Мандрiвний вулкан

Оксана ніжно погладила обох, накинула їм на голови шовковисті «вуздечки» з довгим капроновим поводом. Потім, підкликавши Віктора, передала йому повід, притулилася на мить до його щоки, кивнула на прощання і показала щось на мигах рибам.

Тунці, наче по команді, одночасно стрепенулись, махнули хвостами й стрімко помчали разом з Віктором угору, до морської поверхні, звідки крізь водяну товщу соталося мерехтливе сонячне світло.

Розділ сьомий

ЗНОВУ РІДНА ЗЕМЛЯ

На приморському пляжі, де під лагідними променями ранкового серпневого сонця ніжились на золотому піску дорослі й діти, біля самого берега сидів чорночубий юнак у синьому спортивному костюмі. Поруч з ним лежав водолазний костюм, шолом, ласти і фотоапарат, дбайливо загорнутий у прозорий водонепрониклий мішечок.

Юнак був дуже змучений, виснажений, але його бліде, змарніле обличчя світилося радістю. Задерши голову, він дивився на голубе безхмарне небо, на сонце і щасливо усміхався.

До нього підійшла блакитноока дівчинка з квітчастим відерцем та зеленим пластмасовим совочком і запитала:

— Ти — водолаз?

Юнак навіть не поворухнувся.

Тоді дівчинка підступила до нього ближче, майже впритул, і запитала вдруге:

— Ти — водолаз?

Він ковзнув по ній відсутнім поглядом:

— Що кажеш?

— Я питаю: ти — водолаз?

— Угу, водолаз… — кивнув байдуже й знову задивився на небо, на сонце.

Дівчинка образилася, що він не побажав з нею розмовляти, незадоволено надула губи й пішла до води.

— Мамо! Мамо! — пролунав невдовзі її дзвінкий голос. — Іди швиденько сюди! Тут стільки плаває рибок! Стільки рибок!..

Юнак, учувши те, здригнувся, сторожко поглянув довкола. Угледів своє морське спорядження, фотоапарат і спохмурнів, зіщулився. Потім стріпнув головою, мовби хотів одігнати від себе якісь неприємні думки, підвівся, ступив крок, другий… захитався і впав на м’який пісок.

Його відразу ж оточила юрба. Перенесли в затінок, приклали до лоба змочену у воді хустку, заходилися робити штучне дихання. Одначе ніщо не допомагало — він не приходив до пам’яті.

Зателефонували на медпункт. Незабаром примчала машина швидкої допомоги. Уже немолодий лікар оглянув непритомного й наказав двом помічникам-санітарам забрати хворого та його речі до машини. Ті обережно поклали юнака на брезентові носилки й понесли з пляжу.

Юнак опритомнів лише на третій день. Розплющив очі, важко зітхнув, наче після тривалого бентежного сну, й довго дивився в стелю. Потім, поволі повертаючи голову, неквапливо став розглядати лікарняну палату.

Раптом його кволий, пригаслий погляд зустрівся з двома іншими, пильними й тривожними, поглядами. Один з них належав заплаканій, запечаленій жінці, другий — мужньому, стриманому чоловікові, які сиділи поряд його ліжка.

Жінка підхопилася з стільця, взяла юнака за руку:

— Вітю, любий, ти мене впізнаєш?

Він зімкнув докупи брови, намагався щось пригадати, але так і не згадав. Заперечно похитав головою.

— Не знаю…

— А мене, синку, впізнаєш? — нахилився над ним чоловік.

— Не знаю…

Жінка з розпачу зойкнула, впала чоловікові на груди.

Юнак байдуже відвернувся од них і втупився в широке світле вікно, за яким голубіло лагідне небо, променилося яскраве сонце, котило до берега безкрає море.

У супроводі медсестри до палати зайшов лікар-психіатр, жвавий сивовусий дідусь.

— О, бачите! Чи не я говорив, що ваш син очуняє? — сказав він задоволено, поглянувши на хворого. — Вітаю тебе, хлопче! Молодчина! Хвалю!

Але той, ніби й не до нього зверталися, так само непорушно дивився у вікно.

Лікар приклав до юнакового чола кістляву долоню, потримав її трохи, звелів сестрі залишитися біля хворого, а сам разом з його батьками вийшов

з палати. Причинивши тихо за собою двері, мовив стиха:

— Прострація… Елементарна прострація… Хвилюватися немає причини. Таке іноді буває після глибокого нервового струсу. Потім психіка поступово стабілізується і хворий видужує.

