Писар Схiдних Ворiт Притулку

Жінка присунулася ближче до вогню. Антон чекав, що вона зараз вийме руки з-під шалі й простягне їх над багаттям, щоб зігрітись.

― А тоді я ще подумала, чи повернуся на волю такою, якою прийшла сюди, чи не залишиться на мені пил спільної покути. Мені стало страшно за своє постаріле обличчя, посивіле волосся, які незабаром побачить той, хто прийняв мою жертву. Я більше його не любила. Я казала собі: ось вийду звідси теплого сонячного ранку і буду жити сама. Оселюся у лісі, збиратиму трави, лікуватиму людей, може, знову почну малювати. Я знала таку хатинку, мій спадок по бабусі. У тій хатинці не буде дзеркал і очей, які віддзеркалюватимуть мій гіркий минулий досвід. Ти думаєш, до чого я веду?

― Ти щось казала про надію…

― Так, надія буває горда, а буває покірна. Життя не дало мені покори. За тиждень перед звільненням мене скалічила прасувальна машина і я втратила обидві руки. Якби я мала руки, я б перевернула цілий світ. А без них опинилась у Притулку. Кожен із нас щось втратив у тому світі: хто ― розум, хто ― душу, хто ― руки, і прийшов сюди, аби їх віднайти.

― Ти віднайшла свої руки, правда? ― сказав Антон. ― Я бачив Семмі…

― Не знаю, ― відповіла жінка.

І на цьому вистава закінчилася.

Антон опинився на темній, зовсім темній вулиці, де лише білів сніг під ногами. Він мав іти далі, не озираючись, шукати невловимого Генріха. Позад нього запалювалося світло в домівках, куди люди поверталися після вистави. Розгублений, самотній Писар Східних Воріт Притулку йшов прямою дорогою, що мала вивести його за місто. Ніхто не зупиняв його, та й чи можна зупинити людину, сховану в темряві?

Справжнє закінчення вистави було інше. Подорожній спинився погомоніти коло вогню і склав свої мандрівничі пожитки до ніг іншого, бо йому здалося, що подорож його скінчилася (насправді він втомився), і той інший мусив підвестися, покинути все й стати Подорожнім. Бо подорож повинна тривати.

Насправді Антон зупинився ще на одну ніч у готелі. Жінка без рук, наречена Семмі, забула про обіцянку, заради якої Антон став учасником дійства. Він не знав, що таке катарсис, та й вистава не зовсім вдалася. Вона збаламутила мешканців Містечка, наславши на них довгу безсонну ніч. Амброзіус не зумів оволодіти ситуацією, коли в неї втрутився Антон, поруйнувавши поетичну конструкцію, що мала привести до очищення, тобто катарсису. Режисер, вважав Амброзіус, мусить контролювати не тільки ситуацію, а й будь-які імпровізації. Що ж, він отримав урок, проте не сприйняв це як належить, а розгніваний, одразу ж подався до своєї кімнати. До ранку він уже змирився з тим, але не застав Писаря Східних Воріт,

Щодо Леонтія, то той був цілком задоволений власним виступом, адже не забув слів і вони залишились у готелі його душі надовго. Він повернувся додому і в очікуванні друзів націдив яблучного сидру й нарізав хліба і сиру. У двері хтось постукав і увійшла та жінка без рук.

― Заходь, Катерино, заходь!

Жінка і вогонь були нерозлучні, й такими залишились у пам’яті Писаря Східних Воріт. Вона стала коло вогню поруч із Антоном і спитала:

― Тобі дуже залежить на тому Генріхові?

Антон кивнув.

― Усі вже знають, що ти його шукаєш. Але серед нас нема такого. Що ти будеш робити?

― Піду далі. Семмі мені розповів про чоловіка, який подарував йому в дитинстві тістечко. І що тут є будинок, який пахне тими тістечками.

― Я покажу тобі його. Збирайся!

― Та ж темно! ― зауважив Леонтій.

― Завтра він уже піде. Я покажу, де цей дім, і вранці ти зможеш зайти всередину.

«Дивна жінка», ― міг би подумати кожен. Але Антон розумів її. Вона відчувала його нетерпіння і прийшла, щоб урятувати від порожньої безсонної ночі. Антон хутко вдягнувся, і вони вийшли, маючи відчуття, ніби крім них нікого не було на світі. Бракло світла, але замість ліхтаря на небо випливла нерівна половинка місяця.

― Це близько, ― сказала жінка. ― Я подумала, що тобі здаватиметься наше містечко негостинним, і ти так і підеш з цією думкою…

― Я радий, ― відповів недоладно Антон, і тепло торкнулося його серця.

