Кирило Розумовський

На жаль, Кирило Розумовський недовго залишався в Україні-Гетьманщині. У жовтні 1757 р. він надсилає імператриці Єлизаветі Петрівні листа, у якому висловлює свою готовність залишатися в Гетьманщині осінь та зиму 1757-58 рр., але разом з тим запитує про можливість свого повернення до Петербурга. Прохання гетьмана було задоволене, і вже у грудні 1757 р. він від’їжджає до північної столиці. Управління краєм у відсутність К. Розумовського було доручено генеральним старшинам: обозному С. Кочубею, підскарбію М. Скоропадському, писарю А. Безбородьку, осавулу П. Валькевичу та хорунжому М. Ханенку. Але за час трагічного (1757—1760 рр.) перебування гетьмана К. Розумовського у Петербурзі та Москві померли підскарбій М. Скоропадський, суддя Д. Оболонський, осавули Я. Якубович і П. Валькевич, тому на їх місце були обрані нові старшинські урядовці, але вже без особистої присутності самого гетьмана (В. Гудович, І. Журман, І. Жоравка відповідно).

Втретє у статусі гетьмана граф К. Розумовський приїздить до України у березні 1760 р. Його подорож з Петербурга до Глухова тривала більш ніж три місяці, оскільки спочатку він заїхав у Москву, де прожив два місяці, відвідуючи майже щоденно свого товариша Михайла Іларіоновича Воронцова.

Третій приїзд Кирила Григоровича до Гетьманщини був ознаменований початком проведення реформ, спрямованих на поступове зміцнення центральних і місцевих органів управління, що становили складову частину української державності. Так, повернувшись до Глухова на початку 1760 р., Розумовський відвідав усі полки Гетьманщини й переконався у необхідності радикальних змін у системі управління самого гетьманського адміністративного апарату.

У той час на Лівобережній Україні судова система відзначалася строкатістю і плутаниною. Вона складалася з п’яти судових інстанцій: сотенних судів, полкових судів, Генерального суду, Генеральної Військової Канцелярії і, зрештою, самого гетьмана. Ускладнювала судочинство і відсутність єдиного кодифікованого зводу правових норм, хоча робота над ним тривала з часу гетьманування Данила Апостола.

Необхідність реформування судової системи Гетьманщини яскраво виявилася під час розгляду заплутаної та тривалої судової справи щодо розмежування маєтків монастиря Св. Михайла у Переяславі. Пройшовши цілий ряд апеляційних інстанцій, справа була передана до Сенату, який тільки більше її заплутав. При детальному розгляді виявилося, що, згідно з Литовським статутом 1588 р., ця справа з самого початку мала розглядатися у підкоморському суді, який спеціалізувався саме на розгляді поземельних суперечок. У відповідь на запит Сенату щодо цієї судової плутанини гетьман К. Розумовський пояснив, що ці суди припинили своє існування ще за часів Національно-визвольної війни середини XVII ст., але радив їх відновити. Через деякий час цю пропозицію Кирила Григоровича схвалили як Сенат, так і сама імператриця Єлизавета. У відповідному указі про відновлення підкоморського суду йшлося, що він отримує повноваження «в соответствии с малорусскими правами».

Відновлення підкоморських судів як однієї із важливих ланок судової системи Гетьманщини, що існували ще з часів Литовських статутів, передбачало й інші зміни. Так, діяльність підкоморських судів вимагала відновлення земського та гродського судів, яких у Гетьманщині теж вже не існувало. Таким чином, формально утворена універсалом гетьмана К. Розумовського 1763 р. відновлена судова система складалася з трьох типів судів: земського, підкоморського і гродського.

Так, по два земських (один мав діяти в полковому місті, а другий – в одному з сотенних міст) та підкоморських судів і один гродський (під головуванням полковника), який мав замінити колишній полковий суд, створювалися на території кожного полку. З огляду на це кожний полк поділявся на дві частини – повіти. Всього було утворено 20 повітів.

