Межник, або Всесвiтнe Свавiлля. Ч.1. На гранi свiтла й тiнi

— Алм і Мла? — поспитавсь Острихій дуже сторожко, ніби хотів остаточно переконатися, що перед ним стоять саме вони — таємні екзекутори й виконавці всіх нещадних присудів Великого Смерка. А тоді додав упевненіше: — Це ви!

— Ми, — в один голос відповіли двоє, при цьому той, хто був Алмом, трохи повищав, а та, що була Млою, понижчала. І якщо в обличчі Алма, замість осклянілих і каправих очей міліціянта чи того ж Маттея, запалали темно-багрянисті, як жарини під шаром попелу, очі, то у Мли з'явилась в очах крижана блакить, яка людям взагалі невластива.

Остаточно пересвідчившись, що перед ним немилосердні розпинателі й душогуби Чорного Півмірря Алм і Мла, Острихій Тронь у подобі щипачихи Манюри Бут знову бахнувся на оранжевий ворсистий килим і заволав так, як ніколи в житті ще не лементував:

— За віщо, скажіть мені на милість, мене так покарано?! Чому мене повернуто на світ у подобі цієї дрібної, брутальної, бридкої особи?!! І чому вибір Великого Смерка впав саме на цю жінку?! Я ж завжди підкорявся законові Паморок! Невже я — з віку у вік мужчина — заслужив бути цією незугарною дівахою, карликового зросту, з грудьми, як два гарбузи, і з таким противним голосом, що мені рота відкривати соромітно?!

— Згасни і слухай, о згордований і плюгавий рабе Паморок! — проговорив Алм, піднімаючи в театральній позі одну полу чорного плаща. Як не дивно, під плащем, окрім чорної тіні, геть нічого не було видно. Тобто там не було ні живота, ні крижів, ні стегон чи грудей. Усе всуціль було чорною різкою тінню, у якій де-не-де спалахували багряно-фіалкові іскри. Вони красиво розліталися й кружляли довкіл Алма чи, якщо точніше сказати, того, що повинно було б називатися його фігурою, і врешті-решт згасали, не долітаючи до довгої ворси оранжевого килима.

— Тобі наказано повернутися у світ людей! Але це не означає, що ти знову станеш людиною! — крижаним тоном, але так само театрально врекла Мла і враз осіклася, немовби забула текст.

— Що це створіння не можна назвати людиною, я вже й без вас побачив! — занервував Острихій, вказуючи на своє нове тіло. — Я вас, тричі чорні потолочі чорноти, питаю, чому в цій подобі?! І якого дідька рота забивати гнилою ганчіркою?!

— Слухай, Острихію, не годиться поважній людині згадувати те, чого вже давно не існує, — кинув уже примирливо Алм.

— Ти про ганчірку?

— Я про дідька… Вони ж у нас тепер гемони машинерії і телекомунікації… А пекло тепер — лишень такий собі ізолятор для невиправно грішних душ… Бо його площа попросту замала, щоб усіх задовольнити…

— І тобі добре відомо, що ми виконуємо тільки те, що наказав Великий Смерк, а не свої забаганки, — промуркотіла Мла, витягаючи з-під плаща ридикюль, з якого манірним рухом дістала пудреницю зі срібною пудрою. Нею вона присипала свої сірі висунуті вилиці, схожі на дві обгризені кістки.

— Я б з тобою з більшим задоволенням випив би пива, чоловіче! — проказав, криво всміхаючись, Алм і шморгнув великим у червонястих капілярах носом.

— Заради Бога, прошу, не клич мене чоловіком! Це схоже на поглум! — Острихій так розхвилювався, поглядаючи то на своїх несподіваних і давніх знайомих, то на грудасте й низькоросле тіло, яке йому дісталося від Манюри, що вже ледве не плакав.

— Що ти таке говориш? Ти в цьому тілі такий пупсик, що так і хочеться заспівати тобі Опівнічну амурну! — пророкотів Алм і всміхнувся, так широко у бажанні розчепірюючи рота, що за його язиком можна було вгледіти чорну порожнечу замість горла.

— Я розумію, ви не волите мені говорити… Мене покарано? Скажіть чесно! — дивлячись у похмуро жевріючі жарини очей Алма, із притиском спитав Острихій.

— Ти ж знаєш, що ні, — замість Алма чомусь раптом відповіла Мла. — Хоч ти і завинив Смерку своїм потойбічним життям… — тут вона зробила ніякову павзу й повела далі, переводячи репліку на оптимістичний тон. — Але ти його і відробив століттями своєї пильної та сумлінної служби.

— Навпаки, тобі запропоновано спецзавдання, — сказав Алм.

— Хоч ти і повернувся до світу людей, але ти ще маєш деякі переваги і здібності привида, — заторочила солодким голоском Мла.

— Ти ще потихесеньку можеш проходити крізь стіни… Щоправда, тільки в безвихідних ситуаціях.

— Іноді по святах ти здатен будеш розривати своє тіло на шматки і розкидати його на дорозі, як робив колись.

— А ще ти спроможний перекидатись у будь-що і, якщо хочеш, можеш навіть знову стати Острихієм Тронем!

— Стоп! Що ти торочиш? — зашикала на Алма Мла. — Ці речі йому робити небажано, Алме!.. І ти, Острихію, чуєш?! Тобі заборонено без крайньої потреби вертатись у подобу Троня!

Але було вже пізно. Злодюжка Манюра Бут просто на очах блискавично перетворювалася на Острихія Стефановича, який від цього зловтішно й дуже капосно сміявся, переконуючись у своїй ще не втраченій чарівній силі.

Алм і Мла, побачивши таке незугарство, миттю скинули з себе чорні плащі, під якими нічого, крім чорнющої чорноти, не було, і кинулись, чи радше сказати, полетіли на Троня, огортаючи його з усіх боків імлистою хмарою безпросвітності. З тієї хмарини пролунав невпевнений горловий згук, ніби когось душили, і коли чорні клуби розсіялися, то на оранжевому килимі знову стояла похнюплена злодюжка Манюра, тільки вже з червоним синцем під лівим оком.

— Даруй, Острихію, що довелося застосувати гамівний туман, — проказав вдоволений Алм. — Хоч і стара, але перевірена зброя.

— Ти ж сам примусив нас вдатися до такого, — протуркотіла Мла, поправляючи свою синювату, добре налаковану зі звивистими локонами фризуру.

— Дивно, але ці твої можливості повинні були повернутися до тебе рівно за рік твого земного існування, — задумливо й анітрохи не вибачаючись, пробелькотів Алм, закручуючись у чорний плащ. Потім вдоволено кевкнув, випускаючи з пащі сизий дим із запахом сірки, вочевидячки, зовсім не терзаючись сумлінням, що за мить перед тим брехав. Десь там у його чорнющій середині ніби лунко хлюпнуло налите в барило пиво, як спогад чи післясмак гарного обіду.

— Отже, людиною я таки не стану, — сумно мовив Тронь.

Мла з докором зиркнула на Алма, а потім ще довірливішим тоном мовила:

— Очевидячки, що втрутився Великий Смерк… І оскільки Алм твій друг, із яким ви кілька місяців зависали над космічним телескопом Хаббл, імітуючи Доп-доп… п'ятсот… п'ятсот…

— Допплерівське дрижання зірки Ґліз 581 у сузір'ї Терезів, — підказав Алм.

— … Для того, щоб астрономи відкрили планету, схожу на Землю… — додала срібноволоса екзекуторка.

— …І щоб люди якнайшвидше вийшли в космос і покинули цю великостраждальну Земельку, — перебив Алм.

— Інакше земній колисці всіх див і чуд скоро настане амінь! — докинула Мла.

— Ти ж знаєш сам, Острихію! — додав своєї Алм.

— Тому він тобі!.. — перебила Мла.

— Тому я тобі цього не мав права говорити!.. — вставив своїх останніх п'ять копійок Алм.

— Все, досить! Замовкніть! Затихніть! Онімійте!!! — знову загорлопанив на всю Манюрину пащеку Острихій.

Алм і Мла не чекали такого спротиву і враз замовкли, поглядаючи здивовано на професора в образі розлюченої коротухи Манюри.

— Кажіть негайно, діти глупих Паморок, інакше я стану вічною тінню і чекатиму на справедливий Суд Ночі — чому мене Великий Смерк перекинув саме в це капосне тільце? Це що — покара?! І якщо покара, то за які гріхи?! Де вирок, який ви виконуєте? За законом Півмірря ви мусите мені його пред'явити! — визвірився на них Острихій так, що чорний бант Манюри заметлявся і сповз із тімені на потилицю, а волосяна куделя «а ля Бабета» розсипалася, і з неї викотилася біла тенісна кулька, яку Манюра використовувала, щоб побільшити сферичність зачіски.

— Вироку немає! — відрізав Алм.

— Ти виконуєш спецзавдання! І тебе переселили в Манюру саме тієї миті, коли її прокололи, чи, як там кажуть людці, пришили в тролейбусі довгою спицею для в'язання светрів, — пробелькотіла перелякана Мла. А Алм додав:

— Що поробиш, Смеркові й усьому Чорному Півміррю потрібна ця молода жінка, що живе в Луцьку. От її тілу й було повернуто життя.