Друге Правило Чарiвника, або Камiнь Слiз

Воїни відразу стали серйозні. Вони знали, що їхній гість — чарівник, хоча і не такий молодик, яких вони бачили раніше. Вони не знали меж його могутності, але всі його поведінка вселяло їм смутні побоювання.

— Ми повинні залишити його, — сказав щербатий. — Нехай розмовляє з духами, нехай собі розважається з дикункою, нас це не стосується. — Він вклонився Річарду. — Ми будемо чекати в тій кімнаті, де ти нас вперше побачив.

Стражники урочисто пішли. Коли їхні кроки затихли за дверима, полонянка плюнула, намагаючись потрапити в Річарда.

— Ну, давай, — злобно прошипіла вона. — Доведи, що ти здатний покрити жінку, яка прикута до стіни. Ти все одно не зробиш мені гірше, ніж інші.

Річард злегка пхнув її ногою, змушуючи прийняти нормальне положення.

— Я не такий, як вони.

Жінка лягла на спину і розсунула ноги. Тепер її погляд висловлював презирство.

— Отже, ти хочеш лягти на мене, щоб показати, що ти — краще за інших?

Річард заскрипів зубами.

— Припини! Я тут не для того. Полонянка сіла. Хоч вона й намагалася триматися незалежно, Річард помітив, що їй стало страшно.

— Значить, ти відразу принесеш мене в жертву? Тільки зараз він зрозумів, що все ще стискає руків'я меча. Він розтиснув руку, і магічний гнів зник.

Заспокоївшись, Річард вилив джуку на брудну підлогу і сказав:

— Я хочу витягти тебе звідси. Мене звуть Річард. А тебе як?

— Навіщо тобі знати, як мене звуть? — З підозрою в голосі запитала полонянка.

— Ну, якщо нам доведеться вибиратися звідси разом, повинен же я знати твоє ім'я. Я ж не можу називати тебе просто «жінка».

— Мене звуть Дю Шайю, — неохоче відповіла вона.

— Так мені називати тебе «Дю», «Шайю» або «Дю Шайю»? — Перепитав Річард.

Жінка здивовано подивилася на нього, трохи подумала і сказала:

— Моє ім'я — Дю Шайю. Річард кивнув:

— Гаразд, Дю Шайю, так Дю Шайю. А як називається твій народ?

— Бака-бан-мана.

— А що це значить?

— «Не мають господарів», — гордо відповіла Дю Шайю.

— Ну, раз так, — посміхнувся Річард, — ти справді дочка свого народу.

Важко уявити, щоб у тебе був господар.

Дю Шайю недовірливо зиркнула на нього.

— Це все порожні слова. А насправді ти такий же, як усі. Тільки й думаєш, щоб я лягла під тебе.

— Ні, — похитав головою Річард, — я хочу визволити тебе звідси і відправити додому.

— З бранців маженді ще ніхто не повертався.

— Ну, має ж хтось бути першим. Він оголив меч, і Дю Шайю з переляку стиснулася, притягнувши коліна до грудей.

— Не бійся, Дю Шайю, — заспокоїв її Річард. — Я зовсім не збираюся вбивати тебе. Я просто хочу звільнити тебе від ошийника.

При його словах вона відсахнулася, але потім, визнавши свій страх ганебним, підняла голову і плюнула йому в обличчя.

— Хочеш звільнити мене від нашийника, а заодно і від голови? Ти все брешеш, ти хочеш убити мене, але бажаєш, щоб я сама підставила тобі шию!

Річард витер обличчя рукавом і поклав руку їй на плече.

— Та не хочу я тебе вбивати! Мені треба розрубати ланцюг. Як же інакше я тебе звільню?

— Мечем не можна розрубати залізо!

— Мій меч — чарівний.

Жінка заплющила очі, а Річард обережно поклав її голову собі на коліна.

Він уже знав, що Мечем Істини можна розрубати залізо.

Коли він просунув лезо під нашийник, Дю Шайю в жаху застигла, а потім різко кинулася на нього. Не встиг він отямитися, як гострі зуби вп'ялися йому в руку. Річард завмер: один необережний рух, і вона прокусить руку до кістки. Mагічна лють меча кипіла у нього в жилах. Річард зціпив зуби.

— Дю Шайю, — прохрипів він, — пусти мене. Ти що, не розумієш: якби я хотів тебе вбити, я б вже давно це зробив!

Минуло ще кілька довгих митей, і нарешті вона злегка розтулила зуби.

— А чому це ти хочеш допомогти мені? Річард торкнувся власного нашийника:

— Я теж полонений. І я добре розумію, що значить — носити нашийник. Нехай я поки не можу звільнитися сам, але постараюся звільнити тебе.

