Друге Правило Чарiвника, або Камiнь Слiз

В цей час до них наблизився вершник, той самий, що питав, де знайти Келен, і зіскочив з коня, перш ніж той встиг зупинитися.

— Мати-сповідниця, — почав він, насилу переводячи подих. — Я Сінріко, дозорець.

— Що сталося, Сінріко?

— Ти звеліла доповідати про все, що ми побачимо. Так от, між нашим табором і табором Ордена, недалеко від розвилки доріг, з'явилася карета, прямуючаа з Кельтона. Так як ти веліла нам все перевіряти, то ми зупинили цю карету. А я вирішив порадитися з тобою, як вчинити з пасажирами.

— Хто їде в кареті?

— Літнє подружжя. Багатий купець зі своєю дружиною. Каже, що він власник якихось садів.

— А що ти сказав їм? — Запитала Келен. — Сподіваюся, ти нічого їм не повідомив про нас, про наше військо? Він енергійно затряс головою:

— Ні-ні, Мати-сповідниця. Ми сказали їм, що в горах є розбійники, а ми — із загону, який за ними полює. Ще ми сказали, що не дозволяємо нікому тут проїжджати без дозволу нашого командира, а тому вони повинні почекати, поки я повернуся.

— Молодець, Сінріко, добре придумав.

— Візника у них звуть Аерн, — продовжував він. — Він намагався було сперечатися з нами, але ми пригрозили йому зброєю. Тоді старий-пасажир вискочив з карети і став кричати, що ми хочемо їх пограбувати. Він став розмахувати своєю тростиною, наче сподівався нас налякати, але ми направили на нього стріли, і він заліз назад у карету.

— Як його звати? — Запитала Келен.

Сінрікьо почухав потилицю.

— Не то Робін, не то Рубен… Так, Рубен Рибнік. Здається, так.

— Щось не схоже на шпигунів, — задумливо сказала Келен. — Але якщо ці люди щось знають про нас і потраплять в руки д'харіанців, то, звичайно, ті з них швидко все витягнуть. А куди прямують ці мандрівники? — Старий сказав, що в нього дружина хвора і він везе її в Нікобар, до якихось цілителів. Вона і справді погано виглядає.

— Ну, раз вони направляються на північний захід, — кивнула Келен, — то навряд чи виявляться поблизу від стоянки Ордена. Але перш ніж їх відпустити, я повинна переговорити з ними.

Не встигла вона, піти, як з'явився десятник Фрост і доповів:

— Мати-сповідниця, діжки з вапном готові, намети обігріваються!

Келен подивилася на Фроста, потім — знову на Сінріко. Важко зітхнувши, вона сказала:

— Ось що, Сінріко. На дорогу туди і назад потрібно години дві, але у мене, на жаль, зовсім немає часу.

— Розумію, Мати-сповідниця. Що накажеш? Вона змусила себе вимовити потрібні слова:

— Убийте їх.

— Як, Мати-сповідниця!

— Убийте їх. Ми не знаємо, чи говорять вони правду, а ризик надто великий, щоб можна було пропускати невідомих. Зробіть це швидко, щоб вони не мучились. — Вона повернулася до десятника Фросту.

— Але, Мати-сповідниця… — Не здавався Сінрікьо.

— Що ще?

— У цього візника, Аерна, є королівський пропуск.

— Що?

— Королівський пропуск. У нього є медаль, яку йому видала сама Цірілла. Там написано, що він отримав її за заслуги перед населенням Ебінісії і може вільно проїжджати по всій нашій країні.

— Отже, медаль йому вручила сама, королева? — Запитала Келен.

— Так. Я виконаю твій наказ, Мати-сповідниця, але тільки королева, вручаючи йому медаль, обіцяла і свій захист.

Келен відчувала, що дуже втомилася і їй важко зосередитися.

— Ну, якщо у нього є пропуск від королеви, ми повинні поставитися до цього з повагою, — нарешті сказала вона. — Але скажіть йому, щоб вони негайно забиралися звідси. Ти ж казав їм про розбійників? Так ось, скажи, що якщо ти ще раз впіймаєш цього Аерна з його каретою в цих місцях, то ти, відповідно до отриманого наказу, негайно покараєш їх всіх як спільників цих розбійників. В Нікобар треба їхати на північний захід. Нагадай їм це і скажи, щоб не надумали зупинятися, перш ніж відїдуть звідси досить далеко.

Сінріко відсалютував їй і поскакав, а Келен разом з командиром Райаном вирушила до наметів, де був приготований вапняний розчин. Решта воїнів повернулися до своїх занять.

Келен відчинила свою хутряну накидку. Стало тепліше, в повітрі запахло вогкістю.

