Тернистий шлях кубанця Проходи

Смерть батька

Хутір біля Сосицького доживав останні дні. Від нього вже віяло пусткою. Тихий сум бродив по садку, й осінь уже не здавалася Василькові такою радісною. Порожню садибу «оживляв» лише кашель батька, життя якого наближалося до останньої межі…

— Стара, — сказав якось Хома до жінки, — принеси і постели на долівці сіна. Наближається моя смерть, буду помирати.

На сіно Мотря поклала рядно, простирадло та подушку. Давши останні розпорядження й переказавши волю старшим синам, покликав Хома своїх менших хлопців — благословити до подальшого життя.

Про Василя сказав дружині:

— Дай можливість йому вчитися. Він вийде у великі люди. Як би тобі не було сутужно, сама будь голодна, а Василь хай учиться.

Далі батько звернувся до Василька:

— Пам'ятай, як би високо чи низько ти не був, будь завжди правдивим. У нашому роду ніхто з правдою не розминався… Відчуваю, що доведеться тобі пройти великий шлях. Хай же Господь милосердний тебе оберігає. Благословляю тебе у велику дорогу.

Благословивши після цього найменшого сина Омелька, попрощався з дружиною і почав тихо проказувати молитви, які знав напам'ять. Голос його все слабнув і слабнув, дихання ставало поверховим…

Несподівано Мотря запалила свічку і відчинила вікно. Лише тепер Василько зрозумів, що батько помер…

Ліквідувавши рештки господарства, Мотря виїхала з Омельком до старших дітей на Терщину. А Василь зостався закінчувати другий навчальний рік у Сосицькій школі. Жив у Павельченків — батьків Горпини, дружини старшого брата Грицька. Не пропускав жодного уроку і 1 червня 1902 року залишив школу з похвальним листом.

Прощання з батьківщиною було сумним: родинний хутір зруйнували і спалили, садок вирубали, криницю засипали. А степ, любий степ, де малий Василько подорожував на доброму і терплячому Машукові, степ, де він допомагав випасати отари тонкорунних овець, де біля багаття слухав розповіді дідів про благородного розбійника Броницького та шабаші нечистої сили на Відьомській горі й пригоди подорожніх у Чортовій балці, — цей степ дитинства було розорано. Розорали й те місце, де колись був хутір Хоми Проходи.

Так навесні 1902 року відійшли всі чари поезії життя.

На початку червня Денис Павельченко відвіз Василька на станцію Сосицьку, звідки малий Прохода вирушив у першу життєву мандрівку — на Терщину.

У вагоні ним спочатку зацікавилися студенти, розпитували, хто він, куди їде. Та Василько не наважився говорити з паничами і панночками. Він соромився за своє бідне вбрання. І переважно мовчав. Коли йому запропонували перекусити, з гордості відмовився, сказавши, що не голодний. Тоді одна студентка роздратовано кинула:

— Ета упьортий хахльонок… Он нє стоіт нашева вніманія.

Першу подорож залізницею було отруєно на все життя.

Комплекс меншовартості посилювався тим, що Василько не відчував себе повноправним пасажиром, бо не мав 5 рублів, щоб купити собі квитка. Їхав з ласки кондуктора — за протекцією залізничного жандарма станції Сосицької, а перед контролерами мусив ховатися до службового кондукторського купе.

Проза життя вбивала дитячі романтичні мрії. Він відчув, що належить «до категорії понижених людей». За власним визначенням, він ставав «юнаком із думками дорослого» [96, с. 59].

Терщина

П'ятсот верст поїзд здолав за 18 годин. До Солдатської лишилося проїхати ще дві станції — Незлобну та Зольську.

Дванадцятилітній хлопець стояв біля вікна і зачудовано дивився на хребет Кавказьких гір, льодовики яких сонячно усміхались йому. Один студент, з яким Василько познайомився звечора, побачивши його неймовірне здивування, почав розповідь про Кавказькі гори.

— Сматрітє, — раптом із горішньої полички озвалася студентка, — хахльонок всьо панімаєт і даже ґаваріт. Он, навєрно, пачуствовал, што ви єво зємляк-малорос.

