Басаврюк Xx

Тріскотіння ППШ припинилося, на півхвилини запала тиша, яка знов вибухнула пострілами. На галявину вискочив Бойчук. Одна рука його висіла вздовж тіла, рукав був чорний від крові. Лівою рукою референт стискував пістолет. На бігу він обернувся і вистрілив у гущавину. Звідти донеслося:

– Брать живым!

До хати Бойчуку залишалося кроків десять. Раптом з лісу тріснув одиночний постріл. Панотець ясно побачив, як з під коліна референта порснула довга цівка крові і той, немов різко оступившись, упав на бік, але відразу підскочив. Обличчя Бойчука перекосилося від болю, він, підтягуючи прострілену ногу, прошкандибав ще декілька кроків, і знов впав. З лісу на галявину вискочив чоловік з автоматом – і Бойчук вистрілив. Чоловік упав, а референт, відкинувши пістолет, поповз до хати, ухопився за відчинені скособочені двері і хитаючись підвівся. Тяжко дихаючи, він на мить повернув обличчя в бік, де ховався священик.

Коли референт зник за відчиненими дверима, на галявину вийшло чоловік десять зі зброєю, в сірих німецьких кітелях і з мазепинками на головах.

З гущавини вийшов ще один "стрілець", інші навперебій почали щось пояснювати йому, показуючи на хату. До панотця донеслося: "товарищ Михась". "Михась" присів і провів рукою по скривавленій траві, потім підніс долоню до рота, понюхав і лизнув її. Панотець закляк від жаху. Зненацька він ясно усвідомив, що в пастку потрапив сам Бойчук, що йому вже не дано вибратися з хатини лісничого і що саме він, отець Василь, повинен вирішити його долю.

"Михась" піднявся і закричав:

– Виходь, референте!

Священик, щоб не збожеволіти, зашепотів молитву. Мокрі руки ухопилися за ручку "пекельної машинки". З хати донеслося:

– А може, завітаєш ти до мене, "Михасю"!

"Михась" кивнув, і декілька бойовиків стрімко заскочили до хати. Священик заплющив очі і щосили крутнув ручку. Земля під ним грізно здригнулася – і всесвіт луснув…

Священик не знав, скільки часу він пролежав, натискуючи всім тілом на "пекельну машинку" – годину, добу чи вічність.

Коли він розкрив очі, світ мовчав. На місці хати чорніла купа деревин, від яких підіймався білий дим. Вся галявина була всіяна обгорілими речами, про походження яких панотець боявся думати. Навколо темніли декілька скручених трупів. Один підняв обпечену голову, і по широко розчахнутому роту священик зрозумів, що він кричить від болю.

Панотець піднявся і повільно побрів навмання, далі від жаскої галявини.

Він ішов, наштовхуючись на дерева. З очей котилися сльози, які панотець зовсім по -дитячи витирав рукавом.

Під вечір отець Василь вийшов на край лісу. Далі відкривалася широка зелена рівнина, яку кілометри за півтора від панотця прорізував ґрунтовий шлях. По шляху котилися чотири відкритих вантажівки. Священик помітив, що весь час машинально тягне за собою автомат. Він підняв ППШ стволом у небо і натиснув на гачок. Зброя тяжко засмикалася в його руках. Він стріляв, поки не спорожнів диск. Вантажівки зупинилися. З них посипалися солдати в синіх кашкетах. Вони здивовано побачили, як останній промінь сідаючого сонця освітив на краю лісу постать людини з довгою сивою бородою і автоматом в руках. Офіцери швидко віддали наказ і солдати, розтягуючись в розстрільню, кинулися вперед. Декілька солдатів відпустили вівчарок – і ті нестримно понеслися по рівнині.

Отець Василь відкинув автомат і не поспішаючи пішов у ліс. Швидко темніло. Від землі піднімалася вогкість і прохолода. Священик сів, прихилившись спиною до дерева, і дістав з кишені гранату. Долоня відчула вагу і прохолоду металу. Панотець невміло взявся за кільце і, глибоко набравши в груди повітря, підняв голову вгору.

По небу, понад верхівками дерев на білих клублястих хмарах, повільно пливла старовинна дерев'яна церква. Священик ясно бачив всі деталі, старанно вирізьблені давніми майстрами, ікону над входом і хрест на куполі. Він чув тихий передзвін. У дзвіниці, біля кулемету, сиділи двоє козаків у шинелях і пильно дивилися вперед. Погляд їх був суворий, мудрий і застережливий.

