Мандрiвний вулкан

«От лихо! Мені, виходить, не можна ні хвилюватися, ні боятися, бо тоді починають холонути руки, а бісовій рибці саме цього й треба. Але ж я не дерев’яний, щоб на все дивитися байдуже і нічого не брати до серця…»

Від великого збудження відчув, що цього разу його кинуло вже не в холод, а в жар. Наздогнав Венслава Кручека і цупко схопив за руку:

— Не пущу!..

Кручек зупинився. Якийсь внутрішній промінь освітив змарніле, виснажене обличчя. Контакт знову було знайдено.

— Ви пам’ятаєте, куди ми йшли?

— Пам’ятаю, — кивнув. Потім подумав трохи, запитав: — А чого ти так налякався, що в тебе похололи руки?

— Кожен злякається, коли в нього під ногами східці почнуть провалюватися…

— Це тобі здалося. То лише світловий ефект… Ну, гаразд, ходімо. Тільки тепер слідкуй, щоб у тебе не холонули руки.

«Добре йому говорити. Я ж не піч, куди молена підкладати паливо і постійно підтримувати тепло…»

Спустилися в підземелля. Далі йшли вузькими ходами, які то впиралися в поперечні похмурі коридори, кручені хідники, то вели до глухих кутів. Часто доводилося повертатися назад, звертати праворуч або ліворуч, тупцятися довго на місці, поки Венслав Кручек пригадає, у який коридор чи хідник заходити.

Біля одного з отворів Віктор побачив людський кістяк і відвернувся.

— Це скелет члена нашої експедиції, який хотів пройти через лабіринт на другий поверх, — скрушно мовив Венслав Кручек.

«Отак, може, й наші десь тут валятимуться… — подумав Віктор і спохопився: — Але ні, не треба про це думати, бо можуть захолонути руки, тоді рибка знову переможе вченого, тоді і ми всі загинемо тут».

Зупинилися на невеликому майданчику. Там було аж п’ять різних за шириною і висотою входів. Венслав Кручек ступив до найширшого.

— Запам’ятайте цей вхід. Сюди ми й підемо.

За входом виявився вузький круглий коридор.

Пройшли по ньому раз, удруге, втрете… Далі не було видно ані виходу, ані входу.

— Не розумію, — стривожився Віктор, — де ж подівся той вхід, у який ми зайшли? Уже робимо, мабуть, десяте коло! Так можна крутитися без кінця і краю!..

— Ми в пастці,— пояснив Венслав Кручек. — Але ти молодець! Добре, що точно підрахував, яке саме коло ми зробили. Отже, ще залишилося п’ять, потім зупинимося й зачекаємо. Вхід має з’явитися автоматично. Але, коли помилилися, його не буде.

Вони ще п’ять разів пройшли глухим круглим коридором і стали чекати. Вхід не з’являвся.

— Ось бачиш, ти сам збився з рахунку і мене збив, — дорікнув Вікторові Венслав Кручек. — Коли людина рахує, не можна розмовляти!

— Що ж тепер буде? — запитала розгублено Оксана.

— Треба пильно оглянути оцю стіну і знайти у ній голубий камінець. Шукайте!

Незабаром вони знайшли той голубий камінець. Венслав Кручек натиснув на нього долонею, стіна затремтіла, посунулась униз, і перед ними відкрився вхід до кімнати, у якій стояли стіл, стільці й диван, оббитий шкірою якоїсь морської істоти.

— Це половина пройденого шляху, — сказав Венслав Кручек. — Присядьмо тут, відпочинемо і тим часом напишемо послання на землю. Ти взяв папір і чим писати? — запитав Віктора.

Віктор дістав з кишені записник і ручку.

— От і добре. Тоді пиши, що я говоритиму.

Він продиктував звернення до урядів усіх країн,

в якому розповів про невдачу, що спіткала наукову експедицію під керівництвом директора Міжнародного інституту морських ресурсів академіка Луї Жака Луп’є, про мандрівний вулкан, у якому спершу жили науковці і до якого потім удерлися маніяки-фашисти і вже стільки років по-звірячому знущаються над людьми, знищують у морях і океанах кораблі та підводні човни, беруть у полон матросів і пасажирів і ще готують страшний злочин проти всього світу — затопити всі материки й острови. Від імені поневолених Венслав Кручек закликав уряди докласти всіх сил, щоб якнайшвидше виявити вулкан, звільнити з жахливого полону невільників і належно покарати злочинців.

— А тепер поклади наше послання в поліетиленовий мішечок і сховай за пазуху, — сказав Венслав Кручек Вікторові.— О, почекай! Напиши ще на окремому аркуші своє прізвище, ім’я, адресу і також кинь у мішечок. Це на всякий випадок, якщо з тобою щось трапиться, хай знають, хто ти і звідки. Ясно?

