Писар Захiдних Ворiт Притулку

Яків зауважив, що стежка, на яку він ступив ще в місті, веде далі. Наче хтось зарані встав і зробив її, аби люди Притулку не блукали по глибоких снігах. Хтозна, може, тут є такі скромні невидимі служителі, які таємно це роблять на світанку. Річ начебто немислима, відколи люди прогнали духів. Або хтось закликає до себе в гості, тільки тут нічого страшного немає — можеш спокійно довіритися незнайомцю. У дорозі, та ще взимку, треба десь обігрітися. А Яків був надто безпечним. Єдине, що мав з собою, це згорточок зілля для Агнеси. Якщо не вдасться її зустріти, дізнатись, які у неї очі, волосся, голос, запах сухої трави нагадуватиме йому про названу матір Христинки і про саму дівчинку, назавжди втрачену для Притулку. І той печальний ранок, коли він відчинив Ворота. Втім, він ніколи цього не забуде, а зілля можна віддати комусь, хто занадто тужить.

Отак Яків розпоряджався тим, що йому не належало. Так розпоряджаються чужим добром у тому світі, щоб не пропало. А сонце підіймалося дедалі вище, і зі стріх, певно, капало. З його — теж. Яків аж наче почув цяпкання води і веселий гамір горобців, чудових пташок, котрі завжди знаходили, чим тішитися, і тримались одне одного.

Він прискорив ходу, орієнтуючись по сонцю, бо стежка стежкою, але йому треба потрапити додому. От тільки шкода, що доведеться цієї ночі в когось заночувати. Довкола були пагорби, гаї, все, зліва й справа вкривав непотривожений сніг, що нападав уночі. Під вечір він вляжеться, підмерзне й буде кришитися під ногами. Сніг приховує і земля приховує, і це їм минається, бо не завдає особливої шкоди, натомість, людина завжди викликає підозру, що приховує якусь таємницю. Вона не може розтопити сніг на собі, струсити землю, повиривати траву з корінням, хіба що до цього змусять обставини. Якби людина мала своє сонце, то підкорялась би весні, осені, зимі й літу, а так її життя залежить від того, чи матиме вона сьогодні їжу. У місті живеш завдяки грошам, які тобі платять за роботу, що не має нічого спільного з весною, землею, дощами чи ранніми морозами. Якби Яків жив коло Західних Воріт без сусідів, то нічого не навчився б, бо навіть не знав, навіщо рослині коріння, чому одні хмари приносять дощ, а інші зникають у небі без сліду. Однаково йому було далеко до Симеона, що знайшов собі озеро, як хтось знаходить власну долю. І вже відтепер Яків переживав драматичність ситуації, коли Симеон розлучиться з озером. У тому світі вони могли б ніколи не розлучатись. Відколи Яків став Писарем Західних Воріт, встиг дізнатися, що й у Притулку можна бути самотнім і глибоко страждати. Хоча ніхто тут не кривдить зумисне, хіба що іноді кине якийсь докір Попередній Писар одразу сказав йому: «Не заважай і не вимудровуй, чого нема, бо ні один Писар, як я чув, не міг втриматися ні від першого, ні від другого». — «І що ж з ними сталося?» — поцікавився Яків. «Довго вони тут не витримали. Ті, що увійшли через Східні Ворота, можуть робити що завгодно, навіть це, а ми, писарі, на службі». — «Звісно», — погодився Яків. «Ніхто не каже, — продовжив той, — ніби якийсь Писар служив краще, а якийсь гірше. Писар має бути наче камінь, на який наштовхується потік. Він має бути непорушний».

Можливо, тому Яків не покидав Воріт надовго, доки Симеон не відпустив його. Думка — не камінь. Вона мусить рухатися, змінюватись. Часом вона підвладна серцю, а часом зраджує його. Або й змушує людину все кидати й шукати інших людей, чи хоча б їхніх слідів.

Нарешті Яків помітив, що збився зі стежки і йде по неторканому вчорашньому снігу, уже влежаному, навіть твердому. Сніг дуже чутливий до найменшого перепаду температури: Яків змерз, а снігові, мабуть, було тепло. Несподівано він побачив хату коваля. З комина йшов чорний дим, стелячись по землі. Яків уже знав, що це віщує сніг. Він вагався, чи конче треба відривати чоловіка від роботи короткого зимового дня, але очі й серце його вже втомились від білої пустки, і варто було розпитати дорогу. А щоб спитати, він мусить сказати, куди йому треба. Зрештою, за час подорожі наш Писар знову навчився того, що вже було забув: стукати в чиїсь двері. Зима зближує людей, бо вони змушені шукати тепла. А так, хтозна, чи Писар Західних Воріт, перебуваючи на місці, де сходяться світи, шукав би зближення.

