Людина на крижинi. Лiтературна критика та есеiстика
Людина на крижинi. Лiтературна критика та есеiстика читать книгу онлайн
До книжки увійшла вибрана філософська та літературна есеїстика Костянтина Москальця, одного з найяскравіших представників покоління «вісімдесятників», що здобув собі визнання як першорядний поет і прозаїк.
* * *
Костянтин Москалець народився 1963 року в місті Бахмачі на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. 1990 року заочно закінчив Літературний інститут у Москві. Як автор і виконавець власних пісень працював кілька років у львівському театрі-кабаре «Не журись!», побувавши з ним на ґастролях у більшості країн Європи. Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації «Авторська пісня». Особливої популярності набув його шляґер «Вона» — у виконанні Тараса Чубая та рок-групи «Плач Єремії». Від 1991 року Костянтин Москалець живе в селі Матіївка біля Бахмача, займаючись тільки літературною працею.
Опублікував дві збірки поезій — «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), повісті «Куди мені подітися?» (1990) та «Досвід коронації» (1994), низку оповідань, філософських та літературно-критичних нарисів. 1995 року за «Досвід коронації» отримав нагороду журналу «Сучасність», а ще через рік ця повість вийшла в США в англійському перекладі Асі Гумецької та Джесіки Тредвей («А Crowning Experience»). Москальцеві твори перекладалися також німецькою («Der Kirschbaum», 1998) та польською («Wiersze», 1995; «Miesi?c mi?owania ksi??ycem», 1997) мовами.
_______
На обкладинці використано роботу Миколи Кумановського «Темна українська ніч» (1997)
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Цей авторський неологізм «намовчки» чи не найкраще переконує нас у тому, що йдеться про справжній інсайт. Присутність живого мовчазного Бога переконливо свідчить: невмілу молитву (вірш) почуто і прийнято, на неї відповідають — негайно, тут-і-тепер, у цьому вірші (а точніше — ц и м віршем). Мить щирого звернення до Бога є водночас миттю Божого поклику до людини.
Відсутність дому, вічна безпритульність людини в її власному житті, скороминущість недійсного часу, нетривкість речей, а в останні два століття — ще й їхня тиражована стереотипність, повторюваність, узаємозамінність, які досягають свого апогею у виготовленні речей одноразового вжитку. Далі йти нікуди — далі немає речей, а отже, і слів для їхнього означення. А там, де немає слів і речей — не існує й «людини». Адже це не простір безмовного захвату від споглядання й присутності-причетності Бога, — а тіснота оніміння, «мерзота запустіння»; це не в і д б и р а н н я дару мови, в якому криється й п о в е р т а н н я його, а — втрата Дару мови, безповоротна втрата Божого дару. Речі, якими ми оточені зусебіч — це речі, що втратили цноту самості (тут вона — синонім неповторності й нікомуненалежності), втратили тільки їм належне місце у вічності, яка дивиться на нас із кожного старого глечика, макітри, дзбанка, ночов, люльки, а тепер уже і з їхніх імен, що хвилюють архаїчністю і безповоротною справжністю, так само, як слова «чаю», «аз», «воздаждь ми радость»… Із кожної справжньої речі сяє печальний чар її колишньої необхідності й теперішньої непотрібності, мовчазне свято втраченого дискурсу, кожна така річ заворожує нас, зачакловує, кожна з них є вічністю свята і святом вічності. Згадаймо ще раз, як писав про це Рільке, чиє ім'я — на одному з чільних місць у «святцях» ДАКу: «І речі оті, що живуть умиранням своїм, зрозуміють твоє славослов'я, бо вони, всі минучі, на нас, іще більше минучих, склали надії свої на рятунок. Вважають, що мусим перетворити цілком їх у серці незримім в нас — безкінечно у нас, якими кінечно ми станем» («Дев'ята елегія», переклад Миколи Бажана).
Сьогоднішні ж занапащені речі не заслуговують навіть на ім'я речей. Це ефемерні фантоми, душі без тіл, які роз-чаровують і розчаровують, дроблячи цілісний колись світ, розбиті й розщеплені. Це шизофренічні речі епохи розщепленого, зруйнованого атома. Сума цих речей не утворює цілого, оскільки ціле завжди більше за суму своїх складників — і відмінне від неї. В такому оточенні й живе людина — з кожним днем втрачаючи можливість цілості цнотливості, сама стаючи дедалі ефемернішою та примарнішою, необов'язковішою. Чи ж не той самий Ангел, котрому так по-дитячому безпосередньо «виказував» речі Рільке, приходить тепер у «дзуйхіцу» Кашки, задля того, щоб зберегти від розщеплення та загибелі улюблену й необхідно справжню річ, без якої неможливо обійтися — чашку для чаю?
