Елiзiум

Він вступив у танок.

Боротьба.

Смерть.

Любов.

Ні.

Краще за любов.

Краще за ті ночі, які він провів із жінками.

Він так її

хоче.

Всю.

Цілком.

Прийняти

в себе.

Потонути.

Не питати нічого.

Нічого не являти.

Ніким більше не бути.

Вона оберталася дедалі сильніше. Він не стримався, схопив її за руки й почав кружляти. Рух став скаженим.

Він не витримає.

Вона.

По-винна.

Сама…

Зістрибнути.

Тоді

буде

не так боляче.

Вона відпустила його руки й упала на траву. Його відкинуло в інший кінець галявини. Абсолютне наповнення.

Спустошення.

Утома.

Як він утомився.

Від усього.

Він закрив обличчя руками.

Втомився

від постійних смертей.

Втомився

бути частиною Інквізиції.

Втомився, врешті, від жінки, яка чекала його щоночі в одному й тому самому ліжку.

Запраглося іншого життя.

Де завгодно.

Але.

Тільки не тут.

Йому страшно.

А як вона має слушність?

Тоді

наступні тридцять років він буде в цьому будинку перевозити через Стікс Тіні.

Які колись були людьми.

Вона, задихаючись, підповзла до нього, обійняла.

— Не засмучуйся, Хароне, не засмучуйся, — мовила вона.

Він стрепенувся від такого влучення, хоч і звик до подібних фортелів, таких звичних у проклятих.

Це ілюзія.

Пастка.

Він.

По-ви-нен.

Був.

Зупинити.

Її.

Його вчили.

Він

проходив крізь це

безліч разів.

Знав усе.

Але.

Цього разу інакше. Все.

Усе не так.

Щось не так.

Його душа повстала. Проти нього.

Він.

Хоче.

Вірити.

У.

Те,

що бачить.

Хоче.

Вірити.

У.

Цю.

Маленьку дівчинку.

Незважаючи на те, що знає. Усе.

На решту начхати.

Удаючи суворість, більше для годиться, він мовив:

— Більше так не роби. Ніколи. Нас могли побачити.

Ліза зрозуміла: він не зрадить її. Пробачить їй. Цю витівку.

Адже вона

не збиралася

нічого

з ним

робити.

Прагнула радості, їсти полуниці.

Ні.

Краще…

Суниці

з чужих долонь.

Це…

був…

спосіб.

Порадіти.

Вони знову сиділи по різні боки величезного шкіряного дивана й дивилися одне на одного. Нарешті Ліза потупила очі й удала, що розглядає оббивку. Вона не знала, як поводитися далі. Наче чорний кіт між ними пробіг. Вони більше не могли наблизитися одне до одного.

Фактично він виконав поставлене перед ним завдання, але вона щось змінила. Він не міг залишити її на самоті, хоча мусив би покласти всьому край. Він уперше почувався незатишно на цьому дивані, наче з лікаря перетворився на пацієнта.

Раптом Ліза перервала тривалу паузу, підвела очі й, як у день їхньої зустрічі, не відриваючи погляду, простягнула йому руку через увесь диван.

Її долоня висіла в повітрі, аж поки він не зважився стиснути її в своїй.

Так вони сиділи, не розмикаючи обіймів пальців, що передавали один одному тепло та любов. Енергія, перетікаючи крізь два тіла, з’єднала їх, коло замкнулося. І не було в цьому нічого ані людського, ані нелюдського.

Коли Ерік поїхав, Ліза попрямувала до бібліотеки. Світлі думки не йшли з її голови.

Чому?

Чому мусить вона катуватися над розтлумачуванням дурних загадок?

Чому їй не пояснили всього одразу?

Це ж їм потрібно.

Це потрібно йому — Ворону.

Нехай сам і розгадує.

Ні.

Це потрібно їй.

А також їм.

Вона розкрила нотатник і переглянула записи.

Поле

Схід. Південь. Захід. Північ.

Місто

Північ. Схід. Південь. Захід.

Цвинтар

Захід. Схід. Південь. Північ.

Нічого не виходить.

Щось знову не так.

Ліза стала у центр кімнати.

Уявила лінію і розкинула руки.

Це ж не лінія!

Це — хрест.

Чотири.

Вона взяла до рук нотатника і виправила схему.

