Танок з драконами

— Киньте тут.

Якщо буря завалить їх, наче в могилах, то й на краще. З часом, певно, їх доведеться спалити, та нині вони лежали у келіях, скуті залізними ланцюгами. Цього, та ще їхньої смерті, мало вистачити для надійного утримання.

Тормунд Велетнебій не міг прибути зі своїм вояцтвом більш вчасно — саме тоді, коли скінчили вигрібати сніг. З ним, щоправда, з’явилося під громові заклики та дмухання у роги лише п’ятдесят людей замість вісімдесяти, яких Торег обіцяв Шкірянові… але ж за що Тормунда прозвали Голосом-у-Піднебессі, як не за гучні обіцянки та перебільшення аж до неба. Сам дичак з’явився з червоною від морозу мармизою, гучно вимагаючи ріг пива і чогось гарячого поїсти. На бороді йому намерзла крига, вуса вкрилися кіркою.

Хтось уже встиг розповісти Громовому Кулаку про Геріка Королевича та його нове величання.

— Король дичацького племені, отакої?! — заревів Тормунд. — Гир! У моїй волохатій дупі — ось де йому королювати!

— Але виглядає він вельми по-королівському, — зауважив Джон.

— Виглядає?! Еге ж. Як ходить, то згори теліпає червонястою гривою, а знизу — дрібною червоною цюцюркою. Ото і все, чим має похвалитися. Раймунд Рудоборід разом із синами загинув при Довгозері, дяка вашим клятим Старкам і П’яному Велетню. А малий братик — ні. Чув, з якого дива його кликали Рудим Круком?

Тормунд розтяг вуста у щербатий вишкір.

— Бо геть з поля битви летів першим, наче на крилах. Тоді ще пісню про нього склали. Співець шукав риму і таки знайшов: «Злякать Крука — то не штука…»

Він витер носа.

— Отож якщо лицарі твоєї королеви хочуть собі його дівчаток, хай забирають, мені не шкода.

— Дівча-а-ат! — крякнув Мормонтів крук. — Дівча-а-ат!

Почувши птаха, Тормунд знову зареготав.

— Оце так пташка! Має здоровий глузд. Скільки за нього просиш, Сніговію? Я тобі сина віддав. Май совість віддячити хоч птахом, хай йому грець!

— Віддячив би, — мовив Джон, — та боюся, щоб ти його не зжер.

І на це Тормунд відповів реготом.

— Зже-е-р! — зловісно буркнув крук, ляскаючи чорними крилами. — Зер-рна, зер-рна, зер-рна!

— Треба поговорити про виправу, — мовив Джон. — Хочу, щоб у Щитовій Палаті ми були одностайні, бо мусимо…

Він перервався, коли Мулій встромив носа до дверей і з похмурою мармизою повідомив, що Клідас приніс листа.

— Скажи, хай залишить тобі. Згодом прочитаю.

— Воля ваша, мосьпане, лишень… Клідас аж сам не свій… геть блідий, не рожевий, перепрошую пана… ще й труситься.

— На чорних крилах чорнії слова, — пробурмотів Тормунд. — Здається, ви, колінкарі, кажете щось таке?

— Ми кажемо: «тримай голову в холоді, а черево в голоді», — відповів Джон. — Іще кажемо: «Не пий з дорнійцем, як місяць уповні». Від нас чого тільки не почуєш.

Зачувши прислів’я, Мулій теж всунув свої два шеляги:

— Моя бабця завжди примовляла: «Друзі, що з літа, розтануть, мов сніг, а друзі зимові — то друзі навік.»

— Наразі мудрості пращурів з мене досить, — відрізав Джон Сніговій. — Май ласку, приведи сюди Клідаса.

Мулій не збрехав — старий шафар справді трусився, а блідий був, наче свіжий сніг надворі.

— Мо’, я дурницю кажу, пане воєводо, та цей лист… він мене лякає. Бачите ось тут?

На сувої було написано лише одне слово: «Байстрюку». Не «Воєводі Сніговію», «Джонові Сніговію» чи «Князеві-воєводі». Просто «Байстрюку». Листа було запечатано ляпкою твердого рожевого воску.

— Ви добре вчинили, що прийшли негайно, — мовив Джон.

«І лякаєтеся теж недарма.» Він зламав печатку, розгорнув пергамен і прочитав.

«Твій облудний король мертвий, байстрюче. Його з усім військом розбито у семиденній битві. Я маю його чарівного меча. Перекажи його червоній хвойді.

Друзі твого облудного короля мертві. Їхні голови на мурах Зимосічі. Прийди і подивися, байстрюче. Твій облудний король брехав, і ти теж. Ти сказав світові, що спалив Короля-за-Стіною. Натомість ти послав його до Зимосічі вкрасти в мене молоду.