— Не малорос, а українець, товаришко! — з гідністю відповів студент.

— Всьо равно! Всє ви упьортиє хахли.

У чому полягала різниця між українцями, хохлами і малоросами, Василько не знав, а запитати не посмів. А тут оголосили станцію Солдатську…

Перше, що зауважив малий кубанець, — тут ніхто не розмовляв його рідною мовою. Трохи згодом він довідався — і на власному прикладі також — що тут не тільки не говорили українською, а ще й висміювали «хахлів»…

Хата вже була майже готова, мала вона чотири кімнати і кухню. Нагадувала панський будинок, хоч і дах її був очеретяний. Двір брати огородили сплетеним з лози плотом. Висадили сад. На городі цвіла картопля, тягнулися до сонця зелені пагони цибулі, червоніли помідори та ховались під огудиною колючі огірочки.

Приїзду Василька особливо зраділа мати. Він показав їй похвальний лист з портретами царів Петра I і Миколи II. У грамоті було зазначено, що Василь Прохода відмінно закінчив другий рік міністерської школи…

Непомітно спливло літо. Восени Василько пішов до третього, останнього, класу міністерської школи. Те, що іншим давалося легко, вимагало від нього впертої праці. І все ж саме він був першим учнем у класі. Що цікаво, до науки його ніхто не примушував: ні мама, ні брати. Учитель та учні-козачата шанували Василя, бо він часто допомагав іншим у навчанні й ніколи не хизувався своїми знаннями. Хоч між собою козачата постійно билися, але його ніхто не зачіпав — попри те що він був єдиним у класі городовиком, до того ж ще і «хахлом».

Василеві дуже подобалися дочки начальника станції Мосіященка, але він соромився заговорити до них, бо вважав їх паннами, а себе — негарним хуторянином, ще й бідно одягненим і взутим. Ця надмірна сором'язливість робила Василя нещасним. Тому і почувався самотнім.

І третій рік Василь закінчив на «відмінно». Атестація для вступу до середньої школи була чудова. А головне, у нього було надзвичайне бажання вчитися. Та на перешкоді стала тяжка хвороба — тиф, а тоді ще й малярія причепилася. В тяжкому стані мати повезла сина до церкви висповідатися. Священик дав причастя, готуючи в далеку небесну дорогу. Але Василь мав ще пройти довгий земний шлях — як заповідав батько.

Станиця Уманська

Продовжив навчання він вже на рідній Кубані, в станиці Уманській — у міській чотирикласній школі. Жив коло сестри Пріськи, в господі її деспотичного свекра Йосипа Мороза, військового кантоніста з Курської губернії. Побутові умови в діда Мороза були кепські: тіснява, вічний гармидер, сварки, дорікання в «дармоїдстві». Після завершення уроків Василь неохоче повертався «додому».

Увечері на прохання когось із рідних він вголос читав оповідання і романи. Всім подобалися «Вечори на хуторі біля Диканьки» й «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, «Герой нашого часу» Михайла Лермонтова, «Капітанська дочка» Пушкіна та романи Вальтера Скотта. Читав Василь і «Полтаву» Олександра Пушкіна… Щоб посміятися, декламував «Сім кіп брехеньок» і «Торбину сміху та мішок реготу» Олександра Півня, земляка зі станиці Павлівської, — єдиного україномовного автора, твори якого можна було дістати.

Літературні читання вносили в родину сестри Пріськи духовний промінь. За це дід Мороз вибачав Василеві його «дармоїдство».

Середовище, в якому зростав юний Прохода, мало б викривити його характер, пристосувавши до загальноприйнятого стандарту. Та він не став грубим егоїстом, ба більше, виплекав до всіх вульгарних проявів життя відразу. Попри несприятливе оточення, Василь завзято вчився. Йому допомагало палке бажання стати освіченою людиною. Він читав усе, що потрапляло до рук…

Серед учнів Василь був найбідніший. Від плати за навчання його звільнили — як незаможного, але талановитого учня. І в уманській школі Василь відчув нетерпимість росіян до українців: інспектор школи, водночас виконувач обов'язків директора, Сергій Михайловський просто «не міг терпіти українських виразів та вимови» [96, с. 76].