Танок з драконами

— Чи не пропонуєте ви себе, добрий пане?

— Невже я на вид здаюся вам божевільним?

З місця скочив Пістрявчик.

— Я поведу! — І весело закалатав дзвониками. — Як пірнемо ми у море, то повернемось не скоро. Коників там засідлаймо та по хвилях поганяймо. Нас вітатимуть русалки, засурмлять у мушлі палко, отакої, йой-ой-ой!

Усі присутні засміялися. Навіть королева Селиса дозволила собі слабеньку посмішку. Але тепер не до сміху було Джонові.

— Я не прохаю своїх людей робити те, чого б не зробив сам. Тому очолю виправу власною особою.

— Ми схвалюємо вашу хоробрість, — мовила королева. — Вона вельми доречна. Згодом про вас складе зворушливу пісню якийсь віршомаз, а ми матимемо розумнішого та поміркованішого князя-воєводу.

Вона сьорбнула вина з келиха.

— Але побалакаймо про інші справи. Акселю, приведіть дичацького короля, коли ваша ласка.

— Негайно, ваша милосте.

Пан Аксель вийшов у двері й за мить повернувся з Геріком Королевичем.

— Герік з дому Рудоборід! — оголосив він. — Король дичацького племені!

Герік Королевич був чолов’яга з себе високий, довгоногий, широкий у раменах. Скидалося, що королева вдягла його у щось зі старого одягу чоловіка-короля. Відтертий та відчищений, вбраний у зелений оксамит та обшиту горностаєм делію, з добре вимитим довгим рудим волоссям та ошатно підстриженою вогняною бородою, дичак виглядав зацним південським паном до останнього вершка. «Він увійшов би до престольної палати в Король-Березі, і ніхто б оком не змигнув» — подумав Джон.

— Герік є правдивим і законним королем дичаків, — оголосила королева, — що веде неперервний родовід з чоловічого боку від їхнього великого короля Раймуна Рудоборода. Тоді як самозванець Манс Розбишака народився од жінки-простолюдки і одного з ваших чорних братчиків.

«Ні, — подумки відповів Джон, — Герік походить від молодшого брата Раймуна Рудоборода.» Дичаками подібний родовід рахувався приблизно так само, як походження від Раймунового коня. «Нічого вони не знають, Ігритто. Ба гірше — не хочуть вчитися.»

— Герік ґречно погодився віддати руку своєї найстаршої доньки панові Акселю, сердешному моєму благодійникові, для поєднання Господом Світла у священному шлюбі, — мовила королева Селиса. — Інші його дівчата теж укладуть свої шлюби одночасно з сестрою. Другу доньку ми віддаємо панові Брусу Пряжнику, а наймолодшу — панові Малегорну з Рудоставу.

— Панове, — нахилив голову Джон по черзі до кожного з названих лицарів. — Бажаю вам знайти щастя з вашими нареченими.

— А у морі за дружин хлопаки беруть рибин. — Пістрявчик станцював кілька кроків, теленькаючи дзвониками. — Отакої, йой-ой-ой.

Королева Селиса знову пирхнула.

— Чотири весілля зіграти не складніше, ніж три. Давно вже час нам, воєводо Сніговію, влаштувати долю цієї дівчини Вали. Я вирішила віддати її за мого вірного лицаря та хороброго захисника, пана Патрека з Король-Гори.

— А чи Вала вже знає, ваша милосте? — запитав Джон. — Бо серед вільного народу, коли чоловік жадає жінку, то краде її власноруч і тим доводить свою силу, спритність і мужність. Але якщо залицяльника спіймають родичі жінки, то віддухопелять мало не на смерть… а чи й гірше, раптом сама жінка завважить його за негідного.

— Дикунський звичай! — мовив Аксель Флорент.

Пан Патрек лише коротко реготнув.

— Жоден чоловік досі не смів піддати сумніву мою мужність. І жінка не насмілиться.

Королева Селиса закопилила губу.

— Воєводо Сніговію… якщо панна Вала так погано знається на наших звичаях, пришліть її до мене. Я навчу її обов’язків шляхетної пані перед законним володарем і чоловіком.

«Це буде свято, а не наука.» Джонові аж закортіло дізнатися, чи так само палко Селиса жадала б випхати Валу за одного зі своїх лицарів, якби знала її думку про принцесу Ширену.

— На те, звісно, воля вашої милості, — відповів він. — Та не веліть карати, веліть слово сказати…

— Ваше слово буде зайве. Маєте дозвіл піти.

