Крабат

… Безжальна літня спека. Крабат у лахмітті тягне за шнурок візка з камінням. Напружується з усіх сил, ледве ноги переставляє. Неймовірно хочеться пити, горло зовсім пересохло. Ні струмочка, ні дерева, щоби заховатись у затінку. Триклятий візок! Він має доправити його торгівцеві биками. За жалюгідну платню. Відтоді, як сталася біда — права рука по лікоть потрапила в дробарку — він радий будь-якій роботі.

Страдницький шлях від Гербісдорфа до Каменця. Крабат чує знайомий скрипучий голос: «Як живеться Крабатові-каліці? Чи не краще було би послухатися мене і стати моїм наступником у Козельбрусі? Ти й тепер сказав би „ні“?» Чиї це слова — Майстрові чи його власні думки? Отже, він думає голосом і словами Майстра…

Щоночі йому так чи так снилася його гірка доля. То він старий і хворий, то невинний сидить у в'язниці, то смертельно поранений лежить на стерні й дивиться, як із рани цебенить кров. Наприкінці сну він щоразу чув скрипучий голос Майстра: «Ти й тепер сказав би „ні“, Крабате?»

Сам Майстер приснився йому раз останньої ночі, коли кінчався його термін.

Із приязні до Юра Крабат перекинувся конем. Майстер, одягнений під польського шляхтича, на ярмарку Вітіхенау дав за нього разом із сідлом сто гульденів, вуздечку він також прикупив.

Без жалю ганяє Майстер вороного — полями й пагорбами, через канави й загорожі, крізь хащі й драговиння.

«Пам'ятай, що я — Майстер!»

Шмагає його нагаєм куди попадя, гострими шпорами впивається в тіло.

«Я тобі покажу, на чому горіхи ростуть!»

І чвалом — то круто ліворуч, то круто праворуч.

Незнайоме село. Майстер смикнув за повід. Зупинився перед кузнею.

«Гей, ковалю, де ти, чорт забирай, запропастився?»

Вибігає коваль, витираючи руки об фартух, питає, чого хоче пан вершник.

Майстер зіскакує з коня.

— Підкуй вороного! Розпеченим залізом!

Коваль не йме віри.

— Розпеченим, пане?

— Тобі треба двічі повторювати? Вирушаю в дорогу далеку!

— Гей, Бартеку! — погукав коваль учня. — Потримай коня любого пана!

Рябий хлопчина дуже схожий на Лобоша. Часом не брат його?

— Бартеку, — велить коваль, — візьмеш шматок заліза щонайважчий. Покажемо панові, чи такий, як він хоче!

Коваль повів Майстра до кузні, а Бартек, притримуючи коня, приговорює йому по-лужицькому:

— Заспокойся, конику, заспокойся! Ти весь тремтиш!

Крабат тернувся головою об плече хлопчини. «Якби він зняв з мене вуздечку, — міркує Крабат, — я спробував би врятуватись…»

Хлопчина помітив кров на вусі вороного. Мабуть, натер ремінець?

— Стривай-но, зараз попущу тобі вуздечку, стане краще!

Бартек розстібає ремінці і зовсім знімає вуздечку.

Відчувши себе без вуздечки, Крабат одразу перекидається вороном. Крякаючи, піднімається в небо, летить до Шварцкольма.

Над селом світить сонце, внизу, біля колодязя, стоїть канторка з кошичком у руках і годує курей. Раптом чорна тінь напливає на нього. Яструб! Його крик ріже йому вуха. Майстер! Стрілою Крабат летить униз, у колодязь, перекидається рибою.

Врятований! Та через мить зрозумів, що сам себе загнав у безвихідь.

«Канторко! — подумки волає до неї з усіх сил. — Допоможи мені вибратися з колодязя!»

Дівчина опускає руку у воду. Крабат перекидається золотим перснем й опиняється на її пальці.

Біля колодязя, як грім ясенний, з'являється одноокий пан у червоному польському строї для верхової їзди зі срібним позументом…

— Скажи, добра дівчино, звідкіля в тебе такий чудовий перстень? Покажи-но його мені!

Він простягає руку за перснем.

Крабат перекидається ячмінною зернинкою і падає в кошичок. Вона сипле курям зерно. Сипнула жменю — і він уже на землі, біля її ніг.

