Писар Схiдних Ворiт Притулку

Земля:

― І вони так чинили з тобою.

Подорожній:

― Не знаю, хто ти, але вірю тобі. Бачиш, з’ївши оце яблуко, я починаю бачити все ніби без одежі фальшу й соромливості, марнославства і злиднів. Землю без трави, дерево без листя…

Дерево:

― Я ― не дерево, я ― груша. І без квіту, і без листя я не втрачу власної сутності.

Подорожній:

― Вибач за невдалий приклад. Власне, осінь ― це метафора, і зима ― метафора. А ти ― груша, в якої поїли всі грушки. Дякувати Богу, ти комусь потрібна. Ти боїшся холоду, Груше?

Груша:

― Холод ― це також метафора.

Подорожній:

― Я про реальний холод, про той, який сковує тіло. Усі життєві соки змерзаються, перестають текти. Люди вмирають від холоду швидше: їхня кора, тобто шкіра, тонша й чутливіша. Ти маєш душу? Я завжди хотів це знати. Мати душу ― означає відчувати страх і побожність перед зоряним небом.

Зима:

― Ти забув про любов.

― Знову ― внутрішній голос. Не буду опиратися.

Груша:

― Я знаю, що таке холод і біль. Цього досить.

Подорожній:

― А коли до тебе підходять із сокирою, ти відчуваєш страх? Страх завжди передує болю.

Груша:

― А після болю настає примирення.

Подорожній:

― Хтось згадав про любов. Мабуть, від примирення залишається осад. Як цукор на дні склянки з чаєм. Щоб його з’їсти, треба вивернути склянку зсередини. Може, комусь це вдається. Тому і мертві завжди посміхаються, і в них вдоволений вигляд. Вони з’їли свій цукор. Коли я перейду через пагорб, то ще буду якийсь час іти, а потім і в мене з’явиться така усмішка. Не матиме значення, що я залишив за собою. Я ж любив скороминущі речі. Їх уже не існує. Але мені приємно дізнатися, що душа є і в дерев, і в птахів, які змушені збирати покидьки і при цьому вміють літати…

Пагорби розтають перед ним,

― Ти вже прийшов, ― каже Зима і кладе йому на плечі руки.

Подорожній бачить перед собою чисте, біле й сліпуче. Це падає сніг. Довкола і згори.

Подорожній:

― Господи, як мені це витримати!

З’являється Вогонь, але він його не бачить, засліплений снігом.

Вогонь:

― Ходіть усі до мене! І ти ― Подорожній. Сідайте, грійтеся і говоріть…

Жителі Містечка і Амброзіус підходять до багаття, у якому весело потріскують дрова. Дим виходить через зруйнований дах. Починається розмова, спершу невміла, яка є продовженням вистави. Антон зачаровано спостерігає за обличчями місцевих жителів, за розмовою і врешті забуває, чого він сюди прийшов. Його справа видається якоюсь малозначущою, нецікавою. Але раптом його осяює: саме тут, саме сьогодні настане розв’язок, інакше він залишиться назовсім коло цього багаття і безконечної розмови. Антон розгублено подивився на Амброзіуса, рушійну силу самої вистави, її натхненника, але той приклав палець до вуст: мовчи. Бо це все-таки була вистава.

― Коли падав сніг, ― сказав сивий чоловік, який теж міг би бути Генріхом, ― я думаю про те, що він дуже помітний, помітніший за дощ, і що ми всі десь унизу. І тому різниця між землею і небом така велика. Сніг ніби нагадує нам про те, що він не може падати знизу і що ми не годні в цьому нічого змінити.

Смаглява жінка засміялася:

― Ти кажеш так, бо знаєш сніг з дитинства! А для мене те, що зверху, і те, що внизу, ― однаковісіньке. Не бачу причин, щоб заздрити. Коли хочете знати, не бути людиною набагато краще. Людина смертна, а всі інші істоти ― ні. Вони зосереджуються лише на власних відчуттях, а не слухають, що оповідають інші. Що ближче істота підходить до людини, то жалюгідніша вона. Як оцей Яструб взимку. Людина теж залежить від інших людей, тому вбила собі в голову, що залежить так само від сонця, і від снігу, і від дощу. Як же можна бути залежним від того, чиєю частиною і цілим ти є? Що ти на це скажеш, Подорожній?

― Я думаю над тим, що нас розділяє і вже ніколи не злучить. А все інше ― в минулому, за пагорбом, ― відказав Подорожній, він же господар готелю.