Джон Сніговій став на коліно, схилив голову, підвівся і пішов, перестрибуючи по дві сходинки і киваючи до королевиних стражників, яких її милість поставила на кожному повороті сходів, щоб уберегтися від кровожерливих дичаків. Та на середині шляху до нього покликав голос згори:

— Джоне Сніговію!

Джон обернувся.

— Пані Мелісандро?

— Гадаю, нам варто побалакати.

— Справді? — «А я гадаю, не варто.» — Маю нагальні обов’язки, ласкава пані.

— Саме про них я і хочу побалакати. — Вона вже спускалася сходами, обмітаючи їх кривавої барви спідницями; здавалося, червона жінка пливе у повітрі. — Де ваш лютововк?

— Спить у моїх покоях. Її милість не дозволяє приводити його перед свої очі. Каже, він лякає принцесу. Та й поки тут Боррок зі своїм вепром, я не насмілююся пускати його на волю.

Перевертень мав рушити з Сореном Щитоламом до Кам’яних Дверей, щойно повернуться вози, які повезли рід Дери-Тюленя до Зеленого Сторожа. А до тієї пори Боррок обійняв собі за житло один зі стародавніх склепів коло замкового цвинтаря. Скидалося, що товариство давно померлих людей дарувало йому більше втіхи, ніж товариство живих. Та й вепр задоволено совався собі між могил, риючи тут і там, щонайдалі від інших тварин.

— Та тварюка — завбільшки з бика, а ікла в нього — наче мечі. Привид накинувся б на нього, якби звільнився, і хтось із них, а чи й обидва, не пережили б сутички.

— Боррок — найменша з ваших турбот. А от ваша майбутня виправа…

— Одне ваше слово могло б змінити думку королеви.

— Селиса має рацію, Снігу-воєводо. Хай вони помирають. Ви їх не врятуєте. Ваші кораблі вже загублено…

— Шість лишилося. Більше як половина флоту.

— Ваші кораблі загублено. Усі до останнього. Жодна людина з них не повернеться. Я бачила це у своїх вогнях.

— Ваші вогні вже брехали раніше.

— Я помилялася у читанні їх, і визнала свої помилки, але…

— Сіра дівчина на коні, що помирав. Кинджали у пітьмі. Обіцяний принц, народжений серед диму та солі. Не можу пригадати за вами, мосьпані, геть нічого, крім помилок. Де знаходиться Станіс? Що чути про Торохкала та його списниць? Де, зрештою, моя сестра?

— На всі ваші питання будуть відповіді. Шукайте їх у небі, Снігу-воєводо. А коли знайдете, пришліть по мене. Зима вже на порозі перед нашими дверми. І я — ваша єдина надія.

— Дурна надія, — відказав Джон, обернувся і пішов геть.

У дворищі за дверима мулявся Шкірян.

— Торег повернувся, — доповів він, побачивши Джона. — Його батько оселив людей у Дубощиті, а сам повернеться сьогодні пополудні з вісьма десятками бійців. Що сказала бородата королева?

— Її милість не має чим допомогти.

— Надто зайнята смиканням волосин з-під носа? — сплюнув на землю Шкірян. — Та байдуже. Тормундових людей і наших має вистачити.

«Дістатися туди — можливо.» Та Джона Сніговія найбільше непокоїло, як потім повернутися. Подорож назад до Стіни сповільнять тисячі людей вільного народу, змучені голодом і хворобами. «Річка люду, повільніша за річку льоду.» Така валка буде вкрай вразлива. «Мертв’яки у лісі. Мертв’яки у воді.»

— Скількох має вистачити, як гадаєш? — спитав Джон Шкіряна. — Сотні? Двох сотень? П’яти? Тисячі?

«Брати більше людей? Чи менше? Звідки мені знати?» Менший загін швидше дістанеться Недолі… та який зиск з мечів, коли нема харчів? Матінка-Кротиха з її людьми вже переступили межу, за якою їдять власних покійників. Щоб нагодувати знедолених, доведеться брати вози та сани, а до них і тяглових тварин: коней, волів, собак. І замість нестися щодуху крізь страхолюдну пущу, вони будуть приречені повзти.

— Маємо вирішити ще чимало питань. Розповсюдь звістку. Хочу, щоб усі ватажки зібралися у Щитовій Палаті з початком вечірньої варти. Тормунд має вже дотоді прибути. А де шукати Торега?

— Коло малої потворки, де ж іще. Чув я, він заприязнився до однієї з годувальниць.

«До Вали він заприязнився. Сестра її була королевою, чому б і їй не стати?» Колись Тормунд мріяв зробитися Королем-за-Стіною, та його здолав Манс. Чому б ту саму мрію не плекати Торегу Високому? «Краще вже він, ніж Герік Королевич.»