Танок з драконами

Сотні лицарів означали сотні щитів. Яструби та орли, дракони та грифони, сонця і олені, вовки та крилаті змії, мантикори, бики, дерева і квіти, арфи, списи, краби та кракени, леви черлені, леви золоті, леви картаті, сови, ягнята, діви та водяники, огирі, зірки, цебра та пряжки, люди оббіловані, люди повішені, люди спалені, сокири, мечі, черепахи, однороги, ведмеді, пера для письма, павуки, змії, скорпіони і ще сотні інших гербових знаків свого часу прикрашали стіни Щитової Палати, сяючи стількома кольорами, що не мріялося жодній веселці.

Та коли лицар гинув чи помирав, його щита знімали зі стіни і клали йому в могилу чи на поховальне вогнище, а нові лицарі з плином століть дедалі рідше вдягали чорне. Нарешті настав день, коли лицарям замку Чорного вже не стало потреби обідати окремо, і Щитову Палату закинули. Протягом останнього століття нею користувалися хіба що час від часу. Як трапезна вона мала чимало недоліків — була-бо темна, брудна, з такими протягами, що взимку і не зігрієш, по підвалах аж кишіла пацюками, а товстелезні дерев’яні сволоки добряче поточила шашіль і густо заплели візерунками павуки.

Та все ж палата була досить довга і широка, щоб умістити дві сотні людей — ба навіть три, якщо зсунутися плечем до плеча. Коли ввійшли Джон і Тормунд, палатою пробігло гудіння, наче шершні заворушилися у гнізді. Тут дичаки принаймні уп’ятеро переважали ґав числом — судячи з того, як мало він побачив ґав. На стінах лишився жалюгідний десяток щитів — сірих, похмурих, з вицвілою фарбою та тріщинами у дереві. Але вздовж стін весело палали смолоскипи у залізних держаках, і за наказом Джона до палати внесли столи і лави. Колись маестер Аемон сказав йому, що люди, яким зручно сидіти, схильні краще слухати. А ті, що мусять стовбичити на ногах, радше кричатимуть незгоду.

У голові палати стояв добряче просілий поміст. Джон видерся на нього, маючи обіч себе Тормунда Велетнебоя, і здійняв руки, прохаючи тиші. Але шершні загули ще дужче. Тоді Тормунд приклав до вуст ріг і дмухнув. Ревище заповнило палату, відбившись від крокв. Настала тиша.

— Я покликав вас сюди обговорити наш похід на поміч Недолі, — почав Джон Сніговій. — Там зібралося кілька тисяч вільного народу. Вони не мають куди подітися і потерпають з голоду. А в навколишніх лісах, як нам доповідають розвідники, блукають мерці.

Ліворуч від себе він побачив Марша та Ярвика. Отела оточували його будівничі. Бовен мав при собі Віка Скіпку, Леха Ліворукого і Альфа з Мокромулу. Праворуч Джон помітив Сорена Щитолама, що сидів, схрестивши руки на грудях. Далі за ним перешіптувалися Гавін Торговець і Харле Любчик. Ігон Прабатько сидів посеред дружин, Говд Мандрівник — на самоті. Боррок прихилився до стіни у темному кутку. Вепра з ним, на щастя, не було.

— Кораблі, що я вислав забрати Матінку-Кротиху з її людом, побито штормами. Тепер ми мусимо вислати поміч, яку зможемо, суходолом, або дати їм померти.

Джон побачив двох лицарів королеви Селиси. Пан Нарберт і пан Бенефон стояли коло дверей унизу палати. Решта королевиних людей була промовисто відсутня.

— Я сподівався очолити виправу власною особою і привести назад стільки вільного народу, скільки зможе подолати шлях. — Позаду палати Джонову увагу привернув спалах червоного. Прибула пані Мелісандра. — Але нині я не зможу вирушити до Недолі. Виправу очолить Тормунд Велетнебій, відомий вам усім. Я пообіцяв йому стільки людей у поміч, скільки знадобиться.

— А де ти будеш, ґаво? — загуркотів Боррок. — Заховаєшся тут, у замку Чорному, за своїм білим собакою?

— Ні. Я поїду на південь.

І Джон прочитав їм уголос листа, написаного Рамзаєм Сніговієм.

Коли він скінчив, Щитову Палату охопило божевілля. Всі почали горлати одночасно, скочили на ноги, затрусили кулаками. «Ось тобі й чудодійна сила заспокійливих сидінь.» В повітрі зблиснули мечі, сокири гримнули по щитах. Джон Сніговій озирнувся на Тормунда. Велетнебій ще раз дмухнув у ріг — удвічі довше і удвічі гучніше, ніж наприпочатку.

