Кирило Розумовський

Подібна особлива увага імператриці Єлизавети Петрівни (не без протекції Олексія Розумовського) була звернута і на молодшого брата фаворита Кирила, доля якого виявилася не менш дивовижною, ніж доля його брата, до того ж вона більш тісно була пов’язана з долею України-Гетьманщини.

Практично все дитинство майбутнього гетьмана пройшло за випасанням батьківських волів. «Сыновья мои родились счастливыми: когда Алеша хаживал с крестьянскими ребятишками по орехи и грибы, он их всегда набирал вдвое более, чем товарищи, а волы, за которыми ходил Кирюша, никогда не заболевали и не сбегали с дома», – говорила пізніше стара Наталія Розумиха. Хоча у ті часи дружина Григорія Розума не могла похвалитися щасливим життям. Так, її чоловік спився і помер. Старший син теж помер, залишивши на виховання матері малолітню дочку, а середній син (Олексій) пропав без вісті. Голодних дітей не було чим годувати. Але у цей тяжкий час з нею, як розповідають, трапився щасливий випадок. Шукаючи виходу із цієї складної ситуації, Наталія Розумиха вирішує йти в Козелець, щоб милостинею заробити хоч якісь гроші. Вже йдучи містом, вона знайшла ніж, оздоблений золотом, продавши який, відслужила молебень у церкві та купила дітям хліба. До того ж саме цього дня, прийшовши додому, Наталія Дем’янівна отримала першу звістку про сина Олексія, вже досить відомого на той час у Петербурзі.

Із глухого села до царського двору за допомогою брата Олексія у 14-річному віці (народився 1728 р.) потрапляє і Кирило Розумовський. Між придворними ходили плітки, що коли по Кирила, який буцімто саме пас свиней, приїхав офіцер зі столиці, той зі страху заліз на дерево.

У столиці Російської імперії молодший брат фаворита імператриці Єлизавети Петрівни під опікою кращих тогочасних педагогів і вихователів, зокрема письменника-драматурга Олександра Сумарокова та поета-історика Івана Єлагіна, здобував належну освіту. Для подальшого навчання у березні 1743 р. Олексій Григорович відправив свого молодшого брата на два роки в Європу під вигаданим ім’ям – як російського дворянина Івана Івановича Обідовського, «дабы учением наградить пренебреженное поныне время, сделать себя способнее к службе Ее Императорского Величества и фамилией своей впредь собою и поступками своими принести честь и порадование».

Наставником при ньому було призначено Григорія Миколайовича Теплова, якому судилося впливати не тільки на подальше життя молодшого Розумовського – майбутнього гетьмана, а й на остаточну долю самої української державності. Григорій Теплов, за офіційною версією, вважався сином опалювача груб у архієрейських покоях, а якщо вірити придворним пліткам – був позашлюбним сином ректора Києво-Могилянської академії, єпископа, сподвижника Петра І Феофана Прокоповича.

Перед від’їздом молодший Розумовський отримав від Олексія «…братскую инструкцию». У ній йшлося про необхідність поводитися благопристойно, у відповідності з православною релігією; уникати розваг та непристойних вчинків. При виникненні будь-яких проблем йому рекомендувалося звертатися за допомогою до Г. Теплова і без поради останнього не витрачати грошей та не вирішувати важливих питань. Головним в інструкції Олексія Розумовського був заклик до сумлінного навчання, що допомогло б зробити з Кирила освіченого імператорського чиновника, яким він міг стати після повернення. А зважаючи на тогочасний статус старшого брата при дворі імператриці Єлизавети Петрівни, Кирило Розумовський міг сміливо розраховувати на достойне «працевлаштування».

Подібна інструкція була складена і для наставника майбутнього гетьмана. Головним завданням Г. Теплова було спостереження за Кирилом, його здоров’ям та навчанням. Піклуючись про брата, Олексій виділив необхідні для його перебування за кордоном гроші. При цьому він рекомендував раціонально їх витрачати. Всього лист для Г. Теплова складався з 16 пунктів і детально інструктував наставника майбутнього гетьмана щодо поведінки під час перебування за кордоном.

