Мандрiвний вулкан

Віктор енергійно спливав усе вище і вище.

Притиснувши до грудей зброю, думав тільки про одне: як би вирватися з пазурів Роберта Конрада, щоб потім визволити нещасних людей-риб із неволі й по заслузі відплатити нелюдам.

Уже потрапив у прозору зелень води, близьку до поверхні моря. Вилицюватий і гостроносий та всі люди-риби залишилися десь внизу, у синяві роди, обачно зупинившись перед тою межею, яку не могли переступити, бо далі їх чекала неминуча загибель.

Врешті до Віктора долинув приглушений шум гвинтів корабля — все голосніше і голосніше, все ближче і ближче.

Якась магічна, непереборна сила тягла юнака на поверхню води, хотілося якнайшвидше випірнути і поглянути на світ, де він колись жив, відчути дотик того повітря, яким колись дихав.

І ось його голова спливла над водою. Це сталося зовсім несподівано. Відкрив на шоломі прозорий клапан, що закривав обличчя. Свіжий струмінь повітря одразу сп’янив, забив памороки, а справжній калейдоскоп тріпотливих барв навколишнього світу — мінливі переливи поверхні моря, сонце, яке крізь міріади бризок зачепилося за вії і гойдалося райдужною дугою, — так переповнив серце разючими раптовими почуттями, що забув навіть, чого він тут і що треба робити. Про це нагадав сердитий посмик. Тонка волосінь потягла юнака назад у воду, потримала трохи і знову відпустила, мовляв, готуйся до бою!..

Цього разу Віктор рвонувся вгору з усієї сили. Він вилетів з глибини, мов корок з пляшки шампанського, виткнувся на самому гребені крутої хвилі. Вона якусь мить потримала його на своїй гострій спині, а потім струсила вниз, ніби у прірву. Там налетів другий водяний вал, підхопив його і поніс далі.

Тільки тепер помітив перед собою пароплав, який білів на воді, неначе велетенський диво-лебідь. Над пароплавом кружляли чайки, вони сідали на корму, на широку палубу.

Віктор, побачивши пароплав, спочатку дуже зрадів, а потім перелякався. А що, коли його там не помітять і не врятують?..

Але даремно боявся, його відразу ж помітили.

На палубі зчинилася метушня. У воду полетіли рятівні круги, як бубличний дощ. Та тільки-но Віктор зібрався схопитися за рятівний круг, як міцна волосінь потягнула його у глибину. Він зняв з шиї ненависний автомат і відштовхнув від себе, як непотріб. Зброя пішла на дно. Потім дістав із-за пазухи гострого ножа і почав різати волосінь. Але робота виявилася марною.

Незримі пружини води знову виштовхнули ного вгору. Цього разу міцно вхопився за рятівний круг і завмер. До пароплава було не більше ста метрів. Але не встиг і крикнути, як перед самим носом випірнула дресирована акула. Вона висунула морду з води, тримаючи в зубах автомат.

Віктор забрав автомат і не роздумуючи вистрелив у хижака. Вибух підкинув його разом з водою і перепалив, перервав прокляту волосінь. Нарешті юнак відчув повну волю і швидко поплив убік корабля.

Звідти спустили рятувальний човен з матросами.

— Тримайся, друже! Тримайся! Зараз ми тебе витягнемо! — закричали вони рідною мовою.

Матроси вже зібралися втягнути його в човен, як з глибини виринула нова акула. Грізно вишкірила зуби, ляснула по воді хвостом, схопила Віктора за ногу і потягла вниз…

Віктор стояв перед розгніваним Робертом Конрадом і його помічником Хуаносом Глобаліусом, зіщулившись, як на морозі. Він дрижав від холоду і страху.

— Чому не стріляв? Чому кинув зброю? — допитував Конрад і дивився на нього, як удав на кролика.

— Що трапилося? — верещав Глобаліус. — Як ти посмів?..

— Я не міг, не міг стріляти… — нарешті відповів Віктор. — Це був радянський пароплав!

Конрада від таких слів затрусило ще дужче, він налився кров’ю і заскреготів від люті зубами:

— Тим паче треба було стріляти! Там були комуністи, найзапекліші наші вороги!.. Ні-і, я все одно примушу тебе стріляти! Примушу! Чуєш?.. А зараз негайно його у глухий карцер! У глухий карцер!

