Тернистий шлях кубанця Проходи

— Ей, ти, — говорив він зазвичай, почувши, що козачата між собою говорять українською, — што ти там бунчіш? Я тєбя, каналія, вздую как сідарову казу!

Слід сказати, що козачата прихильніше ставились до Василя — як до «хохла», ніж до його товариша «кацапа» Льонічкіна — без огляду на те, що Льонічкін був чемним і скромним хлопцем. Інакше як інтуїтивною расовою солідарністю це не назвеш.

Любов до російської літератури у Василя поглибив учитель Мегеря, за походженням українець, а зацікавлення історією викликав «недокінчений студент» Асєєв, який, здається, перший повідомив — і то натяками — про революцію в Росії.

Досі життя на Кубанщині минало монотонно. Його порушували дебоші п'яниць, поява циган і мандруючих босяків, шанувальників Максима Горького. Певне пожвавлення в життя станиці внесла російсько-японська війна, бо частину козаків із резерву покликали до війська. Козацький полк з Уманської вислали на Далекий Схід.

Революція 1905 року на станичників великого враження не справила, бо з уманських козаків ніхто не брав участі у придушенні селянських повстань чи заворушень у містах. Не цікавились мешканці Уманської й свободами, проголошеними царським маніфестом. Усім правила звичка до порядку, що встановлювався десятиліттями: робота, а ввечері преферанс із «ґрафінчіком водкі».

Про якийсь революційний рух у станиці не йшлося.

«Національно козаки були несвідомі, а соціально заможні… — писав Василь Прохода. — Крамарі були також задоволені своїм становищем, а з ремісників майже кожний мав власний верстат праці і не мав проти кого робити революцію чи бунтувати. Кожний був вільний у своїй господарській чинності… Якоїсь революційної інтелігенції і жидів не було. Не було й активної свідомої української інтелігенції, а тому був спокій, як у тихому ставку». Станиця від залізниці лежала за 18 верст, «а тому ззовні чогось підбурюючого проти існуючого порядку не доходило. Часописи приходили зі значним запізненням, а до того ж ними ніхто не цікавився» [96, с. 77, 78].

В Уманській не існувало ні Будинку культури чи «Просвіти», ні театру, ні кіно чи музею. Навіть якоїсь виставки. Лише аматорський драматичний гурток. Ставилися переважно п'єси Олександра Островського, а з «малоросійських» — одноактні п'єси «По ревізії», «Кум-мірошник, або Сатана в бочці»… «Це — щоб посміятися», — зазначав Василь Прохода [96, с. 97, 98]. Лише 1908 року в Уманській заснували публічну бібліотеку та читальню.

Василь часто ходив до церкви — і «не тому, щоб комусь подобатись і мати з цього якусь користь, а просто з власного прагнення до Добра» [96, с. 78]. Та невдовзі він спостеріг «розходження церковної проповіді про любов і допомогу ближньому з практикою поступування проповідників», а відтак почав критично ставитися до служителів християнського культу. На це вплинули й учення Льва Толстого та книжка колишнього священика Петрова, в якій той описав різницю між ученням Христа та проповідями і вчинками представників офіційної церкви [96, с. 78, 79].

Одного разу з Андрієм, чоловіком сестри, Василь пішов у триденну мандрівку понад річкою Сосикою — до місця свого народження. Пізнати там щось було вже неможливо. На місці колишнього хутора буйно колосилася пшениця. Не залишилося сліду і від батькової могили…

Закінчивши в червні 1906 року школу з відзнакою, Василь виїхав до Солдатської. Заробляв на легкій праці з ремонту залізничної колії, потім важив тюки із сіном та записував до книжки необхідні дані. Його було прийнято на роботу конторником на сінопресувальний завод, але лише на період пресування сіна — до жовтня.

З другої половини осені 1906 року Василь став рахівником у маєтку козацького сотника Зиміна. Звільнившись через півроку, влаштувався допоміжним працівником на станції Солдатській. Там же трудився кочегаром брат Федір, який повернувся зі служби у війську.

Влітку 1907 року Василь працював рахівником жидівської фірми «Торговий будинок Едуард Бенсон і Генріх Кон», яка постачала спресоване сіно військовому відомству. Коли фірма посушливого 1907 року збанкрутувала, Василь став безробітним.