Я поверну собі свою наречену. Якщо хочеш Манса Розбишаку, прийди і візьми. Я тримаю його у клітці на спогляд усій півночі, як доказ твоєї брехні. У клітці холодно, але я зробив йому теплу накидку зі шкур шести хвойд, які прийшли з ним до Зимосічі.

Я хочу назад свою наречену. Я хочу королеву облудного короля. Хочу його доньку і його червону відьму. Хочу його дичацьку принцесу. Хочу його малого принцика — дичацьке немовля. І свого Смердюка хочу теж. Надішли їх мені, байстрюче, і я не потурбую ані тебе, ані твоїх гайворонів. Залиш їх собі — я виріжу твоє байстрюцьке серце і з’їм.»

Підпис був такий:

«Рамзай Болтон, законний князь та господар на Зимосічі.»

— Гей, Сніговію! — покликав Тормунд Велетнебій. — Що сталося? Маєш такі очі, наче з того сувоя викотилася свіжа голова твого батька.

Джон Сніговій відповів не одразу.

— Мулію, відведи Клідаса назад до покоїв. Ніч темна, стежки слизькі від снігу. Шовкуне, ходи з ними.

Джон віддав Тормундові листа і додав:

— Ось, поглянь сам.

Дичак підозріливо роздивився листа і повернув його назад.

— Виглядає гидко… але Тормунд Громовий Кулак замолоду мав справи цікавіші, ніж примушувати шматки шкіри до себе говорити. Вони ж однак нічого доброго не скажуть, хіба не так?

— Коли і скажуть, то рідко, — визнав Джон. «На чорних крилах — чорнії слова.» Можливо, ті старі примовки мудріші, ніж він гадав. — Цього листа прислав Рамзай Сніговій. Я тобі прочитаю, що він пише.

Коли він скінчив, Тормунд присвиснув.

— Гир! Оце срака роззявилася. Що там про Манса? Тримає його в клітці, кажеш? Як це? Адже кількасот людей бачили, як твоя червона відьма його спалила!

«То був Торохкало, — трохи не ляпнув Джон. — Химородь. Мана, казала вона.»

— Мелісандра… вона говорила мені: «шукай відповіді в небі». — Він поклав листа на стіл. — Крук на крилах бурі. Вона бачила, що має статися.

«А коли матимете свої відповіді, пришліть по мене.»

— А мо’, то все брехня собача, ге? — спитав Тормунд, чухаючи шию під бородою. — Якби я собі мав гарненьке гусяче перо та горщик маестерського чорнила, то сам би написав, що маю прутня завтовшки та завдовжки як моя власна рука. Та хіба він росте від того, що про нього пишуть?

— Він має Світлоносця. Пише про голови на мурах Зимосічі. Знає про списниць, про їхню кількість. — «Знає про Манса Розбишаку.» — Ні. В цьому листі таки є частка правди.

— Ну нехай, ґаво. Сперечатися не буду. Що тепер робитимеш?

Джон порозминав пальці мечової руки. «Нічна Варта не втручається.» Стиснув кулак, розтулив його знов. «Те, що ви пропонуєте, є ніщо інше, як зрада.» Він згадав Робба, якому в волоссі танули сніжинки. «Убий хлопчика, і хай народиться чоловік.» Подумав про Брана, що видирався стіною башти, спритніший за мавпу. Про Рікона, що любив сміятися аж до нестями. Згадав Сансу — як вона розчесувала Панночці хутро і співала щось собі під ніс. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» Нарешті подумав про Ар’ю з плутаниною, схожою на пташине гніздо, на голові. «Я зробив йому теплу накидку зі шкур шести хвойд, які прийшли з ним до Зимосічі… Я хочу назад свою наречену… Хочу назад свою наречену… Хочу назад свою наречену…»

— Гадаю, доведеться змінити наші задуми, — мовив Джон Сніговій.

Вони говорили ще майже дві години.

Зі зміною варти замість Фулька та Мулія коло дверей зброярні з’явилися Лошак і Рорі.

— Ходімо зі мною, — наказав їм Джон, коли час настав.

Привид теж хотів піти услід, але щойно вовк рушив ззаду, обережно скрадаючись слідами, Джон ухопив його за хутро на карку і затяг назад до помешкання. У Щитовій Палаті серед іншого товариства міг перебувати і Боррок. Останнє, чого Джонові зараз бракувало — звірячої бійки лютововка з вепром.

Щитова Палата належала до найстаріших будівель замку Чорного. То була довга трапезна з протягами, збудована з темного каменю; її дубові крокви, сволоки та бантини зчорніли від диму за незліченні століття. У часи давніші, коли Нічна Варта була далеко численніша, стіни палати були завішані рядами яскраво розфарбованих дерев’яних щитів. Як тоді, так і нині, коли лицар вдягав чорне, звичай приписував йому відкласти старий герб і взяти собі простого чорного щита нового братства. Покинутий лицарем щит віщався у Щитовій Палаті.