Крабат

Знехотя пригадував подробиці з життя і смерті Міхала й Тонди, але що далі він розповідав, то більше переконувався, що Лобош має знати про них усе. І про смерть Воршули, про те, як Тонда попереджав, що мірошниченки з Козельбруха приносять дівчатам нещастя.

Малу-помалу він розповів усе, що знав. Тільки про таємницю промовчав, — щоби не зашкодити магічній силі леза.

— Ти знаєш, хто винен у смерті Тонди і Міхала?

— Здогадуюсь, — стиха відповів Крабат. — І якщо моя підозра підтвердиться, відплачу!

Близько опівночі почало мжити. Лобош натягнув рядно на голову.

— Не вкривайся так, — порадив йому Крабат, — бо не почуєш дзвонів і співу в селі.

Невдовзі у Шварцкольмі задзвонили великодні дзвони, і за мить над селом полинув голос канторки. Його підхопив хор дівчат, потім знову зазвучав голос канторки.

— Як гарно співає! — по хвилі промовив Лобош. — Аби це почути, можна й змокнути.

Добру годину сиділи мовчки. Лобош зрозумів, що Крабат не має бажання розмовляти. Але його це анітрохи не турбувало. Те, що він довідався про Тонду і Міхала, цілком заволоділо його думками і, напевно, не на одну ніч.

Дівчата співали, дзвони безугавно дзвонили.

Ось і дощик ущух. Крабат навіть не помітив. Для нього не існувало тепер ні дощу, ні вітру, ні холоду, ні тепла, ні світла, ні темряви. Тільки канторка, тільки її голос… А як сяяли її очі у світлі великодньої свічки!

Ні, цієї ночі, вирішив Крабат, він не виходитиме з себе. Адже Майстер навчив їх умінню подумки розмовляти з іншою людиною так, щоби «вона чула і розуміла чужі слова, які немовби виходять із неї самої».

Перед світанком Крабат проказав закляття і спрямував усю свою силу, яка була в його серці, на канторку. І ось він уже відчув, що досяг її і — заговорив до неї:

«Один хлопець просить, тебе, канторко, вислухати його. Ти не знаєш його, але він тебе давно знає. Коли набереш у глек великодньої води і повертатимешся з дівчатами додому, відстань трохи, йди сама. Цей хлопець хоче тебе зустріти. Але так, щоб не помітили інші. Те, що він хоче тобі сказати, стосується тільки тебе і його, а більше нікого на світі».

Тричі він благально звертався до неї, щоразу з тими самими словами.

Світало. Замовкли дзвони, дівочий спів. Настав час обмінятися з Лобошем магічними знаками Таємного братства. Крабат відколов Тондиним ножем від хреста дві тріски і встромив їх у тліючий жар. Потім навчив Лобоша малювати магічний знак.

— Я мічу тебе, брате…

І ось вони повертаються додому.

Крабат так квапився, наче хотів прийти до млина раніше за всіх. Малий Лобош ледве встигав за ним. Неподалік Козельбруха Крабат ураз зупинився й почав шукати щось у кишенях. Потім почухав себе на потилиці й сказав:

— Здається, я його біля хреста забув!

— Що забув?

— Та ножа!

— Тондин подарунок?

— Так!

Лобош знав, що ніж був для Крабата єдиною пам'яткою про Тонду. — Тоді вертаймося назад, пошукаємо!

— Ні! — заперечив Крабат. — Я сам побіжу. Так швидше буде. А ти сядь під кущем і чекай!

— Ти так гадаєш?

— Авжеж!

Лобош сів під кущем на торішню пожухлу траву, а Крабат тим часом поспішив до місця, повз яке мали пройти дівчата, несучи додому великодню воду. Заховався він у затінку загорожі.

Аж ось і дівчата з глеками! Канторки серед них нема. Отже, почула, отже, зрозуміла!

Нарешті з'явилася канторка, щільно закутана вовняною хусткою.

Він вийшов на дорогу й попрямував їй назустріч.

— Я — Крабат, мірошниченко з Козельбруха! Не бійся мене!

Канторка пильно подивилася йому в обличчя, зовсім спокійно, так, наче чекала на нього.

— Я знаю тебе. Бачила уві сні. І ще одну людину, яка прагнула заподіяти тобі зло. Але нам було байдуже до цього, тобі й мені. Відтоді я чекала на тебе, сподівалася, що зустріну. І ось ти тут!

— Так, я тут. Але я не можу тут довго лишатись. Мене чекають у млині.