— Але що, що з ним могло трапитися? — схлипнула мати. — Де він був цілісіньких два місяці?..

— Потерпіть, потерпіть, шановні! Про те незабаром вам розкаже сам синок. Отож раджу не переживати, не побиватися, вертайтеся додому і спокійно чекайте його скорого одужання.

— Санітари розповідали, що при ньому нібито був водолазний костюм. Це правда? — запитав батько.

— Правда. Вони дуже зацікавилися ним. Кажуть: подібного ніколи не бачили… Мою ж увагу привернуло інше. У сина за пазухою в поліетиленовому пакетику ми знайшли разом з вашою адресою незрозуміле звернення якихось полонеників до урядів усіх країн. Що то значить? Якась хлоп’яча забавка чи, може, щось серйозне?.. Ви заберіть оте все, і костюм, і звернення, й покажіть, неодмінно покажіть комусь компетентному. А ще проявіть плівку з синового фотоапарата, можливо, там є знімки, які вам щось підкажуть…

Лікар на прощання потиснув їм руки, побажав щасливої дороги, і вони, забравши синові речі, поїхали, обнадієні, до свого рідного міста.

Не тільки лікаря, і Вікторового батька подивувало й насторожило оте, знайдене в сина звернення нещасних бранців, у якому вони благали визволити їх від поневолювачів, а також застерігали про незрозумілу загрозу, що нібито нависла над людством.

Коли повернувся додому, то одразу ж проявив плівку і віддрукував фотокартки, сподіваючись, що, може, знімки проллють світло на таємницю.

На перших знімках були зафотографовані чудернацькі хмари, потім — юрба людей, що підстрибували й реготали, наче божевільні, якась вродлива дівчина, літній чоловік зі шрамом через усю ліву щоку, далі — гидка й страшна потвора у величезному акваріумі, здоровецька будівля, схожа на морську рапану, гробниця незвичної архітектури, на якій височіла статуя, дивовижні дерева й рослини, річка, озеро…

Подовгу й пильно розглядав ті знімки. Відчував: син побув десь у незвичайному й небезпечному місці. Але де само? Невідомо… Мабуть, він має якісь дуже важливі вісті. Але які саме? Теж невідомо… Що ж, доведеться тоді, як і радив лікар, чекати, поки син одужає і сам розповість про все…

Одначе минали день за днем, тиждень за тижнем, а стан здоров’я Віктора ніскільки не поліпшувався. Навпаки, йому ще ніби погіршало. Він зовсім перестав відповідати на запитання, забув навіть оті два слова — «не знаю». До всіх і до всього був байдужий, од ранку до ночі непорушно, мовчки лежав у ліжку або сидів коло вікна на стільці й невідривно дивився на небо, на море…

Скликали спеціальний лікарський консиліум, на який запросили найдосвідченіших медиків. Вони обстежили його, довго радилися й нарешті прийшли до єдиного висновку: хворий Соколюк Віктор з невідомих причин утратив пам’ять, щоб поновити її, потрібні роки, а може, й це не допоможе, бо випадок унікальний, якого у медичній практиці досі не було.

Після такого невтішного висновку батько звернувся до відомого юриста-слідчого, щоб той допоміг прояснити синову таємницю.

Слідчий зацікавився загадковою історією і охоче погодився спробувати розгадати її. Наступного дня він прийшов на квартиру, забрав усі Вікторові речі, що були при ньому, коли його, непритомного, відвезли з приморського пляжу в лікарню, й пообіцяв: тільки-но проведе розслідування, негайно повідомить про те батькам.

Озвався слідчий майже через місяць. Зателефонувавши попередньо, завітай до них додому разом з високим уже літнім чоловіком.

— Макс Орен, австрійський археолог, — відрекомендував його слідчий і сказав: — Мушу вас, дорогі, відразу трохи засмутити: історію вашого сина до кінця поки що не вдалося розгадати. Але дещо, завдяки шановному гостеві, уже з’ясували. Будь ласка, добродію, розкажіть про все ви, — звернувся він до вченого.

Макс Орен зняв окуляри, протер носовиком запітнілі випуклі скельця, знову осідлав їх на носа й мовив спроквола: