Зроби крок до пригод (СИ)

– Хотів щоб ми свідчили.

– Ні, я не можу якщо це покажуть по новинах мене вмить знайдуть.

– Знаю. Саме тому ми відмовилися. Поліцейський був розлючений, але скоро заспокоївся коли дізнався, про те що камери біля клубу добре все зазняли. Він сказав, що цього цілком достатньо. Навіть без нас, цього типа посадять на дуже довгий строк. В коридорі почувся шум, я повертаю голову і бачу що до палати наближаються знайомі обличчя.

– Мері! – вриваючись в палату, вигукнула Меліса

– Привіт, я такий радий що ти жива! – вигукнув Ден.

– Привіт. Я радий що ти ціла, – стомлено але з посмішкою на обличчі промовив Ерік, – як почуваєшся?

– Нормально, жити буду.

– Бальтазар теж би радий тебе побачити, але сюди не пускають з тваринами, – намагаючись підняти настрій і розвіяти напружену атмосферу говорить Ден.

– Ви були у Сари? – питаю я.

– Так. Вона ще непритомна але вигляд має хороший.

– Я теж хочу її побачити.

– Це ми можемо влаштувати, – Меліса підходить до мене і допомагає мені підвестися.

Пронизливий біль покотився по тілу, він нього я скривилася. Голова все ще боліла, в очах двоїлося. Все пливло і було схоже на сон. «Напевно від знеболюючих» – думаю я.

– От, так потихенько, – нарешті я звелася на ноги, Адам міцно схопив мене і ми всі рушили до палати Сари.

– Все добре, ти якась бліда можемо трішки перепочити, – турботливо промовляє Адам

– Все нормально ходімо.

Адам цілує мене в щічку, і ми рушаємо далі. Побачивши нас в мед сестри очі на лоб вилізли.

– Що ви робите! Її ще не можна ходити.

– Все гаразд, – заспокоюю я її, ледь видавлюючи усмішку.

Вона відступила.

Сівши в ліфт ми відправляємося вгору до палати Сари. Велетенські білі стіни лікарні оточують мене в повітрі пахне різними ліками. По шкірі покотилися мурашки, ніколи не любила лікарні, вони чомусь мене лякають. Ось нарешті ми наближаємося до палати Сари, краєм ока через прозорі двері я бачу її, вона лежить непритомно. Відчиняються двері і ми заходимо всередину палати.

– Це ви всі до неї? – здивовано промовила мед сестра побачивши нас.

– Так. – відповідаю я їй.

– Ну гаразд, але не довго, – промовила вона і вийшла.

Хвилина, дві. Час нестерпно повільно повзе.

– Ви всі так втомлено виглядаєте, ідіть пообідайте, прогуляйтеся на свіжому повітрі, а я залишуся з нею, – промовляю я

– Ні, ми залишимося, – твердо заперечує Адам.

– Ні, справді ідіть. Не виснажуйте себе бо я впевнена, Сара захоче побачити перед собою веселі обличчя, а не зомбі подібні силуети.

– Так вона права, – погодився Ден.

– Ну гаразд, ми скоро повернемося, – промовляє Ерік.

– Я залишуся тут із тобою, – промовляє Адам, – за тобою теж потрібно доглядати.

Я залишилася з Адамом і Сарою в палаті. Вона непорушно лежала на ліжку, лишень легені то здіймалися то опускалися.

– Саро як би я могла це передбачити, то б ніколи не залишила тебе саму, – тихенько промовила я.

– Ти в цьому не винна, – промовляє Адам, – ба більше своїм вчинком ти спіймала небезпечного убивцю.

В палату заходить мед сестра.

– Я гадаю вам вже час йти, – промовляє вона, – їй потрібно відпочити.

Ми виходимо із палати, але не збираємося далеко відходити. Присівши на м’який диван на коридорі ми пильно спостерігаємо за палатою Сари. Через декілька хвилин до нас наближаються інші.

– Ну от ми й поїли, подихали свіжим повітрям тепер знову тут.

– От зовсім друге діло, ви вже виглядаєте не так стомлено, до речі а де Ден?

– Він зараз буде, прогулюється з Бальтазаром.

– Ну як вона? – поцікавився Ерік, – вона не прокидалася?

– На жаль ні.

– Вона одужає, я певна. Вона сильна, – підбадьорливо говорить Меліса.

Ми просиділи біля палати Сари, ще зо пів дня. Вже було пізно сонце сідало за горизонт, але Сара досі була непритомна.