Вилицюватий і гостроносий схопили Віктора і потягли по східцях до внутрішнього кратера. Потім грубо штовхнули в невелику квадратну камеру, зроблену з товстелезного залізного скла, герметично зачинили двері і зникли.

Незабаром камера захиталася, застрибала і шубовснула у воду.

«Ось воно який цей глухий карцер! Мене просто кинули в море…» — майнуло в голові.

За склом мелькали перелякані зграї риб, бовваніли кам’яні вершини підводних скель, між ними чорніли глибокі розщелини, заповнені похмурою, непорушною водою.

Нарешті коробка об щось ударилася і повисла на краю урвища.

Віктор лежав, заплющивши очі, уже нічого не чекаючи від життя. Та й чого можна було чекати, крім смерті, у цій скляній домовині? Купити життя ціною зради перед усім світом? Обернутися у морського пірата і топити кораблі? Допомагати злочинцям залити Земну кулю водою, а людей обернути в риб? Ні! Ні!..

Абсолютна тиша, темінь і самотність мучили, пригнічували волю. Вдихнув на повні легені задушливого повітря і крикнув, але злякався власного голосу, такий він видався йому дикий і чужий.

І раптом довкола замерехтіли живі барвисті вогники — жовто-зелені, блідо-бузкові, оранжеві. Заворожений незвичайним видовищем, Віктор пригадав, як колись на уроці вчителька розповідала, що залози деяких морських риб можуть викидати цілі хмари бактерій, які світяться. А ще є такі риби, що можуть виробляти електричний струм і світити, як ліхтарі.

Мовчазні риби все пропливали і пропливали перед очима.

«Чи це не якась похоронна процесія? — чомусь подумав. — Може, риби ховають мене, віддають останню шану?..»

У цю хвилину відчаю йому здалося, ніби хтось постукав по корпусу карцера. Скло глухо задудніло, тривожно завібрував звук і погас. Віктор повернув голову праворуч, ліворуч, вдивляючись у сіро-синю монотонність води, і помітив людину-рибу, яка, неначе привид, ковзала побіля карцера. Ось вона підпливла ближче до тої стіни, до якої він притулився обличчям, і на мить зняла маску.

— Оксано! — вирвалося з грудей, і він з усієї сили затарабанив кулаками об скло.

Оксана пильно поглянула на нього, зробила ще кілька кругів і пірнула на глибину, махнувши на прощання чорними ластами.

«Невже не впізнала мене?..»

Однак поява дівчини пробудила його до життя. Стояв, утупивши тривожний зір у морські глибини, й чекав, чи не вирине вона знову. І таки дочекався.

Цього разу вона припливла в супроводі блакитних тунців і якихось триметрових сірувато-зелених риб, схожих на судаків.

Оксана привітно помахала рукою, потім підпливла близько і поцілувала скло, до якого він притулився щокою.

Одразу відчув, як перестала паморочитися голова, прокинулася жадоба жити, адже вій ще потрібний друзям. А боротися за життя у цій домовині — значить не поспішати помирать?

Спостерігав, як Оксана бавилася з улюбленими рибами. То вона сідала на них верхи, як на коня, то лягала, як на живий пліт, то надала вниз і ховалася у химерних водоростях. Було видно, що риби любили, розуміли і слухалися дівчину. Вони обнімали її красивими райдужними плавниками, тулилися срібними боками, ніжно торкалися носами, наче маленькі діти.

Нарешті Оксана і її друзі-риби, натомившись, повисли у воді, щоб відпочити. Ніхто їм тут не слав ніякої постелі, не підкладав під голови подушок, не прикривав зверху ковдрою. Дивно було дивитися, як риби відпочивали.

Оксана лягла на верхню стіну скляного карцера і завмерла. Невідомо, чи могла вона спати тут, у воді, але, мабуть, ніколи не дрімають морські хижаки… Шукаючи легкої здобичі, щоб угамувати свій вічний голод, на скелю виліз величезний кальмар і своїм довжелезним щупальцем потягся до дівчини.

Віктор злякано закричав і почав гатити кулаками в скло.

Оксана розплющила очі, побачила перед собою підступного ненажерливого хижака і блискавично-швидко, зі спритністю справжньої риби, пірнула в глиб моря. За нею, мелькнувши райдужними хвостами, ніби провалилися і її друзі.

Розгніваний кальмар довго дивився на Віктора, який йому зіпсував усю трапезу, а потім схопив у щупальце скляну коробку й жбурнув її зі скелі.