— Але ж ти — чарівник, — сказала Дю Шайю, все так же недовірливо дивлячись на нього.

— Тому я і став бранцем. Жінка, моя супутниця, повинна відвезти мене в один будинок, який називається «Палац пророків». Вона каже, що, якщо я не потраплю в цей Палац, мій дар вб'є мене.

Яка жінка? Відьма з великого кам'яного будинку?

— Вона не відьма, але щось на зразок чарівниці. Це вона одягла на мене ошийник, щоб силою привести мене до Палацу.

— Але, якщо ти звільниш мене, — заперечила Дю Шайю, — маженді не дозволять тобі пройти через їхні землі, і ви не потрапите у великий кам'яний будинок.

— Я сподіваюся, — відповів Річард, — що коли я допоможу тобі повернутися до твого народу, то ви пропустите нас через вашу землю, а може, навіть дасте нам провідника.

Вона хитро посміхнулася:

— Ми зможемо вбити відьму. Річард похитав головою:

— Я не вбиваю людей без необхідності. А головне, мені все одно треба потрапити до Палацу, щоб з мене зняли нашийник. Інакше я загину.

Дю Шайю мовчала. Він терпляче чекав.

— Я не знаю, чи кажеш ти правду, — сказала вона нарешті, — чи просто хочеш вбити мене. Але якщо ти переріжеш мені горло… Що ж, адже мене все одно повинні вбити. Тоді хоча б ці пси більше не будуть гвалтувати мене. А якщо ти говориш правду, я отримаю свободу, але нам доведеться звідси тікати: адже ми на землі маженді.

— Я дещо придумав, — відповів Річард. — Я постараюся влаштувати втечу.

— Але ти можеш зарубати мене, і вони залишаться задоволені. — Полонянка насупилася. — Тоді ви зможете спокійно дістатися до цього вашого Палацу. Ти не боїшся, що вони вб'ють тебе?

— Боюсь, — зізнався він. — Але набагато більше боюся того, що до кінця днів буду згадувати твої величезні очі і каятися, що не допоміг тобі.

Дю Шайю скоса подивилася на Річарда.

— Може, ти й чарівник, але ти не дуже розумний. Розумні люди намагаються уникати небезпек.

— Я — Шукач.

— Що значить «Шукач»?

— Довго розповідати. Але, загалом, це означає, що я завжди намагаюся добитися справедливості. Ось цей меч — чарівний, і він допомагає мені. Він називається Меч Істини.

Дю Шайю важко зітхнула і знову поклала голову йому на коліна.

— Що ж, спробуй звільнити мене — або убий. Я ж все одно вже майже померла.

Річард взявся за меч, а іншою рукою вхопився за її нашийник. Магія-меча знову захлиснула його. Він напружив всі сили і вдарив клинком по нашийнику.

Пролунав металевий дзвін. На всі боки полетіли уламки. Потім настала тиша. Дю Шайю сіла, обмацуючи шию. Не виявивши крові, вона радісно заусміхалася:

— Його більше немає! Ти звільнив мене від нашийника, а моя голова залишилася на місці!

Річард зробив вигляд, що обурений її словами:

— А я що казав?! Ну а тепер нам треба забиратися звідси. Швидше!

Він повів її до виходу, через ті ж похмурі кімнати. Дійшовши до дверей в кімнату варти, Річард звелів їй залишитися і почекати.

— Це ще навіщо? — Запитала Дю Шайю. — Ти ж обіцяв, що не залишиш мене тут. Річард зітхнув:

— Я повинен роздобути для тебе одяг. Не можна ж тобі йти в такому вигляді…

Вона оглянула себе.

— Чому ж? Хіба я не хороша? Багато чоловіків говорили мені…

— Ну що за народ! — Прошипів він. — З тих пір, як я восени покинув батьківщину, я набачився голих баб більше, ніж за все життя. Але жодна з вас ще не здавалася мені…

— Та ти почервонів! — З усмішкою перебила вона.

— Жди мене тут! — Пробурчав Річард і вийшов у сусідню кімнату.

Він не дав стражникам часу на розпитування. — Де одяг цієї жінки? Ось цього вони ніяк не очікували.

— Одяг? А навіщо… — Почав було один. Річард загрозливо подивився на нього.

— Хто ви такі, щоб вимагати пояснень у духів? Робіть, як вони велять! Дістаньте її одяг!

Всі четверо в страху і подиві втупилися в нього і кинулися до ящиків, на яких стояли лампи. Відкриваючи всі дверцята, вони гарячково трусили всі речі.