Земський суд поширював свою юрисдикцію на цивільні справи, де у першу чергу розглядалися питання власності, спадкоємства або заборгованості. Підкоморський суд розглядав виключно справи про межі маєтків, а гродські суди – кримінальні справи про вбивства, зґвалтування та крадіжки. У справах, що підлягали розгляду в будь-якому з цих трьох судів, дозволялася апеляція до Генерального військового суду, причому гетьман зберігав своє право на помилування.

Щоб піднести роль Генерального суду, який формально вважався вищою судовою інстанцією, та посилити у його діяльності роль вихідців з українських земель (до нього входили три російські чиновники), гетьман став на його чолі та відкликав росіян з його складу. До того ж Генеральний суд почав комплектуватися лише із представників тогочасного українського суддівського корпусу і ставав найвищим апеляційним органом. Значно спростив процедуру розгляду скарг та зменшив кількість посередницьких судових інстанцій дозвіл гетьмана К. Розумовського подавати справи полковим канцеляріям й усім чолобитникам прямо до Генерального суду, оминаючи Генеральну Військову канцелярію.

Новостворена судова система передбачала значне послаблення ролі сотенних судів, які з огляду на створення земських та гродських судів «…не имеют ни в какие земские, гродские и подкоморские дела и расправы вступать между духовными и мирскими владельцами и чиновниками всякого званий людьми». Вищою апеляційною установою над створеними судами ставав Головний трибунальний суд. Рішення цього суду вважалося остаточним і не підлягало оскарженню, окрім вироків про позбавлення шляхетської честі і смертної кари. У цих випадках останнє слово належало російському монархові.

Але, незважаючи на всю прогресивність задуманої судової реформи, спроби швидкого її проведення на практиці вели до того, що відновлені суди частково базувалися на структурі, що існувала раніше. Колишні полкові суди просто перейменували на гродські, а старшина, що командувала полком і очолювала його під час війни, продовжувала розглядати кримінальні справи. Щоправда, у справах цивільних юстиція була відокремлена від адміністрації, оскільки в земських і підкоморських судах засідали не полкові урядовці, а спеціально обрані судді. Однак реформа не торкнулася судових прерогатив церкви, міських магістратів і землевласників.

До того ж чітке розмежування компетенції між новоствореними земськими, підкоморськими і гродськими судами все ж не виключало фактів, коли за вирішення спірних питань бралися інші органи. Неминучі при цьому непорозуміння та зволікання вели до дедалі частішого втручання у судові справи царського уряду, який користувався цією плутаниною для власного посилення та обмеження судової влади Гетьманщини.

Поступово зміцнюючи свою владу, К. Розумовський почав самостійно призначати полковників, хоча ще з часів царя Петра І такі призначення вважалися справою імператорського уряду. Немає сумніву і у тому, що під впливом гетьмана в Україні-Гетьманщині з’явився й царський указ від 13 січня 1752 р., який підтвердив усі попередні заборони щодо поширення на українців холопства з боку будь-кого. Новий указ у рішучій формі заборонив, «чтоб малороссиян никто, кто б какого звания и достоинства ни был… никакими образы вечное холопство не укреплял… будет же кто на них хотя какие крепости и письма имеют, оным быть недействительными; а ежели кто от того времени дерзнет в противность оных указов с малороссиянами поступать, с теми будет учинено как явными преступниками и ослушниками указов…»

Також без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім карних злочинців. Показовим стосовно цього є розпорядження К. Розумовського від 1760 р. про утворення при гетьманові особливої контори для прийому прохань, листів і документів.

Подібна самостійність українського гетьмана, який, незважаючи на його близькість до імператриці Єлизавети Петрівни, розглядався не більше як один із вищих чиновників Російської імперії, викликала невдоволення царського уряду й спонукала його до активного втручання у справи управління Гетьманщиною. Тож, уже в березні 1754 р., перебуваючи на той час у Москві, імператриця спеціальним указом заборонила гетьману самостійно призначати полковників до українських козацьких полків, залишивши за ним лише право його попередників – добирати кандидатів на цю посаду. Тоді ж офіційно було підтверджено становище, за яким українським гетьманам (починаючи з Івана Скоропадського) заборонялося вести самостійне листування з іноземними державами, а при гетьманах постійно знаходилися російські радники-міністри. Відтак все це безпосередньо стосувалося й К. Розумовського.