— Нічна Варта не втручається у війни та чвари королівств Семицарства, — нагадав Джон, коли гармидер трохи ущух. — То не наша справа — воювати Байстрюка Болтонського, мститися за Станіса Баратеона, захищати його вдову та доньку. Ця тварюка, яка робить накидки зі шкіри жінок, заприсяглася вирізати мені серце, і я хочу, щоб він відповів за свої слова… та не проситиму нікого з братів порушити обітниці.

— Нічна Варта вирушить до Недолі, як задумано. Я ж поїду до Зимосічі сам, лишень… — Джон спинився на хвильку. — …якщо ніхто з присутніх не забажає приєднатися до моєї справи.

Здійнялося ревище, яке виправдало всі його сподівання — таке гучне та страшне, що зі стін злетіли два щити. Сорен Щитолам скочив на ноги, а за ним і Мандрівник. Торег Високий, Брог, Харле Ловчик і Харле Любчик, Ігон Прабатько, Сліпий Дос, навіть Великий Морж. «Отже, я маю бійців, — подумав Джон Сніговій, — і ми йдемо по тебе, Байстрюче.»

Він помітив, як Марш та Ярвик вислизають геть, а з ними і всі їхні прибічники. Та то вже не важило — тепер вони не були йому потрібні. Ба більше — тепер він і не хотів пов’язувати себе з ними. «Ніхто не скаже, що я змусив братчиків порушити обітниці. Якщо це злочин проти присяги, то скоїв його лише я сам.»

Раптом Тормунд почав гатити його по спині, вишкірившись щербатим ротом від вуха до вуха.

— Добре сказав, гайвороне! А тепер неси мед! Зроби їх своїми і добряче залий їм очі, ось як це робиться. Ми ще зробимо з тебе справного дичака. Гир!

— Я накажу принести пива, — розвіяно мовив Джон. Він помітив, що Мелісандри вже немає, і королевиних лицарів теж. «Було піти спершу до Селиси. Вона мала б знати першою, що її володар мертвий.» — Вибач мені. Справу залити їм очі я лишаю тобі.

— Гир! Для такої справи, ґаво, ти не знайдеш нікого кращого! Ходи собі!

Коли Джон виходив зі Щитової Палати, обабіч нього знову з’явилися Лошак та Рорі. «А після королеви я мав би побалакати з Мелісандрою, — подумав він. — Якщо вона бачила крука посеред бурі, то і Рамзая б мені знайшла.»

Раптом він почув галас… і таке гучне ревіння, що здавалося, ніби струснулася Стіна.

— Від Гардінової Башти, м’сьпане! — швидко проказав Лошак. Хотів сказати ще щось, але його слова обірвав страшенний вереск.

«Вала» — була перша Джонова думка. Та вереск був не жіночий. «Так верещить чоловік у смертних муках» — подумав Джон і пустився бігти. Лошак та Рорі кинулися услід.

— Невже упирі? — спитав Рорі.

Джонові спало на думку те саме. Чи не втекли його трупи з кайданів та крижаних келій?

Коли вони дісталися Гардінової Башти, вереск вже припинився, але Вун-Вун ще ревів. Велетень теліпав навколо себе скривавленим трупом, який тримав за одну ногу — так само, як Ар’я теліпала ляльку, коли була маленька, відбиваючись своєю грізною зброєю від городини, що подавали на обід. «Та на відміну від Вун-Вуна, Ар’я не дерла своїх ляльок на шматки.» Мечова рука покійного лежала за кілька сажнів, зросивши червоним сніг навколо себе.

— Пусти його! — заволав Джон. — Вун-Вуне, пусти його!

Та Вун-Вун або недочув, або не зрозумів. Він і сам спливав кров’ю з кількох ран на животі й руці, вочевидь завданих мечем. Велетень вдарив мертвим лицарем об сірі камені башти, потім знову і знову, аж доки голова нещасного не перетворилася на червону кашу, неначе з соковитого літнього кавуна. У морозному повітрі плескала кирея лицаря — білої вовни, облямована сріблястим альтембасом, помережана візерунком з блакитних зірок. Навсібіч порскала кров і шматки кісток.

З навколишніх башт і палат поспіхом стікалися люди — північани, вільний нарід, королевині слуги…

— Шикуйтеся! — наказав Джон Сніговій своїм братчикам. — Не підпускайте нікого, а надто королевиних!

Убитий був пан Патрек з Король-Гори; від його обличчя геть нічого вже не лишилося, та гербові знаки на одязі упізнавалися так само легко. Джон не хотів, щоб пан Малегорн, пан Брус чи ще хтось із королевиного почту спробував на ньому мститися.