Жлобологiя

Поміж тим, уся світова пропаганда працює на те, аби торжествувала цинічна американська фраза, мовляв, скільки ти коштуєш. Скільки здатен придбати костюмів, ґаджетів та інших цукерок і омарів. Є такий популярний персонаж — Елтон Джон. Прекрасний музикант і ревний послідовник одностатевого кохання. Та, гадаю, його негативний вплив на суспільство — зовсім не в захисті гомосексуалізму, а в тисячах пар взуття, якими забиті гардероби в його будинках. Це якийсь макабричний символ доби споживання, переваги матерії над духом.

Повертаючись у рідні палестини, де вперто й безнадійно ось уже два десятиріччя декларується ідея інтеграції до цивілізованого світу, зауважу, що жлобство — наша суспільна хвороба. Історична селекція зробила нас саме такими людьми. Ані терапевтичних, ані хірургічних способів лікування нації я не знаю. Хоча продовжую вірити в те, що, звільняючись від соціальної мани, кожен має шанси винищити в собі кугута і варвара. Аби було бажання. Суспільних стимулів для його пробудження нібито й немає. Але без надії жити зовсім нестерпно.

Катарсис

У Федеріко Фелліні є геніальна картина про людський універсум — «Репетиція оркестру». Значну її частину складають поетичні монологи музикантів про свої інструменти — валторни, гобої, скрипки та віолончелі. Втім, щось путнє зіграти їм не вдається. Серед чи не найістотніших причин цього — їхній дубовий егоїзм. І режисер примушує героїв пережити трагедію, природний катаклізм, смерть їхньої колеги, аби вони, нарешті, відчули себе спільнотою й виконали велику музику. Це дуже безжалісний та жорсткий висновок. І я не розглядав би формулу режисера як панацею перетворення жлоба-обивателя на людину.

Та один момент варто підкреслити. Олюднює оркестрантів не лише катастрофа, але й сама музика. Власне, саме культура, хоч як парадоксально для когось це прозвучить, робить людину людиною, стримує її тваринні інстинкти, повертає із барлогу до світу.

Особисто для мене мистецтво, навіть попри всі його сучасні зради та хиби, залишилося тим останнім плацдармом, де можна якось викликати людину із жлоба, змінити її на краще. Йдеться, власне, насамперед про душевні струси, відчуття себе в образі іншого, пробудження емпатії. Я твердо вірю, що людина, яка зазнала в театрі чи кінозалі, на концерті або перформансі потрясіння, згодом, можливо, не копне пса. Не підніме руки на дитину. На один несправедливий удар у світі буде менше. А може, на одну людину більше.

Іван Семесюк. «Лялька йобанка», 2012 р.

Юрій Винничук

Фото: Тетяна Давиденко

Юрій Винничук — письменник, колумніст, редактор, літературознавець, перекладач. Народився 1952 р. в м. Станіславові (тепер Івано-Франківськ). Закінчив філологічний факультет Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника (1973). Працював вантажником, художником-оформлювачем, режисером, сценаристом Львівського естрадного театру «Не журись!» (1987—1991), редактором відділу містики та сенсацій львівської газети «Post-Поступ», головним редактором газети «Гульвіса» (1995—1998). 3 2006 р. — головний редактор «Post-Поступу». Книги прози: «Вікна застиглого часу» (2001), «Діви ночі» (три перевидання), «Житіє гаремноє» (1996), «Ги-ги-и» (2007), «Груші в тісті» (2010) та ін. Краєзнавчі книги: «Легенди Львова» (6 перевидань), «Кнайпи Львова» (2000, 2001) та ін. Антології: «Огнений змій» (1989), «Казкова скарбниця» (3 книжки) та ін. Твори перекладалися в Англії, Аргентині, Сербії, США, Франції та ін. Переклав з чеської твори Б. Грабала «Вар’яти» та «Я обслуговував англійського короля». Відомий літературною містифікацією під іменем уявного середньовічного ірландського поета Ріанґабара. У 2012 р. за скандальний вірш «Убий підараса» комуністи звинуватили поета в порнографії і закликах до повалення існуючого політичного ладу. Двічі лауреат премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за романи «Весняні ігри в осінніх садах» (2005) і «Танго смерті» (2012).

