Бiсова душа, або Заклятий скарб

— Чого ж ви мовчите, дядьку?

Він нарешті згадав про хлопчика і те його запитання. Похитав головою:

— Ні, тобі здалося, то була не вона.

— Ну навіщо ви обманюєте, дядьку?!

— Але ж це і не могла бути твоя матуся. Вона зараз напевне на небесах у Бога, в Раю, з янголами.

Миколка лише зітхнув:

— Правда ваша. А все-таки, знаєте…

Розмова перервалася — старенька, яка прямувала з цеберками до колодязя, раптом зупинилася, наче наткнулася на якусь невидиму, але нездоланну перешкоду.

— Боже ж мій! — прошепотіла, захоплено дивлячись на Андрія. — Рятівник! Рятівник навідався!

— Доброго дня вам, паніматко, — вклонився Андрій. — Дозвольте допомогти з цеберками.

Старенька відсахнулася, наче він збирався насипати їй за пазуху жменю живих мишей.

— Та як пан Андрій може таке казати! Та що ви! Та я уже звикла, їй-богу! Стільки часу… Галя ж уже пять років як заміж вийшла, так я одна живу, ну, ще інколи заходить Оксана по господарству допомогти. І Гнатко навідується, як можливість випадає. От би, пане Андрію, його частіше відпускали… я розумію, козацький закон суворий, а все ж і серце матері треба поважати. Хоча що це я?! — до хати, милий гостю, до хати!

Ірина поспіхом повернулася на подвір’я, так і не набравши води; прочинила браму і щиро запрошувала, аби Андрій вшанував візитою.

Куди дінешся — вшанував. Тим більше, що зранку не снідав, а з хати тягло такими пахощами, що шлунок миттю приріс до ребер!

…Смакуючи знамениті Іринині пампушки, Ярчук сам собі здивувався: чого було боятися? Невже — подяки матері врятованого тобою Гната? Звичайно, дякувати варто насамперед тому, хто не так давно заходив до тебе в гості зі скринькою. Але ж і ти тоді життям своїм ризикував, правильно?

То чого ж носа вернеш?

Миколка, забувши про нічні переживання, жваво торохкотів бабусі Ірині, який дядько Андрій бравий козак. Малому вистачило глузду не згадувати про їхні пригоди у Вирії, і він повідав старенькій про більш звичні речі (переважно ним же самим і вигадані).

Потім Миколка задрімав, і Андрій обережно переніс хлопця на піч, вкрив ковдрою, а сам сів, аби хильнути ще чарку оковитої.

— Пане Андрію… — Паніматко?

— Даруйте, що насмілююся вдруге вас про допомогу просити, але… Як не ви, вже ніхто мені не допоможе.

Стара ледве не плакала — так, певно, гнітила її сама лишень думка про те, що треба говорити про нову біду.

«Що за „біда“?» — роздратувався сам на себе Андрій. І відставив у бік недопиту чарку — мабуть, різкіше, ніж варто було б.

— Що сталося, паніматко? Вас хтось ображає?

— Та ні, ні! Не в тім справа…

Вона розповіла — і Ярчук зрозумів, що даремно не прислухався до своїх передчуттів, хай їм грець; даремно!..

З Костем Галя познайомилася на вечорницях. Вона давно ходила у дівках, хоча однолітки її вже — котра заміж вискочила, а котра й третю дитинку у люльці гойдала. І от вгледіла собі цього. Кость був з сім’ї заможної, тож волів оселитися окремо від тещі, хоча не сказати, що Ірина була ядучою… ну та зрозуміло, діло молоде, вона не ображалася. Тільки за Галю раділа, що нарешті знайшла дочка щастя. Знову ж, хоч сім’я Костева жила в іншому селі, хату він собі збудував тут — подейкували, з батьком про щось сильно посварився, тож… Говорили навіть — через Галю. Але на весіллі нічого такого Ірина не помітила, а вже потім не часто з Костевими батьками бачилася.

Частіше на могилку до них ходила, ніж живими бачила. Бо два роки тому село їхнє попалила орда — те, де Ірина жила, не зачепили, а рідне Костеве — до цурки, тільки свині блукали попелищем.

Кость тоді саме гостював у батьків. Тіла не знайшли, але думали, що теж… Після набігу мало хто лишається в живих та на волі, а до ясиру потрапити — все одно що померти. Ні, у сто разів гірше, ніж померти.