Мед сестра яка обслуговувала мене повідомила, що головний лікар завтра випише мене. Я зраділа. Мені набридла лікарняна уніформа тому я переодягнулася в цивільне, яке принесла мені Меліса.

Щоб важко не сидіти в коридорі на дивані нам люб’язно виділили палату в лікарні де ми могли трішки відпочити.

Ніч була важкою, я майже не спала,. Біль потрохи вщухав, голова все ще гуділа але не так сильно.

***

Розбудив мене запах гарячого какао, я розплющила очі і побачила перед собою Мелісу і Адама. Вони смакували гарячу каву із булочками.

– Доброго ранку, – підводячись промовила я.

– Доброго Мері, – відповіла Меліса.

– Як спалося? – поцікавився Адам підходячи до мене.

– Недуже добре. А вам?

– Теж. Ось тримай, – промовила Меліса, простягаючи мені чашку із гарячим какао

– Какао з булочками в ліжко. Ви мене балуєте.

– Не звикай, – Адам поцілував мене в лоба, – смачного.

– Дякую вам теж.

Ми поснідали і знову попрямували до палати Сари. Ерік сидів на коридорі потираючи повіки.

– Еріку, – промовила я.

– Що?

– Ось тримай, – простягнула я йому каву, – сили знадобляться.

– О, Мері дуже дякую за каву.

– Ну як вона? – поцікавилася Меліса.

– І досі непритомна, – пробурчав він

Ранок виявився теплим на небі не було жодної хмаринки. Ми знову стиснувши кулаки сиділи біля палати Сари. Я походжала туди-сюди по коридору, голова ще поболювала але це було терпимо.

Мед сестра з усмішкою вийшла із палати, і промовила.

– Ви можете її відвідати, вона вже прокинулася.

Всі разом охнули із полегшенням і перемінялися здивованими але щасливими поглядами.

– Вона прокинулася, – ледь чутно промовила я.

Із усмішкою на обличчі я відкриваю двері всі решта крокують позаду мене.

– Саро! – вигукнула я входячи в палату, – ти жива!

Ми увірвалися в палату наче голодні звірі щойно десь почувши запах жертви. Ерік її міцно обійняв і поцілував і лоб, Ден зробив те саме, я з Адамом і Мелісою міцно обійняли її.

– Так! Ти знову з нами, – вигукнув Ден.

– Так я знову з вами, – втомлено говорить вона, – і скільки мене не було, що ви так засумували?

– Аж цілих два дні, ми так хвилювалися сестричко, – з усмішкою промовила Меліса.

– Овва. Невже так довго, – втомлено хихикнула Сара.

– Саро, – тихенько промовив Ерік, – ти пам’ятаєш що сталося?

– Т…так.

– Тепер ми не залишимо нікого ні на хвилину без нагляду, – проказав Адам.

– І навіть, будеш зі мною у туалет ходити, – хихикнула Сара. Всі разом розсміялися.

Розділ 18

Сару не поспішали виписувати. Лікар що нас доглядав виявився досить милим і турботливим. Мене на прохання мед сестри перевіряли що дня, слідкуючи за моїм одужанням і загоюванням ран. Поліцейський повідомив нас, що злочинця засадили на строк в тридцять п’ять років. Останнє що він сказав нам, так це те, щоб ми берегли себе, і побажав нам щасливої дороги. Вже через п’ять днів нас офіційно виписали із лікарні.

– Ну що ви готові попрощатися із цим моторошним місцем? – виходячи із лікарні кажу я.

– Ну Мері, чому зразу моторошним місцем? Як на мене воно досить миле, – відповів Адам.

– В якому вас мало не повбивали, – продовжую я.

– Ага, я з радістю покину його, і нізащо не хочу повертатися в нього знову! – з ентузіазмом в голосі промовила Сара.

– Тож змиваємося звідси? – проказала Меліса.

– Так, – відповіла я дивлячись в даль.

– Авжеж, – відповів Ерік.

– Помчали, – проказав Адам.

– Вперед! – вигукнув Ден.

Подякувавши лікарям які доглядали за нами весь цей час, ми швиденько покрокували до фургона і помчалися назустріч новим пригодам.

– Ну що, як гадаєте за скільки днів ми доберемося до Нью-Йорка? – завівши мотор, цікавиться Ерік.

– Без зупинок за два, а з ними десь за три чи чотири, – відповів Адам.

– Ну, то можемо десь зупинитися, щоб перепочити, – почав Ден, – Я чув що в Філадельфії проводиться щорічний рок фестиваль і якщо ми приїдемо вчасно, то можемо записатися і виступити там…