— І мені час додому. Ми ще побачимось? — Вона вмочила кінчик хустки в глек з водою і мовчки, без поспіху, наче робила це все життя, стерла з його лоба магічний знак.

Крабат відчув, що наче змили з нього ганебне тавро. Як добре, що вона є на світі, і стоїть тут поруч, і дивиться йому в очі.

Сни

Лобош, очікуючи, заснув під кущем на узліссі. Коли Крабат розбудив його, той утупився в, нього й спитав:

— Знайшов?

— Що?

— Ножа!

— Ах, ножа! Ось він! — Крабат витяг з кишені ножа й відпустив лезо — воно було чорне.

— Треба його добре почистити. Найкраще змастити собачим лоєм.

— Я так і зроблю.

Вони поквапилися. На півдорозі до млина зустріли Юра з Вітком. Вони були біля далекого хреста і тому також припізнювалися.

— Хлопці, до дощу встигнемо? — спитав Юро й подивився на Крабата так, наче помітив якийсь ґандж.

Ох, магічний знак!

Крабат злякався. Якщо він повернеться до млина без знака, то викличе в Майстра підозру. А це може скінчитися для них обох — його і канторки — лихом.

Він понишпорив у кишенях із надією знайти вуглину. Хоча знав, що її там нема.

— Мерщій біжімо! — схопився Юро. — Бо всім перепаде!

Уже вибігли з лісу, як зірвалася буря. З Юра і Крабата вітер зірвав шапки. Вперіщив дощ. Поки дісталися млина, всі змокли до рубця.

Майстер їх нетерпляче чекав. Нагнувшись, кожен пройшов попід воловим ярмом, і кожен отримав свого ляпаса.

— А де, кат вас бери, знаки?

— Знаки? — здивувався Юро. — Та ось же, — і ткнув пальцем себе в лоб.

— Там пусто! — закричав Майстер.

— От триклятий дощ, усе змив!

Мірошник на мить задумався.

— Гей, Лишку! Принеси-но вуглину з грубки! Поквапся ж!

Грубими мазками він намалював знаки всім чотирьом. Немов вогонь обпік їх — чи то вуглина була гарячою чи то знак пік.

— До роботи!

Так тяжко і так довго вони ще не працювали. Наче ціла вічність минула, поки зійшли ті знаки з потом.

Лобош, малий Лобош, першим відчув полегшення. Сповнений радості, підкинув над головою повен мішок зерна.

— Охо-хо! Подивіться, який я дужий!

… А потім, решту дня, вони веселилися: смакували великодні коржики, пили вино, співали й танцювали. І слухали історії про Капелюша. Андруш, захмелівши, виголосив тост про чесноти мірошниченків, а мірошників послав під три чорти!

— І за це годиться випити! — вигукнув він. — Чи, може, хтось мені хоче заперечити?

— Ні! Ні! — хором відповіли, піднявши келихи. Тільки Сташко не погодився.

— Кажеш під три чорти їх послати! — закричав він. — Нехай сам нечистий прийде і скрутить кожному з них голову! Отак — крр-ах! Я за це!

— Ти маєш рацію, брате! — Андруш обійняв його. — Хай би чорт забрав усіх мірошників, а нашого — першим!

Крабат умостився на лаві в кутку, але неподалік, щоби не вирізнятися з-поміж товаришів. І все-таки він лишався осторонь забави. Поки хлопці співали, сміялися й виголошували тости, він думав про канторку. Про їхню сьогоднішню зустріч, про те як стояли одне біля одного й розмовляли.

Він пригадав кожне їхнє слово, кожен порух, погляд. За спогадами непомітно збігав час. До нього дуже близенько підсів Лобош.

— Хочу тебе спитати… — Лобош виглядав стурбованим.

— Запитуй, — із силуваною невимушеністю озвався Крабат.

— Андруш щойно такого наговорив! І Сташко теж! А що, коли Майстер довідається…

— Ет, пусті балачки, не більше. Чи не так?

— А мірошник? А якщо йому Лишко викаже? Що їм за це буде?

— А нічого! Нічогісінько!

— Здається мені, що ти й сам цьому не віриш. Хіба мірошник може таке вибачити?

— Може, але тільки сьогодні. Сьогодні можна лаяти мірошника на всі заставки. Посилати на його голову чуму й холеру! Кликати нечистого, щоби скрутив йому в'язи. Сьогодні це його не розгнівить. Навпаки!