Польський шляхтич зник. Чорний, як смола, одноокий півень клює зерно. Але Крабат спритніший за нього. Перекидається лисом і перегризає півневі горло. Суха солома тріщить між його зубами. Чи, може, це тріщить солома під ним у сіннику?

Крабат прокинувся, весь мокрий від поту. Те, що він у сні переміг Майстра, сприйняв як добрий знак. Віднині він повірив у себе. Отже, дні Майстра можна полічити. Він, Крабат, покладе край злу, яке чинить Майстер: йому призначено його знищити.

Увечері він зайшов до Майстра.

— Я відмовляюсь! — рішуче сказав він. — Можеш вибирати собі в наступники, кого хочеш!

Майстер вислухав його досить спокійно.

— Йди до повітки й візьми там кирку й лопату. У Козельбрусі на пустці викопаєш собі могилу. Це буде твоя остання робота!

Не промовивши й слова, Крабат повернувся і вийшов. Біля повітки з темряви виринув Юро.

— Я чекаю на тебе, Крабате. Пора повідомити дівчині про час випробування.

Крабат пояснив Юрі, як знайти хату канторки.

— Скажи їй, що вона може прийти до млина завтра, в останній передноворічний вечір, і попросити мірошника, щоби відпустив мене. — Він дістав із кишені волосяного вінчика. — Покажеш його їй, щоби знала, що ти прибув від мене. Не забудь її попередити, що вона не зобов'язана це робити. Прийде до Козельбруха — добре, ні — також добре. Тоді мені все одно, що зі мною буде. — Він обняв Юра. — Пообіцяй мені, що не вмовлятимеш канторку робити те, чого їй не хотілося б!

— Обіцяю!

Чорний ворон із вінчиком у дзьобі полетів до Шварцкольма.

Крабат зайшов у повітку. Що там у кутку? Домовина? Закинув на плече кирку й лопату. Провалюючись у глибокий сніг, брів до пустки.

Де копати? Ага, ось тут темний квадрат серед білого простирадла. Кому призначено це місце — йому чи Майстрові? «Завтра о цій порі все вирішиться!» — подумав він і ввігнав кирку в мерзлу землю.

Наступного ранку Юро після сніданку відвів Крабата вбік, повернув вінчика. Він поговорив з дівчиною, і та дала згоду.

Надвечір, коли тільки-но почало сутеніти, біля воріт млина з'явилася канторка. У святковому вбранні, з білою стрічкою у косах. Її зустрів Ганцо і спитав, у якій вона справі.

— Хочу поговорити з мірошником.

— Я — мірошник. — Майстер рішуче відсторонив хлопців і ступив крок їй назустріч. Був у чорному плащі, трикуті, блідий, як крейда.

— Чого тобі треба?

Канторка подивилася на нього без страху.

— Віддай мені мого хлопця!

— Твого хлопця? — Майстер зареготав. Його сміх нагадував мекання злого цапа. — Я його не знаю!

— Це Крабат. Я кохаю його.

— Крабат? — Майстер вирішив пристрашити її. — Та чи ти його знаєш? Зможеш відшукати серед інших?

— Я його знаю!

— Так може сказати будь-хто!

Мірошник обернувся до мірошниченків.

— Гайда до Чорної кімнати, станьте в ряд і не ворушіться!

Крабат стояв між Андрушем і Сташком. Він чекав, що вони зараз перекинуться воронами.

— Стійте й мовчіть! А ти, Крабате, тільки пискнеш, вона й помре!

Майстер витяг із кишені чорну хусточку і, зав'язавши дівчині очі, завів її до кімнати.

— Пізнаєш свого хлопця — поведеш із собою.

Крабат злякався — не чекав цього. Як їй допомогти?

Тут і вінчиком не зарадиш!

Канторка пройшла повз ряд раз, другий… Крабат ледве стояв на ногах. Він поплатився своїм життям і життям канторки!

Страх, небувалий страх, здолав його цілком. «Я один винен у її смерті! Один тільки я…»

І тут сталося!

Канторка, проходячи втретє повз ряд мірошниченків, простягла руку до Крабата.

— Це — він!

— Упевнена?

— Так! — Зірвавши хусточку з очей, вона підступила до Крабата.

— Ти вільний!

Майстер похитнувся.

Хлопці стояли, наче скам'янілі.