Він пішов до кузні, чорної, наче обвугленої, хоч то лише задавнена кіптява вкрила її зсередини і ззовні товстим шаром, а з відчинених дверей було видно вогонь і чулося дзенькання металу. Кузні Яків бачив лише у фільмах, де коваль виковує меч для лицаря, щоб той міг вбивати людей чи драконів. На людей годиться найпростіший меч, а на драконів треба щось особливе. У дитинстві битви здаються привабливими й романтичними, бо ти віриш у безсмертя чи воскресіння за допомогою живої води. А смерть — щось таке, з чим не можна змиритися. Свою можеш сприймати, як сон, зате чиясь — непоправне зло. Ти маєш одне життя і можеш його віддати лише за одне життя, і після єдиної жертви не порятуєш уже нікого. Такий обмін — найчесніший, бо це не самогубство, не вбивство, а найвищий вияв любові.

Теплий вітер торкнувся обличчя Якова. На тлі вогню вирізьблювалась могутня постать коваля. Він тримав щипцями розпечений місяць, і Писар з гордістю відзначив, що його знання у Притулку збільшились, бо з першого погляду упізнав серп, яким жнуть траву. Він відступив, щоб сонячне світло з’єдналося з червоним відсвітом вогню, а тим часом коваль встромив серп-місяць у воду, і та збунтовано зашипіла. Потім поклав темний і змалілий серп на цегляний підмурівок вогнища й сказав до Якова:

— Заходь, погрійся !

Лице його було червоним, руки закасані до ліктів. Яків переступив поріг і сніг на черевиках почав одразу танути. Із щілин кузні тягнуло холодом.

— Знаєш, що я роблю?

Яків кивнув.

— Малий лишився ще на день в місті з тим, ти знаєш, Нестором. То я й обіду не варив, але тобі, чоловіче, треба чогось з’їсти гарячого. Ходімо до хати!

— Серп, — посміхнувся Яків. — Ти викував серп.

— Еге ж, серп. Три нині зробив. Ти, одначе, міський. То чого не живеш у місті?

— Так вийшло, — ухильно відповів Яків, дивуючись, що на відміну від інших, коваль не розпізнав у ньому Писаря.

У хаті було, звісно, тепліше, ніж надворі, але Яків не зміг зігрітись. Наче й небагато часу минуло: уже не ранок, але ще й не вечір, а він втомився. Боліли очі від білого та яскравого, але він не смів їх заплющити, бо треба ж дивитися на господаря. Він же не сліпий. Коваль Йосиф мовчав, витративши увесь запас слів, які належало сказати при зустрічі. Яків намацав у кишені згорток, що дав йому Король, відчуваючи, як запах зілля підіймається по пальцях і проникає під рукав. У бібліотеці мусить бути книжка про нього, але Яків був впевнений, що найближчим часом вона уникатиме його. Це у тому світі книги спіймані у сіті реєстрів та каталогів, розкладені у алфавітному порядку, без жодної поваги до їхнього змісту, а тут кожна книжка відкликається на поклик душі, коли душа готова для цього. Тому краще буде, коли згорток із травою чекатиме на Аґлаю, бо Король знає, чого вона потребує.

У хаті коваля було повно залізних речей навіть там, де без них можна було обійтися: кочерга, щоб ворушити дрова, гаки для одежі та в’язанок цибулі й часнику, металеве окуття печі. Навіть кухоль, який він узяв до рук і трохи попікся, був металевим, і чай мав їдкий присмак заліза.

— Поїмо пізніше, — сказав Йосиф, — а тепер пий, щоб нутро зігрілося. Може, заночуєш? Отут, на печі.

Щось у його голосі було таке, що зворушило Якова, і він погодився, хоча й не думав про це.

— Коли твоя ласка, — відповів він.

Коваль зітхнув з полегкістю.

— Улітку мандрувати краще, та часу нема.

— Може, виберуся влітку, — пообіцяв Яків, відсьорбнувши ще дуже гарячого питва. — А ти часто мандруєш?

— Навесні та перед жнивами. Людям потрібні лопати, серпи, коси. Як спішно, то самі приходять. Я не єдиний коваль у Притулку, тому далеко не забрідаю. Почекай, мало не забув!

Коваль виніс з комори запилену пляшку й налив з неї жовтої рідини у дві маленькі металеві чарки.