьох вкрай виснажених людей. Рештки станичного воїнства. Біля столу сиділи, немов два брати, Лаврін Гуленко і Тимофій Срібний. До 1917 року кращих друзів у станиці не було, потім Лаврін з бригадою Кочубея на Кубані почав нову владу встановлювати, а Тимофій пішов Кубанську Раду захищати. Мав Тимофій на виснаженому обличчі шрам від Лаврінової шашки. Але минули часи і, як в 1929 році, потяглися безмежні вервиці підвід з розкуркуленими, не витримав Лаврін жіночого та дитячого плачу і майнув з повинною головою до зелених. Біля саманної стіни на лаві черкес Ахмет лежить. У землянці було тихо, тільки з прошитих кулеметною чергою легенів черкеса виривався хрип. З кожним видихом на краю чорної бороди видувався кривавий пухир, поголена голова лежала на чорній кошлатій папасі, очі приречено дивилися в чорну стелю. За ними стояли спалені аули, розстріляні роди і недосяжні гори. Життя в його прострілених грудях тримала надія на помсту. Ахмет був кунаком Кожуха. Що тепер міг Кожух для нього зробити?

Далі, в напівтемряві станичний вчитель, просвітянин Василь Кульбачний. Ще три роки тому вивішував у станичному педтехнікумі портрети Шевченка, зустрічав з хлібом-сіллю нових учителів з Києва. Тепер за портрет Шевченка можуть кулю в скроню пустити, а вчителі… Довбають, мабуть, руду у білому і холодному краї.

У сірій киреї гріє свої старі кістки дід Леміш. Скільки діду років – ніхто не знає. Батько Леміша разом з мовчазними запорізькими братчиками проклав привезеним з-над Чортомлику ралом першу межу, навколо якої станиця і виросла. Висох дід Леміш, як стара жерделя. Білий оселедець над гачкуватим носом, сиві вуса на груди спадають. Скільки молодих та здорових навколо нього кулі та шашки покосили, а його Бог все для чогось зберігав. Першу рану свою старий Леміш ще до Шаміля від кинджалу хіджрета отримав, а останню від картечі червоних.

– Здорові були, козаки! -привітав повстанців Кожух, заходячи до землянки.

– І ти будь здоровий, отамане, – один за всіх слабким голосом відізвався Кульбачний.

– Що там, у станиці? – запитав Лаврін.

– Фельдмана бачив, прикотив автомобілем до батарей, у бінокль на плавні вилупився, жаль, далеко було, побоявся я з гвинтівки схибити, кинджалом би його… А станиця мовчить.

Знов запала тиша, про Фельдмана всі знали. Ще у вісімнадцятому році заявив про себе на Кубані, коли за його мандатами на вулицях Катеринодару хапали молодих дівчат червоноармійці "для націоналізації". А далі, керуючи після Артабекова крайовим ВЧК, не одну тисячу впертих кубанців відправив до потойбічного світлого життя. Тепер Фельдман був поблизу, щоправда, під охороною цілого полку та двох гарматних батарей.

Кожух сів край столу. На столі біля каганця лежала велика, розбухла від часу та вологи книга з читаними та перечитаними, пожовклими та замусоленими грубезними хліборобськими пальцями листами.

Надламаний голос діда Леміша розбив тишу:

– Чуєш, Кожух? Поки ти в комишах був, ми кошем порадилися… – дід змовк, набираючись сил, потім, важко дихаючи продовжив, – нам все єдино тут з голоду гинути, так ти теє…поки ще в силі, наш хліб собі візьми і з тими сатанаїлами порахуйся за всіх…

Кожух втупився в діда, провів поглядом по інших. Він зустрівся з їх очима і побачив у них силу, якої не мав у собі. Ахмет важко повернув до нього голову – і Кожух не витримав. Він устав і, хитаючись, підійшов до стіни, погляди пронизували йому спину.

Як постріл у потилицю, він почув твердий голос Лавріна:

– Бери!

Спираючись руками на стіну, Кожух озирнувся. Лаврін стояв, тремтячою рукою протягуючи йому чорний сухар.

– Я не можу, – запинаючись, вимовив Кожух.

Дід Леміш дістав замотаний у десяток білих ганчірок останній у своєму житті окраєць закам'янілого хлібу:

– Тільки смерть заподій нам козацьку… щоб ми не від голоду.

