Жлобологiя

Ми свідомі того, що проблема жлобства тісно пов’язана з етичною складовою. Та й чи маємо ми право втручатися у роботу надскладних соціальних механізмів і чи розуміємо, що потрібно робити? Маємо право, бо жлоби впливають на нас, і ми це відчуваємо повсюдно. І коли ми відчуваємо біль, і нам болить це слово, то ми не можемо мовчати. І знайдеться немало тих, хто це прочитає, почує нас і побачить: жлоб — це кожен.

У будь-якому разі той факт, що в масовій свідомості і в мас-медіа давно немає місця словам «шляхетний», «благородний» або анахронізмам на кшталт «кодекс честі», «аристократ духу», говорить зокрема й про те, що система цінностей цього суспільства має інші пріоритети, поза мораллю і моралізаторством. І це — справжня terra incognita, як і Україна для українців, її історія, культура, мистецтво... і ближній.

Інна Корнелюк

Сергій Хохол. «Дебілізуйся», 2010 р.

Юрій Андрухович

Фото з особистого архіву письменника

Юрій Андрухович — поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився 1960 р. в м. Івано-Франківську. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) і Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Горького в Москві (1991). Працював газетярем, очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991—95), був співредактором часопису текстів і візій «Четвер» (1991—96). У 1994 р. захистив кандидатську дисертацію за творчістю Б.І. Антонича. Патріарх поетичної групи Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада), заснованої в 1985 р. у Львові разом з поетами В. Небораком і О. Ірванцем. Автор збірок поезій «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004); романів «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «12 обручів» (2003); книг есе «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Диявол ховається в сирі» (2006), «Лексикон інтимних міст» (2011) та ін. Переклав українською мовою п’єсу «Гамлет» В. Шекспіра (2008) й «Цинамонові крамниці» Б. Шульца (2012). Лауреат премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), літературної премії Центральної Європи ANGELUS (2006), спеціальної премії в рамках нагородження Премією миру ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), премії книжкового ярмарку у Ляйпцігу «За європейське взаєморозуміння» (2006).

Жлоби з телевізора

Уперше почув слово «жлоб» — від Висоцького. Тобто в шкільні роки, в 70-ті, в нас, як і в більшості підлітків того часу, існував його такий собі культ. Мій однокласник мав страшенно багато магнітофонних бобін із його концертами. І ось ці рядки: «Лукоморья больше нет, От дубов простыл и след, — Дуб годится на паркет — так ведь нет: Выходили из избы Здоровенные жлобы — Порубили все дубы на гробы».

Зміст цього поняття я тоді зрозумів так: жлоб — це жадібність, це коли ти не хочеш із кимось поділитися тим, що маєш.

Повною мірою це слово почало працювати пізніше, перед розпадом СРСР, коли загалом мова розкріпачилася, тобто почали вживати слова, які мали свою виключну територію сленґу. І завдяки перебудові та лібералізації мас-медіа вони увійшли в загальний вжиток. Тоді слово «жлоб» можна було, наприклад, у телевізорі почути. Тобто раптом виявилося, що його не цензурують, і, мабуть, тоді воно й почало збагачуватися новими смислами.

Тепер я телевізор не дивлюся. На українському телебаченні цікавого мало, коли я його вмикаю, то стаю лютим, як проффесор Орест Лютий (Усміхається. — Упоряд.). Ну навіщо мені злоститися? Колись Ліна Костенко казала: раптом починаєш відчувати, що в тебе звідкись прорізався хвіст, ростуть роги, якісь пазурі. А для чого мені це? Краще відмежуватися від телевізора, щоб не росли хвости і роги.

Звідки ростуть роги

Жлоб став багатозначнішим. Чому? Можна припустити, що якщо слово функціонує в якомусь одному середовищі, то воно має там своє значення і сенс. Коли ж це слово виходить за межі сленґу, то до нього вдається істотно більша кількість людей, що й призводить до народження нових смислів і сенсів. Якби я сьогодні укладав тлумачний словник і намагався всі ці відтінки смислові окреслити, то поставив би їх у такому порядку: 1) селянин, 2) рог, 3) рогуль...

