Людина на крижинi. Лiтературна критика та есеiстика

Я. ?

Ти. …у просуванні по несистематизованому світі. Барвистій хаотичності буття забракне глибини і відтінків, пахощів і звуків, без яких це вже/ще/знову не дійсність, а чергова ілюзія абстрагованої схематизації. Як бачиш, тема  б а ч е н н я  мені також не чужа. Живий, ясний, творчий стан духу (якщо духові властиві стани) можливий і без усвідомленого…

Я. А не-усвідомленого?

Ти. …світогляду, пане Швейцер, а часто, може, і з помилковими уявленнями, приблизними іменами замість понять, пане Геґель, з амбівалентними символами, витвореними чинністю подовжуваних міфів, текстурою палімпсестів традиції, передсудів, вірувань… Можеш назвати наш діалог «Засадами евристики». Йдеться про буття як стан або настрій духу (якщо духові властиві і т.д.), де писання й читання книжок, музичні вправи або приготування їжі, смакування чаєм, прогулянки в лісі, купання в ріці та рубання дров на зиму — рівноправні духовні акти, що входять до констеляцій на засаді комплементарності, а не Сфінксового «або — або».

Я. Розумію. Ці слова — «дух», «світогляд», «покликання» тощо — як монети зі стертими написами; ми більш або менш добре розуміємо, щó вони означали, але потребуємо не розуміння означень, не колекції топосів та архетипів, а переживання означуваного.

Ти. Ніцше, і Швейцер, і вся «філософія життя» були по-своєму хитрими, кожен на свій штиб вдаючися до Veneratio vitae; адже те, що життя саме по собі могутніше за розум, дозволяє визнати його «наймогутнішим володарем». Бо ж із «духом», «викшталтуваністю» чи без них, зі «світоглядом» чи без, із розумом чи ще/вже без нього — як той-таки старий Ніцше або Гельдерлін, — людина живе далі, в муках, терпінні й нетерплячості, як завгодно, — і помирає тільки через життя. І я теж — досі! — можу жити без усвідомленого «світогляду», позаяк я й досі живий. Але й живучи як запитання, хіба не жив я власним, лише питанню належним життям, за яке не розплачуються й не виправдовуються, тому що нема за що? На прокляте питання, яке ось уже стільки часу мучить мене: «Куди мені подітися?» існує одна відповідь: «Нíкуди». Нíкуди подітися, бо це не тимчасовий збіг обставин, а неперехідний стан течії, бо зі мною сталося не те або це, не акцидентальний сплеск — зі мною сталося життя. В такому разі, сказав я собі, треба встати й вийти в нíкуди. Годі безтямних поглядів у порожнє небо, марного очікування відповіді, звістки, або питання. Треба відповісти самому — і це буде  в і д п о в і д а л ь н і с т ю.

Отож, я розумію, що віра в Бога — це теж вияв бунту, спровокований очевидністю. Я розумію і те, що існує багато варіантів компромісу з цією очевидністю, того, що глумно називають «власним вибором». Усі ці «вибори» назагал засновані на феноменальній людській здібності бачити ілюзійне, не помічаючи існуючого (такий собі талант до очевидності), або ж на необхідності забути щось, чогось нібито не знати, дещо витиснути з горизонту своєї уваги в темряву марґінального Утгарду. Але я не розумію одного: того, що людина не знає, щó їй чинити у власному пере-буванні, того, що вона не вміє жити і відходить звідси таким дилетантом, як і приходить, Еклезіасте. Десь закралася помилка: якщо вже життя, то без такої свідомості; якщо вже і життя, і свідомість, і самоусвідомлення, і рефлексія та спекуляція — то й відповідні їм можливості реалізації.

Я. І ти сподіваєшся, що ритуал та відповідальність допоможуть тобі виправити цю помилку в часопросторі твого людського пере-бування?

Ти. Не людського!

Я. ?!