І Антон замислився не над його словами, а над тим, як одна людина може ставати іншою, і дозволяє їй висловитися. (Театр ― це спроба дати висловитися різним людям, які живуть в одному тілі, але для цього їх спершу треба зачарувати, змусити прокинутися). Він бачив зараз Леонтія, а не Подорожнього.

А тим часом той продовжив:

― Ми давно вже не є частиною цілого. Самотність звільняє людину і від цього. Ми зібралися тут для того, щоб це усвідомити і жити навіть узимку.

Тоді до вогню підійшла жінка, закутана в темну шаль:

― Ми тут не для того, щоб заново пережити пекло самотності. Правду каже Зульфія: не варто шукати віддзеркалення чи то в небі, чи на землі, бо ми належимо їм однаковою мірою. Важливо те, що в нас всередині: зима чи літо, весна чи осінь. Ми будемо переживати їх знову, доки не пробачимо світові, який загнав нас на окраїну страждань. Це ― коло, чуєш, Подорожній, коло, і, обернувшись вдруге, ти знову побачиш місто, у якому колись побував.

― Як же вийти з цього кола? ― спитав Писар Східних Воріт Притулку, хоч для інших він був лише мандрівником, але важливіше, ким ти є для себе. Він знав, що повернеться до своїх обов’язків, але невже йому знову доведеться когось шукати?

Жінка стріпнула волоссям і засміялася:

― Навпомацки, незнайомцю. Подекуди рачки, і з покорою в серці. Надія колись згубила мене і вона ж врятувала. Хочеш довідатися, як?

― Хочу, ― відповів Антон. ― Але найбільше я хочу покласти край своїм мандрам. Мені треба знайти одного чоловіка, який міг приховати чи забути власне ім’я.

― Про це поговоримо згодом. Моя історія не стала для мене чимось таким, що я вже осягнула, і добре було, якби ти допоміг мені в цьому.

― Добре.

Тепер залишилося тільки їх двоє, а між ними багаття. Жінка перевела подих і стала розповідати:

― Це ― історія з іншого світу, який ми всі покинули з однієї причини, сам знаєш, якої. Колись я взяла чужий злочин на себе, щоб врятувати чоловіка, якого любила, мене засудили. В’язниця містилася в якійсь ямі, а, може, й ні. Але небо було дуже високо, і я бачила лише його клаптик. То була в’язниця для жінок, деякі перебували тут роками. Усе виглядало сірим і брудним: жодного чистого кольору, а колись я малювала картини. Тепер мені доводилося шити грубу просту одежу для в’язнів, воїнів та двірників. Або працювати у пральні. Що ближче було до звільнення, то далі я віддалялася від товаришок по нещастю. Я із захватом уявляла собі, як виходжу через браму в’язниці на залиту сонцем вулицю і починаю нове життя. Уяви, як почуває себе той, хто понад усе життя цінував свободу! Нікому не вдавалося поневолити мій дух, тому перебування у в’язниці було лише жертвою мого тіла. Уроком, який доля послала мені, щоб я зрозуміла, наскільки байдуже ставилась я до того єдиного тіла, яке знищували час, хвороби, нужденне вбоге існування.

Одного разу до матерів прийшли їхні діти, що народились у в’язниці, щоб привітати їх з Днем матері. Ці діти не знали, що таке свобода і що таке її обмеження. Вони були невинні й радісні. Із матерями бачилися лише щонеділі. Троє дівчаток і хлопчик лепетали віршики, а ми сиділи й слухали. І тут наглядачка сказала хлопчику в запраній сорочечці, щоб підбадьорити його, коли той запнувся:

― Твій тато дивиться на тебе! ― і показала рукою на скляне вічко пристрою, що стежив за кожним нашим рухом.

І хлопчик щасливо посміхнувся, дочитавши віршик до кінця.

Це мене так вразило, що вночі я довго не могла заснути. Слова наглядачки набули для мене містичного змісту. Мій батько дивиться на мене. Мій Отець. Він бачить нас усіх у цій смердючій ямі, але більшість забула про нього і вважає себе найпокинутішими істотами в світі. Для хлопчика і його матері батько доповнює сім’ю. Навіть якщо він лише дотепна вигадка. Однак вона продовжує нам життя, захищає. Я взяла на себе чужий злочин і була, як ті діти, хоч серед нас траплялись і такі, які ніколи не похвалялися своєю невинністю. Невинність і докори сумління ми розділили між собою порівну, й наші душі вкрилися сіро-коричневим пилом.