На темно-фіолетовому тлі — рослинний орнамент «під золото»: вісім автономних груп, кожна з яких чимось нагадує метелика чи павука. Втім, коли придивитися пильніше, можна знайти ще цікавіше порівняння: свастика, котра поросла листям. У самісінькому центрі свастики — червона крапка. По шість таких червоних крапок, об'єднаних у подобиво квітки чи кетяга ягід, — між «свастиками». Фіолетове тло вгорі й унизу замкнене обідками — теж «під золото». Під нижнім обідком рельєф чашки ламається — а вже за два сантиметри до дна вона взагалі звужується.
Ця чашка впала мені в око в одному з прилуцьких маґазинів років зо два тому. Її вартість була 3 крб. і 35 коп. Як на наші з Ганною прибутки, то й це дорого, але ми купили її, бо ж без власної чашки ранкові чайні ревізії значною мірою втрачали свою культову зосібність.
Щовечора я п'ю з неї чай або гербату, підв'язую хвости незавершеним за день справам, читаю дітям кілька сторінок Толкієна і вкладаюся спати.
І тоді чашка починає вібрувати. Щось подібне до епізоду зі склянкою в прикінцевому кадрі «Сталкера». Вона дрібно дрижить і пластиковим полем посувається до краю столу, а далі падає на бозна-відколи не фарбовану підлогу і розбивається.
Трохи згодом крізь шибку з вулиці на кухню заходить хтось прозорий і незбагненний за своєю функціональною сутністю: може, посланець Бога, може, слуга Сатани. Він збирає чашку докупи, якусь хвилю тішиться з виконаної бездоганно роботи і залишає кухню — тим-таки способом, через шибку. Певно, не я один такий на білому світі — він має скрізь встигнути.
Вранці ми всі прокидаємось і зауважуємо, що все на своїх місцях. Однак тонке плетиво тріщин на темно-фіолетовому тлі чашки бачу, мабуть, лише я один. І кожного разу мене тривожить: а що буде, коли одної ночі він не прийде — не визнає потрібним? І, зрештою, хто він і з якої причини болить йому моя чашка?
Гортаємо сторінки рукописів ДАКу далі:
Що ще цікавого: і годинникові стрілки, і щоденникові сторінки виконують свою суть і призначення у вірному служінні; неточний годинник не задовольняє, і не станеш писати на брудній або порваній сторінці. Колись я писав уже про подібні речі й зауважив тоді, що тим, мовляв, і відрізняються люди від годинників, що мають свободу волі; дійсно, мають, без сумніву, відрізняються; але придивившися уважніше, бачиш, що ця свобода, як не парадоксально, не є джерелом втіхи й рівноваги; що воля, яка перебуває на свободі, а не займається працею і старанним служінням, ця воля цілком байдужа до потреб і бажань духу, що така воля разом зі своєю свободою залишається осторонь безпосереднього поля діяльності, тоді як дух страждає і мучиться на цьому полі, марно силкуючись з'єднати те, що розсипається, на цьому полі, зарослому отруйними рослинами, на цьому полі, що стало пустирем і звалищем, тоді як могло бути основою нової культури. Дух потребує сили волі, а не її свободи, сили спрямованої, окультуреної, зосередженої у формі, сили, що працює на полі; свобода волі — це тільки вітер, що пролітає над звалищем, байдуже перегортаючи нікому не потрібні газети, брязкаючи порожніми консервними банками; так, воля людини є вільною, але в цьому і полягає одне з основних нещасть людини; свобода волі — це селянин без поля, це вимушена свобода, це свобода зумовлена. Пригадуєш «Благословіння землі» Гамсуна? Пригадуєш те, про що я недавно читав у «Бгаґавадґіті»: «Для того, хто переміг розум, він найкращий друг. Але для того, хто не зміг цього зробити, його розум залишиться найбільшим ворогом»? Те саме стосується волі і її свободи. Але яка тонка, майже незрима межа між цими думками і тоталітарними філософіями, — зрештою, долі того ж Гамсуна або Павнда. Чому, коли воля вільна, вона занедбує поле своєї діяльності й перетворює його на пустир, а коли підневільна, обов'язково будує на тому полі казарму або монастир? Чому так важко усвідомити і погодитися, а отже, впокоритися, і дійсно, сповна, а не на рівні спекуляцій прийняти конфуційську «золоту середину», русло міри, яким повинна рухатися ріка свідомості, волі, життя в часі, де пустир і казарма були б протилежними берегами, але не визначали б суть ріки і води…