Кожух зчепив зуби і вихопився з землянки. Він стояв на вологому повітрі і дивився у безмежне небо, на якому вже рясно висипали діамантові зірки. Зоряне небо було величне і спокійне, з неба не було видно вимираючі станиці…

Коли Кожух повернувся, вони всі стояли. Живі мерці, які повстали зі своїх могил, волаючи до нього, отамана Кожуха, за останньою справедливістю, яку не дочекалися від Бога.

Кожух витяг свій "маузер" і поклав на стіл біля книги, потім зняв кубанку і низько, перший раз у своєму гордому житті, поклонився повстанцям:

– Прощайте, брати, і простіть.

У відповідь різноголосо загули слова прощення і надії. Тоді Кожух узяв книгу, навмання розкрив її і почав читати:

І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива,

Се Бог судить, визволяє

Долготерпеливих

Вас, убогих. І воздає

Злодіям за злая!

Його голос, спочатку западаючи, міцнів, ставав голоснішим і пекучим. Слова розходилися по землянці, вони наповнювали серця сильним і м'яким спокоєм, були провідниками в щасливе минуле, яке чекало їх попереду:

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами

Без ґвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

Кожух обережно поклав книгу і взяв "Маузер". Він підійшов до Лавріна і обняв його, потім, ступивши на крок назад, звів курок і вистрілив у серце колишньому ворогу…

Останнім був дід Леміш. Кожух поцілував його в жорстку і задубілу щоку, вкриту глибокими зморшками. Дід спробував обійняти його, але не зміг, і тільки глухо проговорив:

– Нічого, козаче, давай…

…Потім Кожух стягнув легкі трупи на лаву до столу, і з лиману, який недаремно називали Солодким, набрав у казанок води. Коли вода закипіла, він кинув туди сім твердих шматків хліба. Останній раз він вечеряв зі своїми побратимами. Кожух доїв гарячу юшку і ще раз оглянув мертвих повстанців, які гордо, зі зброєю, сиділи край столу. Каганець кліпав останніми зблисками полум'я. Обличчя мерців були урочисті й умиротворені.

– Дякую вам, товариство! – пролунало в тиші. Виходячи, він озирнувся назад, ґніт дотлівав. Обриси розчинялися в темряві.

Коли Кожух вийшов із землянки, над плавнями стелився ранковий туман. Він старанно заклав очеретом вхід і зверху, в ледь помітний пагорб, встромив шашку Коляди. Пройде зима, і вже навесні, під осокою, зникнуть сліди повстанського сховища, і тільки іржава козацька шашка залишиться єдиним пам'ятником останнім нескореним.

Весь день Кожух проспав, загорнувшись у бурку. Тіло було переповнене давно забутим відчуттям теплої ситості. Він намагався зберегти це тепло і спокій, і тому сновидіння не чіпали його.

Прокинувся Кожух, коли вже сутеніло. Швидко перезарядив свій "Маузер", повісив на пояс гранату, звично перевірив, як легко виходить з піхов кинджал, закинув за спину короткий кавалерійський карабін. Останні промені сонця м'яко падали на воду, коли Кожух відштовхнувся від берега і спрямував каюк у зелений лабіринт плавнів…

Заховавшись у комишах, крізь сутінки Кожух уважно роздивився берег. Вартові, зраділі, що прискіпливий начальник не приїхав, ліниво тинялись по берегу. Дочекавшись повної темряви, Кожух роздягнувся, загорнув одяг і зброю у черкеску, і, тримаючи згорток над головою, безшумно поплив до берега. Прибережний очерет червоні давно вже вирубали, але він запримітив невеличку балку, допливши до якої, зміг би опинитися поза сектором огляду вартових.

Тепла вода приємно освіжила тіло. Кожух плив легко, загрібаючи однією рукою по-пластунськи. Йому пощастило, – переддощові хмари закрили місяць, і він зміг доплисти непоміченим. Обережно пробрався по балці далі від вартових і одягнувся. Замість кубанки навколо голови зав'язав чорний башлик, залишивши відкритими тільки очі, високо закатав рукава черкески, а поли по-чеченські заправив за пояс. Витягнув "Маузер" з футляру, діслав кулю до патронника і сунув пістолет за пазуху. Тримаючи в руках карабін, Кожух, зігнувшись, безшумно побіг до крайніх хат станиці.