— До вечора над ущелиною повисне туман, і видимість буде погана, — зауважив Райан.

Так як вона була здивована його словами, він пояснив:

— Я виріс у цих горах. Коли взимку починається відлига, як зараз, туман може протриматися два дні.

— Якщо так, то для нас це непогано, — сказала Келен. — Це допоможе нам посіяти страх в лавах ворогів. — Отже, ти вже можеш розповісти, для чого нам знадобилася вапно?

— Ми збиралися намітити для себе у ворожому таборі цілі, які треба знищити. Найближчої ночі для цього буде сприятливий момент, тому що наш напад буде раптовим. Надалі такого випадку не трапиться: вони будуть чекати нових нападів.

— Розумію. Наші люди теж добре розуміють це. Вони зроблять все, як треба.

— Як я вже говорила, — продовжувала Келен, — наша головна мета — вбити побільше ворогів. Може бути, цієї ночі нам випаде найкраща можливість.

Скільки у вас тут мечоносців?

Він помовчав, виробляючи підрахунок в умі, потім сказав:

— Мечоносців — близько двох тисяч. Напевно, ще чоловік вісімсот лучників, а решта — списники, кіннотники і всякі інші потрібні у військах люди зброярі, ковалі, візники та інші.

— Добре, — кивнула Келен. — Тоді я попрошу тебе відібрати близько тисячі мечоносців. Обирай найсильніших, найхоробріших, самих нещадних до ворога.

— А що належить зробити цим воїнам?

— Ті, кого ми одягнемо в мундири вбитих вартових, повинні відправитися на розвідку у ворожий табір. Повернувшись, вони розкажуть нам, де знаходиться те, що нас передусім цікавить. У нас буде достатня кількість людей, щоб виконати завдання. Мечники займуться ворожими командирами, принаймні тими, які не будуть отруєні, а потім повинні будуть знищити якомога більше ворожих воїнів і як можна швидше.

Вони дійшли до дванадцяти наметів, що стояли півколом, одна за одною.

Келен перевірила їх все і переконалася, що все приготовано, як вона наказала. Потім вона зупинилася біля найбільшого намету.

— Ти збиралася сказати мені, що ми збираємося білити, — нагадав Райан.

— Тисячу воїнів, — коротко відповіла вона. Він був приголомшений.

— Нам належить білити людей? Але навіщо?

— Тут все дуже просто. Відомо, що д'харіанці бояться привидів. Вони бояться привидів убитих ними ворогів. Тому вони і намагаються прибрати тіла вбитих товаришів з поля бою, як було в Ебінісі. Сьогодні вночі до них прийдуть ті, кого вони бояться. Вони піддадуться нападу тих, кого вони тільки й бояться: нападу привидів.

— Але вони ж зрозуміють, що ми воїни, тільки в білому одязі.

— Ні на кому не буде одягу. На них не буде нічого, а їх мечі будуть білі, як і вони самі. Перед нападом всі наші воїни роздягнуться догола.

У командира Райана відвисла щелепа.

— Що?!

— Ти зараз повинен зібрати тисячу мечоносців. Їм слід заходити в ці намети, роздягатися і занурюватися в діжки з вапном. Після цього нехай стоять біля гарячих каменів і сушаться. На це піде багато часу. Після цього вони знову можуть одягатися і носити одяг до часу нападу.

Командир Райан не вірив своїм вухам:

— Але ж зараз зима! Вони ж замерзнуть!

— Зараз відлига, — відповіла Келен. — Крім того, щоб не замерзнути, вони постараються зробити свою справу якомога швидше і повернутися назад. Їм зовсім ні до чого залишатися довго в стані ворога. Противник швидко отямиться і знищить тих, хто вторгся в його табір. А наші воїни повинні будуть вбивати д'харіанцев, поки ті ще не отямилися від переляку. Коли д'харіанци побачать привидів, яких так бояться, то в перші хвилини будуть думати тільки про втечу і ні про що інше. А наші люди отримають можливість рубати втікачів. Деякі з ворогів не зможуть навіть бігти від переляку. Ті ж, хто впізнає в нас воїнів, все-таки схаменуться, але не відразу. Ось цим-то часом першого переляку нам і треба скористатися. У бою достатньо іноді нетривалого замішання ворогів, щоб отримати над ними верх. В тому й буде справа, що наші мечоносці зовсім не повинні вступати в даний бій. Їх завдання полягає в тому, щоб винищити побільше ворогів, скориставшись панікою. А після того, як ворожі командири будуть вбиті, нашим воїнам і зовсім не слід битися без крайньої необхідності. Ми не можемо ризикувати нашими людьми. Ось мій наказ: напасти на них, перебити побільше народу і відійти назад.