― Я часто згадую того хлопчика з в’язниці, якого одне слово «тато» зробило щасливим. Коли хоч раз відчув себе щасливим, то вже не можеш втратити надії.

― Ти, певно, дуже сильна.

― Так, коли не маєш рук і продовжуєш жити, то ти й справді сильна. Але не сильніша за тих, хто мав руки. Я ніколи не забуду про власне каліцтво навіть коли житиму з Семмі. Злучити два скалічених тіла просто, але як поєднати дві душі? Семмі хоче подолати один пагорб, а за ним будуть інші. А це все пусте! Ну от, ми і прийшли…

Катерина обірвала розмову, не бажаючи йти з ним вічно однією дорогою. На старий будинок з дерев’яною верандою падало місячне світло, і неторканий сніг на східцях викликав відчуття холоду й порожнечі.

― Звісно, його тут немає. Але часом стіни теж промовляють. Ти можеш до них доторкнутися хоч зараз.

― Ні, я це зроблю завтра. А ще побачу тебе?

― Не знаю. Можливо, колись. Ти несеш важкий тягар. Мені завжди було шкода Писарів Східних Воріт, а тебе шкода ще більше, бо у тебе попереду довге життя.

Жінка засміялась і додала:

― Я кажу це, щоб ти, бува, не пожалів мене першим. Хіба не так?

Антон промовчав.

― Коли я йшла сюди, то думала, що це місце, де здійснюються всі бажання: сліпі прозрівають, німі починають говорити. Однак тут немає ні бажань, ні їх здіснення. Тому ти й спантеличив нас усіх своїм намаганням знайти Генріха на прізвисько Кухар. Кожен із нас хотів би бути на твоєму місці…

― По правді кажучи, я не відчуваю від того великої втіхи. Золоті двері я шукав би охочіше.

― Хіба не все одно, чого шукаєш? Кажуть, у Притулку є місця, де бажання знову з’являються. Але мені ще не час. Я ― бажання Семмі!..

― Не кажи так! Є книга, де записане і твоє життя. Але я не буду її читати, коли повернуся додому. Твоя розповідь ― правдивіша. Я ніколи не зможу її забути. Мені дуже шкода тієї хатинки у лісі, яка все ще чекає на тебе…

Перед готелем Катерина зупинилася:

― Гарно ми поговорили. Я б радила тобі йти до монастиря, що за лісом. Власне, це не монастир, а така собі дерев’яна фортеця, де живуть затяті самітники. Кожен, хто йде на захід, зустрічає цей монастир. Щасливо тобі!

І жінка зникла в темряві, збентеживши Антона не так історією свого життя, як співчуттям до життя Антона. Вона ніби відчинила у ньому якісь двері й, побачивши, як б’ється його сполохане серце, злякалась і пішла, не зачинивши їх…

IX

«Що можуть сказати стіни?» ― думав Антон, прямуючи на захід дорогою, яка щораз більше губилася в снігу. На обрії перед ним вимальовувалася синьо-чорна стіна лісу.

Вогнище у будинку, де жив колись Генріх, давно погасло, але й досі густа кіптява покривала стелю кухні. Це було найпросторіше місце в домі. Усе припало пилюкою, посноване павутинням і, якби долівку не виклали камінням, до цього додалася б ще зігнила підлога. Коли Антон згріб сміття, трухлявиння і запалив усе це в каміні, йому вчувалися навіть якісь голоси у вогні. Але то була омана. Уперше, відколи він покинув домівку, йому довелося розпалювати вогонь. І ця думка викликала у ньому тугу. Скільки йому ще доведеться віддалятися від близьких серцю людей? Він пробував собі уявити Генріха, але при такому запустінні ніяк не вдавалося створити образ статечного господаря, який любить куховарити і частувати гостей. Натомість перед очима виникав невтомний мандрівник, що повертається додому, коли настає холоднеча і всі інші істоти впадають у стан дрімоти.

Антон надто мало подорожував, щоб збагнути звички подорожнього. Його тривожило інше: дедалі відчуженіше сприймав він Східні Ворота і своє місце біля них. Лише хатинка, садок, кози і рідні йому люди залишалися так само дорогими. Через його життя пройшло надто багато людей з надією і відчаєм у очах, і він нарешті відчув утому. Антон міг би оселитися тут, назвавши себе якось інакше, може, навіть і Генріхом. Бо той Генріх напевно забув уже, як пекти тістечка, і навчився будувати дахи чи шити одяг. У кутку Антон знайшов бляшану формочку для тістечок, у вигляді серця, і йому здалося, що вона пахне чимось солодким. Це вже було щось.