Тому так здивувалися, коли Кость повернувся — місяць по тому, коли вже ніхто і не чекав, коли всі звикли до думки, що Галя стала вдовою, а вона сама прислухалася нарешті до поради матері й вирішила переселитися назад у батькову хату (одній вести господарство — ой як нелегко!).

І от — повернувся.

І односельчани шепотіли між собою: «Пощастило!» — хто радісно, а хто й заздрісно.

Спершу жоден не помітив за Костем дивацтв. А дивацтва… химерні вони були, дивацтва ці, от що!

Бо якщо замислитися, як може поводитися людина, котра врятувалася від смерті? Або щосили радіти та на кожному перехресті про це торочити всякому зустрічному, або навпаки — у мовчанку грати. А цей, хай Бог милує… Ледь почнеш із ним розмову про той день, він відповідає, але якось — сам не помітиш, як — переводить на інше. Та не просто на інше, а на те, про що тобі самій говорити не хочеться.

Раніше так не вмів; раніше взагалі був звичайним хлопцем, ну, може, тільки трохи пихатим через своє багатство. Тепер пихатість наче заховалася глибоко-глибоко. От заговориш до нього — він відповість привітно, і навіть, буває, візьме тебе за лікоть чи до плеча доторкнеться, щоб ніби краще пояснити, що сказати хоче, — а тебе від цього такий жах проймає!.. Так би і чкурнула геть, та навколо люди (а навіть якщо і немає нікого!..), і він — звичайна ж людина, не можна отак просто взяти і побігти від нього!

А кортить — і щоразу сильніше і сильніше!

Зрештою люди почали його уникати. Він же, чи то відчуваючи від цих страждань якесь неприродне задоволення, чи то не помічаючи, що коїлося, навпаки, прагнув поговорити з кожним, кого зустрічав. А кого не бачив — шукав. Доходило до смішного; Оксана, Іринина подруга, розповідала, що, помітивши його, поспішила у хліву сховатися, — так він і там знайшов; думала зґвалтує — ні, просто спитав, як здоров’ячко, про те, про се.

А відчуття — наче зґвалтував.

І не тільки з жінками так, із чоловіками теж. Сердилися; двічі чи тричі хтось намагався підстерегти і злегка, для науки, пройтись кийком по спині. Палиця незмінно полишала руки власника і вирушала у подорож по його ж хребту.

Залишили у спокої — та ж Кость, як і раніше, прагнув спілкування. І придертися до нього не могли, що особливо лютило найбуйніших, які хотіли за допомогою кулаків та кийків раз і назавжди покласти цьому край.

Тоді і згадали про Галю. Вона, треба сказати, теж дуже змінилася після Костевого повернення. Дочка Ірини ніколи не була балакучою, а тут — узагалі немов води у рот набрала. І обличчям перемінилася, змарніла, наче вмить постарішала чи помертвішала навіть, мовби її з домовини, прости Господи, витягнули. Ірина вся змучилася, на це дивлячись, але так і не змогла нічого дізнатися. А Кость, наче навмисне, хату поставив на самому краю села — сусідів не розпитаєш. А як не прийдеш, так цей завжди поруч, ні на хвильку одних не залишить. Та якби й залишив, Галинка — погляд у підлогу і плечем так смикає, мовляв, заспокойтесь, матусю, що ви, їй-бо…

Тільки одного разу, коли Ірина не витримала і розридалася, Галя сказала: «Матусю, ну навіщо ви так? Він хороший, матусю. Все добре».

Когось іншого це ввело б у оману, але не її, ні. Вона ж знала свою Галю з колиски, вона відчула, що якраз навпаки, нічого доброго. Та, власне, вона знала це і до того, як відчула.

Але нічим зарадити не могла. Не змирилася, але наче завмерла в очікуванні миті, коли можна і треба буде діяти.

Її випередили. Хтось здогадався: якщо не можна провчити самого Костя, то що ж заважає — Галю?! її ніколи радо не вітали, була несимпатична, людей привернути до себе не вміла; тихоня. На таку просто так рука наче й не підніметься — але ж тут не «просто так». Життя вже не було, Кость усіх допік.

І дуже вчасно у двох-трьох баб відразу перестали доїтися корови, а у старости закульгав молодий жеребчик. «Відьомські штучки», — шепотілися по кутках і скоса дивилися — ясно, у чий бік.

Вона і не підозрювала, та й Ірина почула надто пізно. Якби не Оксана — взагалі б дізналася в останню мить, коли щось вдіяти було б просто неможливо: коли дивишся з натовпу на дочку, що йде на дно з каменем на шиї, ніякі благання не зупинять біснуючий натовп, що прагне розправи…