Схід, Південь.

Захід. Північ.

Північ. Схід.

Південь. Захід.

Захід. Схід.

Південь. Північ.

Бракує четвертої комбінації. Якою вона має бути?

Ерік. Щось говорив про шлях. Говорив, треба рухатися вперед. «Не важливо, крізь яку сторону світу ти виходиш нагору, це лише у якийсь спосіб забарвлює твій шлях».

Шлях! Ну, звісно ж. Це — шлях. Ні. Не простий шлях. Лабіринт! Це лабіринт! От як просто. Вони ще цитували під час першої зустрічі вірш, там згадувався міф про лабіринт. Все виходить. Тепер треба зрозуміти, за яким принципом вибудувана ця система.

Як же вона працює? Шлях. Це — схема шляху. Має бути якась закономірність. Вона ще раз роздивилася малюнок. Звичайно, деякі закономірності вона помітила, але жодна з них ні про що їй не говорила. Вона все ще не розуміла у якій спосіб схема відображає шлях. Той шлях, який вона мусить здолати. Існував ще й елемент, якого бракувало — Дім. Ліза замислилась.

Ні, це не пересічний лабіринт.

Це лабіринт, складений з чотирьох частин, з чотирьох… лабіринтів.

Лабіринт — поле.

Лабіринт — місто.

Лабіринт — цвинтар.

Лабіринт — дім.

Лабіринти з їхнім рухом. Поле — рух угору. Місто — угору. Цвинтар — рух униз. Дім — також униз. Дім з рухом униз. Що це?

Сходи вниз.

Дім.

Підземелля!

Ну, звісно ж! У цього домі має бути підземелля. Підземелля, де ховається його темна душа. Підземелля, де все відбувається. Дім, що зісковзує у безодню. От що його нахилило. Ось де вихід.

Вихід?

Вихід.

Вихід і вхід.

Вихід — там, де вхід.

Кожен лабіринт має вхід і вихід. Вона знову подивилася на листок. Боже… як просто. Це ж так просто. Перша сторона світу, що вимовляється, — вхід, четверта — вихід, крізь дві інші вона просто проходить — це коридори. Ліза намалювала стрілки і обвела у кожній комбінації першу та четверту сторони світу.

Перший лабіринт: вхід на Сході, вихід — на Півночі.

Другий лабіринт: вхід на Півночі, вихід на Заході.

Третій лабіринт: вхід — Захід, вихід — знову Північ.

Отже, вона дещо вже знає про четвертий лабіринт. Вихід — там, де вхід. Отже, вихід, він же вихід з четвертого і останнього лабіринту, на Сході (там, де був вхід до першого лабіринту), а вхід на Півночі. Залишається розмістити у правильній послідовності проміжні елементи — Південь і Захід.

Тієї ночі Ліза вперше помітила місяць.

Наближалася ніч повні, і місяць, що дедалі округлювався, нахабно зазирав у вікно.

Закинувши голову вона увійшла у маслянисту річку стародавнього безумства. Безумства, в якому чоловічому немає місця. Там не було місця Ерікові, хоч би наскільки глибоко проріс він у неї, хоч би які почуття потривожив. Ліза вже зрозуміла, коли настане ніч повні, але це більше не мало значення.

Місяць не кине її в біді. Буде з нею крізь темні стіни мороку, і кожна річка тектиме в її венах, і кожною рікою тектиме її кров. Цю змову єдності не до снаги здолати жодній Інквізиції.

Вона лягла поверх ковдри. Сон не приходив по її душу, але такими ночами заснути швидко не могла ніколи. Заплющила очі й під повіками знову побачила величезний жовтий круг, він кликав її. І почулося цокання годинника. Знала — в кімнаті його немає, але в її свідомості час відновив цілісність. Він наближався. Їй треба бути готовою. Дивно. Яких надмірних сил вимагає від людини пасивна дія. Адже не муситиме нічого робити. Просто стати на коліна, просто підставити шию, просто прийняти удар. Так легко. Інше зроблять за неї. Їй залишиться чекати. Можливо, нічого не встигне відчути. Лезо меча блискавично розітне хребці. Лише один удар. Не боялася «після», боялася «до». Усього того, що було легко. Справді, дивно. Вона подумала — ще не завтра. У завтрашньому дні буде Ерік, вона побачить Еріка.