— Ясно…

— Тоді рушаймо далі.

Вони пройшли ще кілька переплутаних тунелів і коридорів, як раптом позаду хтось жалібно-жалібно заплакав.

Віктор і Оксана насторожилися:

— Чуєте? Мабуть, хтось заблудився!

— То не людина, — відповів Венслав Кручек.

— А хто ж?

— Спеціальні репродуктори, в яких час від часу звучить людський плач. Інженер Мінц навмисне вмурував їх у лабіринті, щоб отакі жалісливі, як ви, почали шукати нещасного і заблукали.

На їхньому шляху було ще багато всіляких пасток, хитромудрих несподіванок, але Венслав Кручек успішно розгадував їх і зрештою вивів з лабіринту.

— Невже й путчисти отак добираються на другий поверх? — здивовано запитав Віктор.

— Ні, у них є службовий, теж секретний, хід з палацу Роберта Конрада. А це запасний, на випадок якоїсь непередбаченої ситуації, ну, скажімо, бунту чи нападу. Бо путчисти, хоч і мають у своєму розпорядженні найновішу зброю, але страх перед справжньою людиною у них великий. Недарма ото й перетворюють майже кожного, кого захоплять, на людей-риб… Та досить про це. Приготуйтесь — підемо до шлюзу! — наказав Венслав Кручек.

Оксана і Віктор одягли гідрокостюми, побрали в руки шоломи і ласти.

Шлюз, через який можна випливати з вулкана, був поблизу. Камера для води накрита товстою гранітною плитою. Поруч стояла залізна будка — пульт управління.

Венслав Кручек підійшов до будки, поводив долонею перед такими ж, як і біля вхідної брами лабіринту, різнокольоровими слюдяними вічками, і двері самі відчинилися. Ступив усередину, увімкнув на щитку рубильник — товсті стальні троси підняли вгору важку покришку.

— Спускайтесь у камеру! — махнув Оксані і Вікторові.— Нехай вам щастить!

І в цей час на поверсі залунала оглушлива сирена тривоги.

Кручек ухопився за груди і дико зареготав:

— Ха-ха-ха!.. Електричний сторож… Ха-ха-ха!.. Вони примчать сюди. Ха-ха-ха!..

— Рибка… Знову рибка… Щоб ти здохла! — лайнулася Оксана, і лице її теж скривилося.

— Я… ха-ха-ха!.. я зараз… ха-ха!.. заспокоюсь… — зціпивши зуби і роблячи нелюдські зусилля перебороти навіжений лоскіт розлюченої рибки, що билася під грудьми, простогнав Венслав Кручек.

А сирена не стихала, все вила і вила…

Нарешті Венслав Кручек перестав реготати, знову махнув рукою Оксані і Вікторові, щоб вони негайно спускалися в камеру, і зайшов у будку.

— Дякую, — мовив йому на прощання Віктор і потягнув дівчину до шлюзу.

Уже стоячи на дні камери, Оксана немовби сонними очима подивилася на Віктора й запитала:

— Чого тримаєш мене за руку?.. Що тобі треба?..

— Хіба забула, Оксаночко? Заспокойся і згадай. Ну, згадай! Ти ж обіцяла допомогти мені добратися до берега чи судна. Казала, що твої улюблені тунці приставлять куди треба.

— Значить, ти хочеш, щоб ми з тобою більше ніколи не зустрілися?

— Чому ж ніколи? Якщо все буде гаразд і я повідомлю на землю про вулкан, люди знайдуть його і визволять од путчистів. Потім вилікують усіх, і ми неодмінно зустрінемося з тобою!

На обличчі в Оксани сяйнула радісна усмішка.

— Справді?.. Добре, тоді я допоможу тобі. Ллє треба не гаятися, бо «гудзик» як навіжений безперестанку подає якісь страшні сигнали. Він, мабуть, хоче зовсім відібрати у мене розум…

Гранітна плита почала повільно опускатися над камерою.

Віктор проковтнув таблетку, надів на голову шолом, знову взяв дівчину за руку.

Коли покришка щільно прикрила камеру, збоку відчинився люк і через нього вдарив дужий водяний струмінь. Після того, як камера вщерть заповнилася водою, Віктор з Оксаною випливли в море.

Два великі голубі тунці, мовби наперед знали, що їхня улюблениця саме в цей час появиться біля шлюзу, і вже очікували її там. Угледівши дівчину, притьмом кинулися до неї, стали лащитися, ніби домашні звірята.