Межник, або Всесвiтнe Свавiлля. Ч.1. На гранi свiтла й тiнi

У такі зізнання важко було не повірити. І користаючись із предковічного звичаєвого права, Острихія Троня було звинувачено у відьмацтві. А рано-вранці 14 ауґуста року Божого 1658-го невдалік Луцька, на пагорбі, що височів посеред луковини ріки Стир, бідолаху було страчено. Тоді його закопали по шию в землю, забили горлянку камінням, рота перетягли сиром'ятним паском, обмазали голову дьогтем, а зверху наклали гору сухого хмизу. Отоді йому смерділо! І смерділо так, що аж до неба здійнявся здоровецький стовп чорного, тхнучого печеним, диму. Хіба що він вже його не бачив і не чув. Та й взагалі він не відчув ніякого болю. Бо саме тоді без вини звинувачений людьми у відьмацтві балвер Острихій Тронь був помилуваний Великим Смерком. Його душу разом із аспідним димом витягнуто посутенілою силою в Чорне Півмірря і поставлено на службу темному світові привидом…

… — Ах ти ж дідькова баба! — почулося грізне та гнівливе звертання згори.

Безпросвітне й затхле зарухалося над ним. І Острихій, чомусь нижчий, аніж був упродовж трьохсот п'ятдесяти років, раптом вдихнув чисте повітря і побачив промінчик світла. Ох, як воно, те світло, ріже всю сутність привида! Як не підготуєш себе загодя, то від раптового променя, що лізе в очі, ледве чи не кричиш. І сіра фантомна сутність Острихія від усвідомлення того, що в його привидовій природі нічого не змінилося, аж пополотніла. Він не став людиною, і світлий тунель із чорною діркою привидівся йому просто так. А Смерк таки бавився з ним, із його безмірною привидовою самотинністю і журбою за справжнім людським життям…

Світло знову полоснуло по очах, і першої миті перед Острихієм постала дебела спина з грубезним, як два сальтисони, попереком у жіночому чорному оксамитовому жакеті. Він якраз впирався носом їй у тілисті крижі. А згори тим часом на нього посипалася добірна лайка. Відома на весь Луцьк перекупка честила Острихія найпослідущими словами.

— Манюра?! Ти?! Щипачиха проклята! А я думаю, яка зміюка мене в поперека гризе?! — скрикнула баба й обернулася до Острихія разом зі своїм кошиком, у якому сполошена біла гуска забила крильми і заґеґотала, немов її ріжуть.

Від пекучого світла і від лайки бісової перепрóдухи чомусь геть знесилений Тронь хотів був спершу скрикнути, але раптом побачив простісінько в себе перед носом своїх два великих виступи. Він обмацав їх липкими та мокрими від якоїсь рідини руками і відчув, що ті виступи м'які й теплі. «Невже?!» — ледве не скрикнув Тронь і ще раз ущипнув себе за виступи. Боляче ще не було. Але те, що вони належали йому і міняли всю його моторику та психофізику, було цілком очевидним фактом. Себто, за якусь мить, поки його з його ж таки квартири в луцький тролейбус, ущент забитий пасажирами, переносив Великий Смерк, в Острихія Стефановича Троня виросли великі жіночі груди. І коли він відчув це, то замість того, щоб загорлати, дико й несамовито задихав і знеможено захарчав, як риба на березі, плямкаючи і хапаючи повітря.

— Ти ба — вона ще й кричить!.. Чого ти мені крижі лижеш?! А щоб тебе помийні пацюки їли! Торбохватка ти проклята! — ще сильніше заверещала дика баба з гускою.

— Не казіться, шановна! Тримайтеся гідно, — дуже ввічливо промовив Тронь не своїм, а жіночим, щоправда низьким, як у діжу, голосом, і аж сам себе злякався.

— Це шо, я тобі лізла носом у крижі?! Це я шукала, де в мене в кишені останніх п'ять гривень залежалось?!.. Люди добрі! Хапайте, Манюру! Вона злодіяка!

І Манюру Бут в один мент підхопило чотири цупких, як кліщі, руки. Вони хватонули її чи його, оскільки всередині цього нового тіла Острихій Тронь ще відчував себе чоловіком — і понесли, потягли, поволочили бідного з тролейбуса просто на зупинку.

Острихій Стефанович не встиг отямитись, як побачив себе у відображенні однієї з дзеркальних панелей, з яких був збудований тролейбусний кіоск для продажу талонів і проїзних карток. У тому відображенні він і справді був жінкою куцого зросту, з багряною плямою на білому гольфі в районі печінки, з великими грудьми зі слідами кривавих п'ястуків і чималими вилупленими лукавими очима, що безнастанно, цілком рефлекторно силкувалися прибрати виразу абсолютної чесності. У нього на голові красувався великий чорний бант зі стразами, чи люрексом, чи ще з якоюсь невідомою професорові дешевою пацьоркою. Волосся посічене, фарбоване в колір їдучого баклажану, було закручене в круглу волосяну куделю «а ля Бабета». Вочевидячки, та куделя була більшою, ніж у французької кінозірки Брижіт Бардо з відомого класичного фільму «Бабета йде на війну». Складалося враження, що в Манюри на її круглій голові виросла ще одна не менша й ще кругліша голова. Хоч, за задумом, та ґуля з волосся, картону і вати повинна була робити карлувату Манюру Бут трохи вищою, бодай про людське око.

Спочатку нещасний Острихій занімів. Потім ворухнув фарбованими фіалковими губами, скручуючи іронічну посмішку. І пересвідчившись, що вони у відображенні так само рухаються в знущальному осміхові, з останніх сил, як міг, заволав: — Це не я, гадость ти прокля-ята-а-а!!!

Утім, ліпше б він не кричав. Бо з його горлянки вирвався і загримотів такий, схожий на пожежну сирену, низький бас Манюри, що він мало не впав. Правда, впасти йому не дали ті ж чотири, як кліщі, цупких руки. Вони увіп'ялися в його тепер уже жіночу плоть. І якщо кинути вздовж тих маслаків очима, то можна було помітити, що належали ті руки двом міліціянтам: одному довготелесому, а другому — присадкуватому. А якщо ще точніше, то — одному міліціянтові та одній міліціянтці. Обидвоє були мовчазні, непохитні й суворі. А до того ж у чорних таємничих окулярах, що мало відповідало образові щиросердого захисника громадського порядку.

— Ми знаємо, що це не ти! — шикнув на нього той, що був чоловіком.

— І ми знаємо, хто ти! — зашавкотіла міліціянтка, кривлячи тонкі сині губи.

— І саме через ці дві обставини, ти, старий і трухлявий пеньок, якому вже давно час скніти в безвісті Паморок, підеш зараз тихо з нами й не будеш завдавати клопотів і приваблювати своїм криком людей! — прохарчав театральним шепотом просто у вухо Острихію-Манюрі довготелесий.

— А-а… — тільки спромігся промимрити переляканий Острихій, як його (чи її) куцоноге тіло підняли в повітря, пронесли кілька кроків і кинули у візок триколісного мотоцикла, припаркованого невдалік зупинки. На голову Манюрі-Острихію настовбурчили мотоциклетного шолома безпеки. На очі опустили чорне захисне скло, перед тим добре забивши професорського рота якоюсь брудною ганчіркою, що відгонила запахом машинного мастила. З ніг до голови укрили брезентовою покривкою, перед тим передбачливо сплутавши руки пластиковими наручниками. І Манюра-Острихій не встигла й оком змигнути, як каторжна чортопхайка рикнула, урухомлена педаллю стартера і, набираючи швидкості, понеслася з гуркотом вуличками Луцька, полишаючи за собою хмари смердючого диму. Щоправда, з останніх сил Тронь спробував був рипнутися і навіть щось прогудів, пробуючи заволати, однак негайно одержав удар по мотоциклетному шолому, і то такий важучий, що здавалося, наче його влупили не рукою, а молотом.

Спам'ятався нещасний професор у темній кімнаті одноповерхового непримітного приватного будиночку зі щільно зачиненими віконницями. Він лежав на м'якому ворсистому оранжевому килимі, і йому та сама цупка, як кліщі, рука витягала з рота просякнуту машинним мастилом ганчірку.

— Вставай, Острихію, — почув він знайомий голос, схожий на зміїне сичання.

— Вставай і почувайсь, як удома, — докинув іронічно інший, так само йому знайомий грубий голосина.

Тронь поволі підвівся. Перед ним стовбичили дві фігури: одна цибата, довгонога з відвислим добрячим кендюхом, а друга присадкувата і сухоребра, й обидві — загорнуті в чорні до підлоги плащі. Чорних окулярів на цих двох персонах уже не було. І поставами своїми вони дуже нагадували не лише двох міліціянтів, але й двох старих Пущинських: Маттея з Глокією. А ще в їхніх обличчях було щось невловиме, чи то тінь, що вічно падала їм на очі, чи вираз, сповнений страшного передчуття. Їхні холодні взори часто ставали напруженими, так наче вони їм не належали.