Останні роки на Кубані

Помалу він почав цікавитися суспільним рухом, довідуючись про нього з «Русского слова» та «Петербургской газеты». Привернула увагу й творчість Миколи Добролюбова. Читав «Що робити» Миколи Чернишевського, «Літературні мрії» Віссаріона Бєлінського, «Обломова» і «Обрив» Івана Гончарова, «Хто винуватий» Олександра Герцена, «Поєдинок» Олександра Купріна. Вивчав політико-економічні теорії Жана-Поля Сисмонді та Адама Сміта. Та все ж над усіма горував Лев Толстой. Тому й висів його портрет над ліжком Василя.

Повернувшись 1908 року на Кубань, юнак влаштувався в Уманській секретарем місцевого мирового судді, державного радника Миколи Григор'єва. У вечірні години підробляв у судового слідчого крайового суду, ногайського князя Магомет-Гірея Бахти-Гірейовича Мансурова, відомого своїми ліберальними поглядами. Таким чином Василь ознайомився з карним статутом, зі статутами ведення судівництва, законами і процесуальними приписами, цивільним правом.

У вільний час на гулянки не ходив, переважно читав і не нудьгував. Мама, яка переїхала до нього, раділа, що її син став таким серйозним. Тільки дорікала, що він став «безбожником», не причащався у церкві й не сповідався.

Все ж до церкви Василь інколи ходив — коли там відправляв службу справді віруючий старенький священик і гарно співав церковний хор. Релігійне почуття у Василя було сильно розвинене. Пізніше воно проявилось, як він сам зазначав, у «любові до мистецтва, пісні, музики, художнього малярства, в яких виявлявся творчий дух людини. Все гарне й естетичне приваблювало мене, — писав він. — Я був романтиком. Мій внутрішній світ був побудований на прекрасних образах, далеких від буденщини — хоч би з матеріальним добробутом…» [96, с. 105].

У жовтні 1909 року переїхав Василь до станиці Коренівської — разом із нотаріальною конторою Степана Сухова. Оскільки роботи було небагато, Василь взявся студіювати право. Вивчаючи закон про закріплення у приватну власність селянських земельних наділів, Василь раптом згадав, що він і троє його братів мали наділи по чотири десятини на душу в Таврії, в Новоданилівській сільській громаді Оріхівської волості, до якої був приписаний їхній покійний батько. Під час останнього переділу землі 1897 року за Хомою Проходою та його чотирма синами було зарезервовано 20 десятин. Отримати цей наділ можна було після повернення в Новоданилівку та заснування там господарства. В час їхньої відсутності землею користувалася сільська громада. Тож вирішив Василь закріпити свій наділ у приватну власність і продати, щоб оплатити навчання на дворічних політехнічних курсах (електромеханічний відділ) у Петербурзі.

На Запоріжжя

Разом зі старшим братом Грицьком Василь виїхав у Новоданилівку, де господарював дядько Іван. Його старший син Хома мав добре господарство, але був незадоволений середнім достатком. Разом із синами, талановитими ковалями, що мали майстерню для виготовлення тавричанських бричок, вирішив він виїхати на цілинні землі Тургайсько-Уральського краю. Навесні 1910 року, коли як з неба впали Василь і Грицько з претензіями на свою частину, землю вже було продано, а сільська громада категорично відмовилася добровільно виділити з громадського резерву їхні наділи.

— Не дамо! — кричали на сільському сході селяни. — Блукали десь по світі, а тепер прийшли взяти землю та продати. Досить вже, що Хома продав та йде світ за очі, а ви там десь народилися, то можете й не повертатися… Йдіть туди, звідкіль прийшли!

Довелося судитися з громадою. Але це не допомогло. «Зажерливість та заздрість, а часом і дрібна підлість тих, що жили порівняно в добрих матеріальних умовах, підірвали моє довір'я до людей, — писав Василь Прохода. — Толстовське непротивлення злу не могло зробити оподлівших людей ліпшими. Вони подліли не так сильно від недостатків та матеріальної скрути, як від надміру достатків. Кожний, маючи багато, хотів мати ще більше, і то за кошт того, хто мало мав. Із таким злом треба було боротись… Тому всю філософію Льва Толстого я поступово визнав нереальною, бо вона зла не зменшувала» [96, с. 112].