Десятий учень. Книга 2 (СИ)

-- Здається вже всі в зборі. – вигукнув господар. — Можна і до столу сідати!

Ніхто не чикав запрошення двічі, посідали і дружно приступили до трапези. Обід пройшов весело і приємно, за гарною бесідою. Розмовляли про все, про врожай, про погоду, про різні чутки і плітки і вже аж під кінець, настала черга того, за чим всі тут і зібралися. Тобто призначити день весілля.

--Я гадаю, що це краще зробити в кінці літа. — вніс свою пропозицію Перус.

-- Мабуть, це і справді вдалий час для весілля. — погодився Карол. — За місяць, ми всі встигнемо підготуватися.

-- А де буде бенкет? Тут у селищі, чи у замку чарівників? — спитав Мозус.

Карол подивився на майбутнього тестя. Перус трохи подумав, і сказав:

-- У нас жених чарівник, то і святкуватимемо у чарівному місті. Ти не проти Кароле?

-- Ні в якому разі, навіть радий буду.

-- А як, Орнагул відноситься до твого одруження?— несподівано запитав Мозус. — Адже, наскільки мені відомо, то ніхто з чарівників, ще не мав дружини.

-- Старий трохи стурбований моїм рішенням, та взагалі не проти.

Карол злукавив. Не все так просто було, як він хотів показати. Його старший товариш був правий, ще ніхто з чарівників не одружувався. Їхня сила переходила до учнів, після смерті учителя, а не спадково. Батьки Карола, не знали магії, для хлопця це був дар Богів, а якщо у Мілени буде дитина від нього, то маля, вже від народження буде чародієм, а це небезпечно, в першу чергу, для самої дитини. Так пояснив йому Орнагул. Та про яку саме небезпеку ішлось, не сказав.

Після обіду, хлопець і дівчина, вирішили сходити на майдан і трохи розважитись зі своїми однолітками. Карол обережно підтримував свою милу під руку, і шипотів їй на вушко, приємні слова. Наречені ніжно посміхалися один одному. Та не пройшли вони і половини шляху, як Карол, несподівано зупинився і застиг на місті. В голові у нього, трохи запаморочилось, він навіть зблід.

--Що з тобою?— стурбовано запитала Міла.

-- Орнагул використовує телепатію, коли хоче повідомити щось термінове. Та від такого спілкування мені робиться зле. Та не хвилюйся. Мабуть у замку сталося щось непередбачуване, мені потрібно туди негайно повернутися.

Мілену ця звістка засмутила, дівчина не хотіла, так скоро, прощатися з коханим. Та нічого не поробиш, і вона, вдавано - безтурботно сказала:

-- Не турбуйся, я все розумію. Обов’язки перш за все. Я знаю хто в мене наречений. Тому повертайся, і ні про що не хвилюйся. Місяць чекання, ніщо, в порівнянні з п’ятьма роками.

Хлопець підійшов до свого коня, і поплескав його по крутій шиї:

--Ну що, Капіто, полетимо додому?

Тварина, у знак згоди, захитала головою.

-- Вибач мені Міленко. Я і гадки не мав, що зустріч наша буде такою короткою. Мені насправді важко з тобою розлучатися. — Карол взяв її обличчя своїми долонями і міцно поцілував у ніжні, соковиті губки. Потім спритно вскочив верхи. Капіто стрілою знявся до неба, і за мить зник за хмарами.

В замку чарівників, дійсно всі були дуже стурбовані. Першим, кого зустрів Карол зайшовши в приміщення, був Каху:

-- Кароле, Орнагул чикає на тебе в бібліотеці. — схвильованим голосом, повідомив він хлопця. — Він хоче, негайно, бачити тебе.

-- А ти, не знаєш у чому річ?— спитав Карол у Каху, ідучи з ним поряд, до свого наставника.

-- Точно не знаю, але учитель отримав повідомлення від Крахуна, з Сулерії. Там щось сталося. Орнагул нам не пояснював, а завалив купою роботи.

Старий чарівник, як завжди, сидів у своєму великому, м’якому кріслі, і гортав якусь книгу. Карол підійшов до нього. Учитель відірвав погляд від сторінки:

-- Вибач хлопчику, що заставив тебе повернутися. В Сулерії сталося лихо, вирвався на волю, зі своїм військом монстрів, Бахтар. Крахун не в змозі йому протистояти і звернувся до мене по допомогу. Я вже занадто слабкий, щоб подорожувати, а ти молодий і знаєш вже не мало. Та і з Сулерією ти вже знайомий і з її мешканцями. Мої старші учні шукають те, що тобі знадобиться в цій подорожі.