Сім шматків хліба. Кубань, 1933 р.

1.

Вузький човен, або по-кубанськи каюк, швидко розсікав зелену, затягнуту ряскою воду у вузькому проході між двома стінами високого очерету. Кожух веслував, сидячи на кормі. Обличчя його було вкрите товстим шаром присохлої глини – давній засіб, який рятував від лютої комашні. За спиною висіла добра гвинтівка, на поясі черкески в дерев'яному футлярі темнів маузер. Швидко сутеніло, прохід плутався, розділявся на кілька гілок, але Кожух знав, що він не заблукає. Це було його сховище, це була остання фортеця його світу, надійна і неприступна. Його і ще десятка таких, як він. Колись у цих кубанських безмежних плавнях переховувалися цілі повстанські армії. Тепер зелена фортеця перетворювалася на могилу. Шістнадцятирічна відчайдушна боротьба закінчувалася. З зеленими воювали кращі частини Червоної армії, їх бомбили з літаків, травили газом, виселяли і розстрілювали їх родини. Залізне кільце стискувалося. Деякі пробивалися з боями далі на лівобережну Кубань, де аули ставали цитаделями, а гори – сходинами в безсмертя.

Але Кожух і його козаки не могли кинути свою станицю. Вона була їх світом. Повстанці знали, що без них вона загине. Як і вони без неї. Останні два місяці плавні були надійно заблоковані червоними. Тепер ті вже не совалися в плавні, – пам'ять про роти і батальйони, які без сліду зникали серед цих зелених лабіринтів, дечому навчила. Тепер дві батареї щодня гатили навмання по безкінечному лісу очерету. Найгіршим було те, що увірвався зв'язок зі станицею, яка стільки років годувала й одягала, постачала нові лави непримиренних бійців. Що зараз там відбувалося, ніхто з повстанців не знав. Станичники вже з осені минулого року приносили все менше хліба. Останній раз до повстанців пробрався немолодий вже козак Гончар зі звісткою, що станиця вимирає з голоду. Він казав про суцільні обшуки і про реквізицію всіх харчів у станичників. Зелені вирішили, що Гончар збожеволів, – червоних ненавиділи, але уявити, що вони здатні на це, не могли, можливо, боялися повірити, щоб не збожеволіти самим. Але голод вже стискував і повстанців. Цього літа риба немов щезла в лиманах, а дикі качки навіть не з'являлися серед очерету.

Пару тижнів тому в станиці спалахнула безпорядна стрілянина. Зелені не могли повірити, що станичники вдадуться до очевидного безглуздя – піднімуть повстання в оточенні регулярних військ. Але треба було йти на допомогу. Повстанців зустрінули з берега картеччю. Загубивши більшу частину людей, зелені відступили. Тільки й того, що захопили пораненого червоноармійця, який і розповів перед смертю про повстання приречених і про розстріл вмираючої від голоду юрби біля греблі, і про приїзд великого начальника Фельдмана, який особисто керує хлібозаготівлями в цій занадто бунтівній станиці.

Останній тиждень повстанці майже нічого не їли. Серед сімох ще живих, невідомо чому, залишалися сили в Кожуха. Кожен день він, ризикуючи потрапити під гарматний заряд, підпливав до берега і намагався розгледіти хоч щось, що могло б розповісти про станицю. Але станиця замовкла. З куренів, які стояли поблизу берега, ніхто не виходив, тільки червоноармійці ліниво стирчали біля кулеметів та гармат, спрямованих тупими жерлами на поки що не підкорені плавні.

Сутінки вже були зовсім непроглядні, коли каюк Кожуха проскочив крізь очерет у непомітний для стороннього ока прохід і незабаром ткнувся носом у берег. Пересилюючи пульсуючий біль у шлунку, Кожух стрибнув на слизьку землю і тихо промовив:

– Іване, це я.

У відповідь почулося:

– Що там?

Чатовий Іван Коляда, колишній сусід по межі земельного наділу Кожухової родини, відчайдушний кіннотник, лежав на купі сухого очерету за станковим "Максимом". На обличчі, густо замащеному глиною, палали сухотним полум'ям очі. Кожух з останніх сил втягнув каюк на берег. В голові мутилося. Найбільше він боявся, що колись зірветься, віддасться на поталу божевільному почуттю голоду, який роз'їдав його тіло, душу і мозок, покаже своїм людям, що він теж слабкий і смертний.