Ти. Де я опиняюся, коли Бог не обрав мене, а я не обрав світу? Мені здається, що тоді я опиняюся на свободі. Я стаю третім. Богові — рай, віра святих і спрямованих до святості; Дияволові — світ і світові — диявол. А мені свобода. Проте, це якась дивна свобода. Дé вона, в якому просторі, якщо небо, земля та пекло вже зайняті й мають своїх леґітимних володарів? Це — свобода в часі. Це простір не людського існування. Свобода в мені і я — в ній. Такий собі слов'янський Агасфер. Той не обрав Христа, а Бог не обрав мене. Одначе я, своєю чергою, не обрав світу й диявола, чого, природно, можна було сподіватися, але обрав часування, відмовляючись, відтак, розглядати ситуацію, до якої потрапив, у заздалегідь визначених категоріях. Я — сам. Цю самість можна порівняти з перлиною, яку витворює мій життєвий світ плинного часу, або з кристалом, що створюється щільним середовищем; але й життєвий світ часу можна порівняти з перлиною, яку вирощує самість; і життєвий світ часу, і самість — це одна й та ж сама перлина. Зумовленість світом людей, до якої потрапляєш, народжуючись, можна порівняти з зумовленістю фрази граматичними законами. Ти потрапляєш до речення розмови як слово, але потребуєш свободи знеумовленості. І знаходиш її в мовчанні. Ти слово, яке мовчить. Слóва, яке мовчить, немає в очевидності фрази й закони граматики для нього не існують. Але ось що найдивніше: дійсно висловитися можна тільки тим словом, яке мовчить; згадай, щó ти казав про поклик, який не може почути себе.

Я. Мене теж не задовольняють фрагменти мене і фрагментарне бачення світу, який, за означенням, цілісний — бо ж від слова «світло». Чому необхідно принести стільки жертв, молитов, аскези, страждань і подвигів, щоб десь, може, наприкінці, опинитися на свободі, де вільна цілісність і цілісна свобода тотожні? Невже тільки соціальний дискурс уярмлює нас? Але хіба те, що робить нас людьми, може робити нас рабами?

Ти. Дуже навіть може.

Я. Я добре знаю, щó означає твоя нетутешність. Адже «не-я» відростає за ніч, як щетина на підборідді та щоках. Щоранку треба голитися. Втім, Леопольд Блум наполягав на перевагах вечірнього гоління, не суттєво. Може, це і є ритуал — усе життя обтинати «не-я», яке росте з мене? Адже, якщо «не-я» — в мені, тоді вся решта перетворюється в «напів-». Напів-усе, напів-я. Отож: не-все, не-я, недостатність перебування. Часом трапляються винятки. Це тоді, коли я  з а б у в а ю, що неголений. Чи не стає тобі легше, коли ти забуваєш про ритуал?

Ти. Це влучне порівняння. В ритуалі треба терпляче голитися щодня, тобто тягло очищати своє правдиве обличчя. Треба терпляче склеювати порвані гроші, збивати розхитані табурети, латати і церувати поношені речі, з'єднувати те, що розпадається. Треба реставровувати себе в собі. Маєш рацію, часом це нудно і тяжко, бо ж щоденно. Але цей чин ритуалу — одкровення, а одкровення треба втілювати.

Я. Одкровення? Чиє?

Ти. Твоєї щетини! І нігтів! І волосся! Тобі відростає людина! Мусиш очищатися від неї, мусиш боротися з її відновленням у собі, бо вона — не-ти. Інакше щойно перший ковток правдивого буття виявиться отруйним дія отруєної людиною свідомості. Ти — лікар, який з-цілюється сам; адже лікувати — це стверджувати життя, чи не так, пане Швейцер? Серед цього галасу ти мусиш замовкнути першим і відшукати в собі велетенську тишу зоряного неба.

Я. Пригадую, як ходив колись над Вербовим потоком і свідомість інших людей, «со-знание», тобто спів-знання свідомості принишкло, вивітрилося, я був сам і був ліс, Підбузька гора, зникаюча молодість, і хоча снувалися якісь поодинокі павутинки думок, але домінувала тиша — щебіт пташки, шум вітру у смерекових верховіттях, дзюрчання води не  г о в о р и л и  до мене, не були знаками, не мали емоційно заряджених інтонацій; ось взірець доладньої мови — чи музики? — не зверненої ні до кого з людей, насамперед не зверненої до самої себе, зразок мови, нерозривної з подихом, з «духовністю» природи. А на противагу — це безупинне, протягом тисячоліть бурмотіння людей, крики, промови, освідчення, питання, прокльони, молитви і критичні зауваження… Та все ж мені трохи смішно з тебе.

Ти. Смішно?

Я. Через дві тисячі літ потому, як Він прийшов і зніс ритуал або, якщо хочеш, циклічний міф, ти берешся його відновити.

Ти. Хотів би я знати, навіщо Він взагалі приходив.

Я. Повторюю: щоб зруйнувати храм ритуалу, розімкнути міф.