Перебуваючи у Європі, Кирило Розумовський одержав ґрунтовну освіту, навчаючись, зокрема, в Німеччині (Кенігсберг, Берлін, Геттінген) під керівництвом таких відомих на той час учених, як Ф. Штрубе і Л. Ейлер. Обрані членами Імператорської академії наук і мистецтв, вони тривалий час мешкали у Петербурзі. Після Німеччини К. Розумовський продовжив навчання також у найпрестижніших навчальних закладах Франції та Італії.

Навесні 1745 р. Кирило Розумовський повернувся до Петербурга. Отримавши невдовзі досить високий придворний чин дійсного камергера та кавалера Голштинського ордена Св. Анни, молодий Кирило поринув у веселе й безтурботне життя вельможі (ще перебуваючи на навчанні в Європі, він разом зі своїм старшим братом в червні 1744 р. був удостоєний графського титулу) єлизаветинського двору.

Двохрічна подорож дуже змінила Кирила Розумовського. Він добре розмовляв як німецькою, так і французькою мовами, навчився тактовно поводитися у вищому придворному середовищі. «Отсутствие гениальных способностей вознаграждалось в нем страстною любовью к отчизне, правдивостью и благотворительностью, качествами, которыми он обладал в высшей степени и благодаря которым он заслужил всеобщее уважение», – так висловлювався про молодого Кирила саксонський дипломат Георг фон Гельбіг. За свідченням же цесарівни Софії Августи Фредеріки Ангальт-Цербської, майбутньої російської імператриці Катерини IІ, маючи гарну зовнішність і гострий розум, він зумів досягти у вищому світі загальної шани і любові. Вона з симпатією писала у своїх мемуарах, що Кирило Григорович користувався особливою популярністю й успіхом у придворних красунь.

Саме таким з’явився при дворі імператриці Єлизавети Петрівни колишній син козака і саме таким він залишався протягом всього наступного життя. Численні почесті і величезне багатство не зіпсувало Кирила Розумовського як людину. Він завжди був добрий та великодушний у ставленні до підданих; щедрий у милостинях; завжди був відкритим, щирим та лагідним з усіма і проявляв гострий розум із характерною жартівливістю.

Особиста прихильність до нього імператриці Єлизавети Петрівни посилилася ще й престижним одруженням у 1746 р. із родичкою цариці, її внучатою сестрою Катериною Іванівною Наришкіною, яка отримала величезний посаг: близько 40 000 кріпаків, будинок у Москві на Воздвиженці, підмосковні села Петровське, Троїцьке, Котли, пензенські вотчини Чернишове, Єршове та ін.

Того ж року, маючи від роду 18 років, Кирило Розумовський, «в рассуждении усмотренной в нем особливой способности приобретенного в науках искусства», був призначений президентом Імператорської академії наук і мистецтв – головної наукової установи Росії. Таке призначення пояснювалося не лише прихильністю цариці Єлизавети Петрівни до братів Розумовських, але й тогочасною офіційною політикою її уряду, спрямованою проти засилля німців у найважливіших сферах життя країни і, зокрема, в науці. Так, перші чотири президенти Імператорської академії наук і мистецтв були німцями за походженням. За таких обставин молодий Кирило Розумовський, маючи за плечима досить пристойну європейську освіту, а головне, будучи довіреною особою імператриці, став президентом Академії наук і мистецтв.

Тим часом у політичному житті України назрівали визначні події. Ще під час подорожі Єлизавети Петрівни у 1744 р. в Україну представники старшинської верхівки передали імператриці у Глухові чолобитну з проханням про відновлення гетьманства. І хоч цариця, зважаючи на підтримку прохання з боку свого фаворита Олексія Розумовського, поставилася до ідеї цілком прихильно, вона, безперечно, враховувала політику своїх попередників, особливо батька, Петра І, спрямовану на всіляке обмеження й повну ліквідацію автономії України-Гетьманщини.

Надзвичайно важливим і серйозним для імператриці та її уряду було й питання щодо кандидатури гетьмана. Цілком ймовірно, що в середині 40-х років XVIII ст. найреальнішим претендентом на цю посаду міг бути Олексій Розумовський, та згодом імператриця зупинила свій вибір на його молодшому браті, який на той час уже увійшов у вир світського життя і став досить помітним його учасником. Але вирішальним поштовхом до прийняття імператрицею Єлизаветою Петрівною рішення про відновлення в Україні гетьманства стало ускладнення на той час міжнародного становища Росії: на заході назрівала війна з Пруссією, а на півдні – з Туреччиною.