Чому селянин — тому, що якби об’єктивно брати будь-яке суспільство, то селяни — верства, яка вважається найменш вихованою, найменш освіченою і найжадібнішою. І вимальовується комплекс цих ознак: несмак, невихованість, хамство, жадібність і неосвіченість.

«Ти шо, рог?» — могли сказати комусь, хто виявляв своїми манерами моветон. Поганий тон міг бути навіть у тому, що людина кепсько одягнена.

Та невдало вбрана людина — це ще не жлоб, оцінювати інших через критерій одягу — таки неправильно, це просто смішно. Бо в Радянському Союзі дуже багато людей були вимушені одягатися в те, що змогли купити, позаяк не могли забезпечити свої смаки в одязі через дефіцит якісних речей. Тому це й не був визначальний критерій. Ми, підлітки, дійшли такого висновку: будь-який рог може знайти собі джинси і відпустити довге волосся — і рогом він бути не перестане. Тож виявили, що річ у внутрішніх рисах, усе складніше. Але від зовнішності традиційно починалася оцінка незнайомої людини.

Та як би не одягався якийсь освічений чоловік, розумний студент чи академік, його рогом складно назвати, бо він людина розумна. Це не означає, що серед професорів немає жлобів — певне, що 90%, але я маю на увазі справжніх учених. Вистачає, щоб за одним елементом визначення не справдилось — є інтелект, освіченість, ерудованість, — і вже цю людину ніхто не наважиться отак однозначно схарактеризувати.

У 70-ті роки, знову ж таки у Франківську, частіше вживали слово «рог», не жлоб і не рогуль, як у Львові, де я дізнався про рогулів уже бувши студентом.

Жарт був. Пам’ятаю, однокласники мої, перефразувавши назву Rolling Stones, казали: «концерт групи «Роги стонут».

Свобода хамовиявлення

Останніх років п’ятнадцять я повторював, чому так люблю своє рідне місто Франківськ. Тому що перестав у ньому стикатися з хамством. Можуть бути різні претензії до інших, однак люди, думалося мені, принаймні звільнилися від хамства. Я вже забув, коли і з ким конфліктував.

Та ось я нещодавно сів у таксі, і водій вирішив зробити мені приємність — ввімкнув якусь абсолютно російсько-мілітарну пісню про двоголових орлів, «ґаспод афіцераф» і т. ін. Я це терпів зо дві хвилини, думав: та мені з ним їхати хвилин сім... А потім зрозумів: ну якщо вже і я буду оце ковтати, то взагалі... І зайшов ввічливо: «Скажіть, а чи у вашій машині пасажири мають право попросити про зміну музики?» Він сказав: «Мають». Я далі їхав і слухав те саме. Тобто до нього не дійшло, що я фактично попросив. Причому цей таксист буде точно голосувати за яку-небудь «Свободу».

Для мене це вже якийсь симптом, що Франківськ дає тріщини. Тобто 2,5 роки перебування при владі Віктора Федоровича таки мають вплив. Люди приймають це. Приїхав політик у село на Львівщині, й односельчани в черзі стояли, щоб із ним сфотографуватися. Це ж приїхав їхній ворог, не союзник. Як так, що вони з ним позують на фотокамеру? Зрозумів, бо це — обличчя з телеекрана.

Ти що, з лісу?

У порівняльному есеї про Львів і Київ «Мала інтимна урбаністика» я намагався через одне слово «рогуль» описати свій стан розчарування Львовом. Я ж стільки зусиль доклав, аби жити у ньому, і беріг у свідомості якийсь світлий образ легендарного міста, а тут потрапив нарешті — і раптом виявив, що Львів переповнений рогулями. Вони і зруйнували це місто. Тепер я навчився від цього абстрагуватися.