-- Учителю, ти впевнений, що я впораюсь з цим? Наскільки мені відомо, знадобилась сила багатьох чарівників, щоб замкнути Бахтара в Нижній Сулерії. То як ми, з Крахуном у двох, з ним справимось?— спитав, схвильовано, юнак.

Ні, він не боявся труднощів і небезпеки, не боявся і самої подорожі між планетами. Карол переживав, що не виправдає довіри і сподівань, свого наставника. Боявся підвести його, у цю відповідальну мить.

-- Хлопчику мій, ти себе не до оцінюєш, а це погано. Невпевнену в собі людину, набагато легше перемогти. Ти знаєш майже все, що знаю і я. Просто зараз, ти розгублений, а я вірю в тебе, в твою силу і мудрість. — заспокоїв свого учня, Орнагул.

Старий повільно підвівся. Каху, хотів було допомогти йому, та він зупинив його.

--Не потрібно мені допомагати. Я в змозі, ще сам рухатись.

Старий маг поклав свою висохлу руку на плече хлопця, і зазирнув йому у очі. Він сподівався побачити в них рішучість і відвагу, та хлопець не вмів приховувати своїх почуттів, і тривога в погляді видавала його.

--Твій оберіг і кинджал, подарунок Богів Світла і Добра, захистять тебе від злих сил. --- намагався підбадьорити свого учня, наставник.

-- Я пам’ятаю про це, учителю, тому ніколи не розлучаюсь з ними. Це, найцінніші мої речі.

-- Добре.

Старий маг потай зітхнув, і щоб приховати своє хвилювання, озвався до старших учнів:

--- Ну що? Знайшли те, що я просив?

--- Так, учителю .--- обізвався один з них.

Він приніс старовинний свиток, і подав Орнагулу, чарівник узяв його, і уважно прочитав:

--- Це саме те, що було потрібно: рецепт зілля, і закляття. Разом, вони перетворюють найзліших істот, на мирних.

Орнагул згорнув свиток і тицьнув Каролові у руки:

--Ти, там, не кидайся одразу у бій, роздивись спочатку, що і як.

-- Добре. Я зроблю все так, як ти кажеш. – хлопець, заспокоююче, посміхнувся до старого.

-- А, можна і мені, з хлопцем?— спитав Каху.

Дев’ятому учневі Орнагула було майже вісімдесят років, та він виглядав значно молодшим, і почувався досить добре.

--- Можливо, я зможу стати Каролові в пригоді.

Карол з вдячністю, глянув на товариша. Старий і хлопець дуже здружилися, і вік першого, не був їм на заваді.

-- Ти добре подумав?— спитав учитель.

-- Так. Я не хочу відпускати хлопця самого.

-- Добре, не заперечую. І мені буде спокійніше. — погодився Орнагул. – Вирушайте разом.

Всі, хто не брав участі в мандрівці, вийшли з бібліотеки. Карол узяв до рук сферу переміщення, вона спалахнула яскравим світлом і за мить, хлопець і Каху, вже були в Сулерії. З кожним разом, така мандрівка, вдавалась йому все майстерніше. Навіть Орнагул не зміг би краще.

-- Я не міг помилитися. Та здається, ми зовсім не туди потрапили. — розгублено проказав Карол, роздивляючись навколо.

Він був вражений побаченим. Колись, квітучий край, перетворився на згарище. Поламані і вивернуті з корінням дерева, витоптані і змішані з багном трави і квіти. З похмурого неба, без упину, лив дрібний, густий дощ. Важкі хмари надійно заховали сонце . Було дуже холодно.

-- Ти, не помилився хлопчику. Це зробив Бахтар, зі своїм військом монстрів. — розвіяв сумніви Карола, Каху.

-- Що будемо робити? Де шукатимемо Крахуна і його соплемінників?— звернувся за порадою, до товариша, юнак.

-- Не знаю, але стоячи на місті, ми ніколи їх не знайдемо.

-- Ти, правий. Пішли.

Карол рушив у перед. Розмокла земля налипала на черевики, і не давала швидко рухатись. Скоро їхній одяг промок до нитки. Пронизливий, льодяний вітер, пробирав до кісток.

-- Як мені набридла ця погода. — пожалівся Карол , Каху. — Мабуть треба щось змінити. Ти мені допоможеш?

-- А, що саме, ти хочеш зробити?

-- Розігнати хмари, щоб виглянуло сонце. — пояснив юнак.

-- В тебе добрі наміри, хлопче, але б я, не став цього робити.

-- Це ж чому?

-- Поки Крахун, захищав свій народ сам, хмари устеляли все небо, а коли до нього прийшла допомога, вони зникли. Ти розумієш, про що, я кажу?