Універсальний феномен жлобства

Жлоб — у дитинстві це слово означало те ж, що й «жмот». Набагато пізніше я дізнався, що в Києві жлобами називали людей із села, тих, хто розмовляв українською. Однак сам я такого значення цьому слову не надавав ніколи.

Але якщо говорити про явище жлобства, то воно універсальне: жлоби є скрізь, не лише в Україні, а й у Європі, в Америці, усюди, де живуть люди. І серед них — вдосталь тупих чи обмежених. Бо для кого знімають тупі американські фільми? Для американських жлобів. А російські тупі серіали — для есендешних жлобів.

Феномен деградації всюдисущий, тільки причини його появи та поширення різняться. Сам феномен «купівлі диплома» у цій країні став звичною практикою — і це біда. А є ж дипломовані чиновники і державні мужі, які диплома не купували, але й ніхто їх на заняттях не бачив.

Факт, що в Україні є брак інтелігенції, справжньої, а не псевдо. Відомо, що синочки податківців і політиків навчалися завдяки грошам і стали спеціалістами, які ні на що не здатні.

Причини цієї освітньої катастрофи були закладені ще в давнину: тоді українська нація здуру приєдналася до православ’я. І ми втратили свою аристократію, яка «втекла» в католицизм, причому ці релігійні процеси не могли не вплинути на долю народу.

100 українських років самотності. Інтелектуали.

Аж у другій половині XIX сторіччя почалося в Україні відродження, коли свідома українська шляхта захопилася хлопоманством і пішла в народ. Шляхтичі одружилися з простими українками. Тоді з’явилися такі діячі, як Володимир Антонович, Борис Познанський, Павло Чубинський, Тадей Рильський та інші, які різко перейшли на українську мову, організували недільні школи для людей. Однак їхня культурно-освітня робота не обійшлася без серйозних проблем. Одна з них полягала в тому, що якщо в Європі передплатниками журналів були нащадки аристократії, вони ж підтримували мистецтво: малярство, театр чи красне письменство, то в Україні ця традиція поширення не набула, бо не було аристократії. А меценатами ставали грошовиті люди з народу.

Просвітницький процес у нас йшов не «згори», а «знизу»: священики передплачували періодику і відповідно до їхніх смаків підлаштовувалися й редактори, тобто масштаби українізації виявилися надто малими й охоплювали мізерну аудиторію.

Читач породжував свого автора, а не навпаки. Такого типу письменник, як, скажімо, Ґі де Мопассан, не міг з’явитися у нас в XIX столітті.

Тому, ясна річ, нація розвивалася викривлено, абсолютно не так, як в інших висококультурних європейських країнах.

У російській Україні за усе XIX століття видавався лише один україномовний часопис «Основа», який проіснував менш ніж 2 роки. Для порівняння: в Західній Україні періодичних видань були сотні.

Українська преса в Росії з’явилася аж після 1905-го, коли зняли цензуру. Проте ці всі видання були малотиражні і ледве виживали. Нарешті, уже в 1910-х роках ми мали плеяду яскравих харизматичних авторів, серед яких була Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко, Василь Стефаник, Олександр Олесь, Микола Вороний, Михайло Грушевський, Дмитро Яворницький.

Усе змінилося з приходом совєцької влади, яка спочатку начебто сприяє розвитку мистецтв і мови, а потім різко винищує цвіт нації. Від тих подвигів «совєцких дєятєлєй» ми досі не можемо оговтатися.

Пиво живе — з живим класиком

Бо що означає нормальний послідовний перехід від одного покоління до іншого або спадкоємність, (право)наступництво між поколіннями? Це означає, що я б застав живими Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильного, Грицька Косинку і багатьох інших письменників. Вони б стали досяжними для мене класиками, з якими можна було б поспілкуватися за келихом вина, піти на пиво.